— Чому я повинна довірити їй останні хвилини його життя?

— Будь ласка, дай Ніккі шанс, як колись Магістр Рал дав шанс мені.

Келен кілька секунд пильно дивилася Каре в очі, потім повернулася до Ніккі.

— Я знаю, яке йому зараз там, де він знаходиться. Я там побувала. І вибрала життя. Тепер він повинен теж вибрати життя. Що я повинна зробити?

— Ви з Річардом вже зробили цілком достатньо. — Ніккі взяла в долоні залите сльозами обличчя Келен. — Просто не ворушись, і я все зроблю сама.

Нещасну трясло. Ніккі знову розпалила чарівну нитку, сподіваючись, що ще є час.

Келен застигла від болю. Ніккі знала абсолютно точно, що Келен зараз відчуває, оскільки відчувала ту ж біль.

Матовий світловий джгут з'єднав обох жінок від серця до серця. Розгойдане світло стало сліпучим, біль став майже позамежним.

Рот Келен відкрився в німому крику. Зелені очі розкрилися від пронизуючого їх обох болю, коли прихована в кожній клітинці їх тіл магія завібрувала у відповідь на поклик світла.

Поклавши руки на серце, в цей сяючий промінь світла, Ніккі почала розплітати узи і вбирати назад свою чарівну силу.

Розплющивши очі, Річард уривчасто зітхнув. Чомусь він лежав так, що не було боляче. Він боявся поворухнутися, побоюючись, що жахливий біль повернеться. Як таке можливо? Його ж прокололи мечем. Навколо нього все було темно, тихо і спокійно. Здалеку вносилися звуки битви. Грунт під ним трясся від якихось сильних ударів.

Поруч стояли якісь люди. На мокрій підлозі розпластались тіла. Річард зрозумів, що лежить на дошці, яка захищає його від води на підлозі, і укритий теплим плащем. Він бачив темні постаті людей, які товпилися в крихітному приміщенні.

Під рукою він відчув руків'я Меча Істини. Судячи з того, що магічний шторм затих, меч в піхвах.

Річард підняв очі і крізь дірки в кам'яній стіні і поділи між перекриттями побачив рожевий відсвіт заходу.

— Келен? — Прошепотів він.

Три нерухомі до цього фігури підскочили, ніби камінь раптово ожив.

Ближня нахилилася до нього і взяла за руку.

— Я тут.

Вільною рукою Річард знехотя торкнувся рани. І не знайшов її. І болю не відчувається, лише ниє трохи. До нього схилилася друга фігура.

— Магістр Рал? Ви прокинулися?

— Що сталося?

— Ох, Річард, мені так шкода, так шкода! Я проткнула тебе мечем! Це все моя вина. Мені б слід було на мить задуматися, а потім діяти. Пробач!

Річард насупився.

— Келен, я дав тобі перемогти. — Повисло мовчання.

— Річард, — заговорила нарешті Келен, — не треба намагатися зняти з мене провину. Я знаю, що винна. Я пронизала тебе мечем. — Та ні ж, — наполягав Річард. — Я дав тобі перемогти.

Кара поплескала його по плечу.

— Ну звичайно, лорд Рал! Звичайно, ви дали їй перемогти.

— Та ні ж, так воно і є!

Коли до нього наблизилася третя фігура, пальці Річарда напружилися на руків'ї меча.

— Як ти себе почуваєш? — Запитала Ніккі так добре знайомим йому шовковим тоном.

— Ти зняла закляття з Келен?

Ніккі зробила пальцями рух, як ножицями.

— Так, і назавжди.

— Тоді я почуваю себе добре, — видихнув Річард. Він спробував сісти, але Ніккі втримала його.

— Річард, я не прошу в тебе пробачення, оскільки знаю, що ніколи не зможу відшкодувати тобі те, що вкрала у тебе, але я хочу, щоб ти знав: тепер я розумію, наскільки помилялася. Все своє життя я була сліпа. Ні, я не виправдовуюсь. Просто хочу, щоб ти знав, що саме завдяки тобі я прозріла. Давши мені відповідь на те, що я шукала, ти повернув мені моє життя. Дав мені причину хотіти жити.

— І що ж ти побачила, Ніккі?

— Життя. Ти виліпив її такою великою, що навіть той, хто так сліпо служив злу, як я, зумів побачити її. Ти більше нічого не повинен мені доводити. Відтепер я і всі, кого ти надихнув, повинні довести тобі, що гідні тебе.

— І ти, і вони вже почали це робити, інакше мене б уже не було в живих.

— Значить… ти тепер знову сестра Світла? — Запитала Келен.

— Ні, — похитала головою Ніккі. — Я просто Ніккі. І мій дар чаклунки належить лише мені. Я є те, що я є. І мій дар не робить мене чиєюсь рабою лише тому комусь цього хочеться. Це моє життя, і воно не належить нікому, крім мене, за винятком хіба що ще вас двох.

Ви показали мені, яка це цінність — життя і свобода. І якщо відтепер мені і доведеться трудитися з кимось пліч-о-пліч, то це будуть люди, яким дорогі ці цінності.

Річард поклав руку Ніккі на плече.

— Спасибі, що врятувала мені життя. А то я тут деякий час подумував, що міцно помилився, дозволивши Келен продірявити мене мечем.

— Річард, — запротестувала Келен, — не варто намагатися зняти з мене провину!

— А він і не намагається, — повідомила Ніккі Келен, не відриваючи при цьому очей від Річарда. — Він каже правду. Я сама бачила. Він хотів таким чином змусити мене врятувати його, знаючи, що для цього мені потрібно зняти з тебе закляття. Мені шкода, що тобі довелося пройти через це, Річард, тому що до цього часу я вже зробила вибір. Тієї самої миті, як побачила створену тобою статую…

Річард знову спробував сісти, і Ніккі знову його утримала.

— Для повного одужання потрібен час. Наслідки поранення ще позначаються. І те, що ти живий, зовсім не означає, що тобі не потрібен час на поправку. Поранення було важким, ти втратив багато крові, і тобі ще потрібно відновлювати здоров'я. Так що якщо не побережешся, то цілком можеш померти.

— Гаразд, — погодився Річард, обережно сівши за допомогою Келен. — Я врахую твої слова, але встати мені все ж необхідно. До речі, — повернувся він до Келен, — а як ти взагалі тут опинилася? Як дізналася, де я? Що зараз відбувається на півночі, в Новому світі?

— Поговоримо про це пізніше, — відповіла вона. — Аля просто повинна була бути з тобою. Я вирішила, що, врешті-решт, це моє життя, а я хочу бути з тобою. Ти був правий щодо ведення війни в Новому світі. Мені знадобилося чимало часу, щоб це зрозуміти, але в кінцевому підсумку я все ж це зрозуміла. Я приїхала до тебе, тому що тільки це мені і залишалося.

— А ти? — Глянув він на Кару.

— Мені завжди хотілося подивитися на світ.

Річард, посміхнувшись, за допомогою Келен і Кари піднявся на ноги. В голові дзвеніло, але в порівнянні з тим, що він відчував до того, це були дрібниці. Келен простягнула йому меч. Річард перекинув перев'язь через плече, відчуваючи звичну важкість піхов біля стегна. І так уже відмінно знаючи свій меч, відтепер він все ж таки відчував до нього ще більшу повагу.

— Передати не можу, як я рада повернути його тебе, — безпорадно посміхнулася Келен. — Я маю на увазі ось так.

Далі по коридору, ледь освітленому парою свічок, їх в напівтемряві тривожно чекав Каміль і ще кілька людей. Нікого з них, крім Каміля, Річард не знав.

— Радий тебе бачити, Каміль, — ляснув він по плечу стривоженому хлопчині.

— Річард, я її бачив! Я бачив статую! — Посмішка юнаки зів'яла. — Шкода, що її зруйнували.

— Це всього лише шматок каменю. А справжня краса в тих ідеях, що вона втілювала.

Стоячі в сутінковому коридорі люди закивали. І тут Річард впізнав жінку з пораненою ногою. Він посміхнувся їй. А вона, поцілувавши кінчики пальців, торкнулась його чола.

— Благословенний будь за сміливість, за те, що ти виліпив цю статую. Ми всі дуже раді, що ти вижив, Річард.

Річард подякував усім за турботу.

Грунт знову трусонуло.

— Що це? — Поцікавився Річард.

— Стіни, — відповів один із чоловіків. — Народ трощить стіни з цими зображеннями смерті на них.

Хоча основна маса народу була зайнята тим, що трощила стіни, подекуди ще йшло побоїще. У загасаючому світлі дня Річард розрізнив на пагорбах колотнечі. Схоже, досить багато зовсім не прийшли в захват від тих ідей, що він втілив в статуї. Це ті, хто боявся свободи і волів тупе існування, коли не треба думати самостійно.