— Що це ти притягла?
— Не повіриш, — посміхнулася Кара. — Широку синю шовкову стрічку. Сестри прикували Верну до стільця, і кудахкають над нею, Зедд відправив Уоррена кудись там, так що я подумала, що ми з тобою цілком можемо використати цю стрічку, щоб прикрасити хатинку. Щоб красивіше було. Ось, наприклад, можна обернути стрічкою мішечки з бальзамом. Буде красиво.
— Відмінна думка, — здивовано пробурмотіла Келен. Вона не знала, що її більше здивувало — вид Кари з синьою шовковою стрічкою або те, що Морд-Сіт вимовляє слова «прикрасити» і «красиво» на одному диханні. І непомітно посміхнулася, задоволена тим, що взагалі чує з вуст грізної охоронниці подібне. Зедд куди більший чарівник, ніж він думає.
Келен з Карою ретельно розмістили стрічку на стінці, обвиваючи її навколо мішечків. Стінка вийшла такою гарною, що Келен очей не могла від неї відірвати і весь час посміхалася. Потім вони взялися за стіну навпроти дверей, не шкодуючи стрічки, щоб справити максимальне враження на Уоррена з Верною, коли вони увійдуть в хатинку.
— А де ти взагалі роздобула цю стрічку? — Прошепелявила Келен з повним ротом шпильок.
— Бенджамін мені дістав, — захихотіла Кара, прикріплюючи стрічку. — І змусив мене пообіцяти не питати, де він її роздобув. Можеш в це повірити?
Келен вийняла шпильки з рота.
— Хто?
— Що хто? — Висунувши язик, Кара старанно загнала шпильку в міцну деревину.
— Хто, ти сказала, дав тобі стрічку?
Кара підняла з підлоги чергову шовкову смужку.
— Генерал Мейфферт. Поняття не маю, де він…
— Ти сказала «Бенджамін».
Опустивши стрічку, Кара втупилася на Келен.
— Нічого подібного.
— Ні, сказала. Назвала його Бенджаміном.
— Я сказала генерал Мейфферт. Ти просто подумала…
— Я поняття не мала, що генерала Мейфферта звуть Бенджамін.
— Ну…
— Бенджамін — ім'я генерала Мейфферта? — Кара ображено глянула на Келен:
— Ти ж знаєш, що так. — Келен переможно посміхнулася:
— Тепер знаю.
***
Келен одяглася в біле плаття Матері-сповідники. І з деяким подивом відзначила, що сукня стала трохи завеликою, втім, враховуючи обставини, не варто було цьому дивуватися. Через мороз вона взяла і зроблену для неї з вовчої шкури мантію, але накинула її, як плащ. Келен спостерігала за церемонією і дивилася на десятки тисяч спокійних облич. Позаду неї височіла зелена стіна переплетених ялинових лап. Дихання виривалося хмаринками пари в тихому післяполудневому сонячному повітрі.
Оскільки проводив церемонію Зедд, до Келен він стояв спиною. І Келен зачаровано дивилася на його хвилясте біле волосся, зазвичай скуйовджене, але сьогодні ретельно розчесане і акуратно укладене. Чарівник був у своєму розкішному темно-бордовому балахоні з чорними рукавами і капюшоном. Вилоги оброблені срібною канітеллю, а комір і груди розшиті золотом. На талії одяг перетягував червоний атласний пояс із золотою пряжкою. Поряд з ним стояла Еді в звичайній сукню чаклунки з червоною і жовтою вишивкою по коміру. І чомусь такий контраст не різав око.
Верна була в розкішному ліловому платті, розшитому золотою канітеллю по квадратному вирізу. Чудова золота вишивка прикрашала вузькі рукави, тікаючи під золоту стрічку, затіняючу їх біля ліктя. Легка накидка закривала груди і спускалася на широку спідницю, що доходила майже до підлоги. Хвилясте каштанове волосся Верни прикрашали сині, золоті і червоні квіточки, зроблені сестрами зі шматочків шовку. Сяючи посмішкою, вона являла собою красиву наречену-чаклунку, що стоїть біля симпатичного нареченого в ліловому балахоні чарівника.
Церемонія підходила до кульмінації, і здавалося, всі присутні подалися вперед.
— Чи береш ти, Верна, цього чарівника собі в чоловіки, — промовив Зедд ясним голосом, що розносився над всією юрбою, — усвідомлюючи його дар і пов'язані з цим обов'язки, і присягаєшся любити і шанувати його до самої смерті?
— Так, — м'яко промовила Верна.
— Чи береш ти, Уоррен, — заговорила Еді, і голос її за контрастом з голосом Верни здавався ще більш скрипучим, — цю чаклунку собі в дружини, усвідомлюючи її дар і пов'язані з цим обов'язки, і присягаєшся любити і поважати її до самої смерті?
— Так, — рішуче відповів Уоррен.
— Тоді, згідно твоєї вільної волі, я визнаю тебе, чаклунка, гідною цього союзу і з радістю благословляю його. — Зедд звів руки. — Я прошу добрих духів з посмішкою прийняти клятву цієї жінки.
— Тоді, згідно твоєї вільної волі, я визнаю тебе, чарівник, гідним цього союзу і з радістю благословляю його. — Еді здійняла руки. — Я прошу добрих духів з посмішкою прийняти клятву цього чоловіка.
Всі четверо взялися за руки і схилили голови. У центрі утвореного ними кола повітря засвітилося і яскравий промінь вознісся до небес, ніби поніс їх клятву добрим духам.
Потім Зедд з Еді хором промовили:
— Відтепер ви навічно є чоловіком і дружиною, пов'язаними клятвою, любов'ю, а тепер і чарівним даром.
Чарівний світ почав розсмоктуватися знизу догори, поки не перетворився на самотню зірку, що висіла прямо над ними на післяполудневому небосхилі.
У морозної тиші тисячі людей заворожено дивилися, як Верна з Уорреном скріплюють поцілунком союз, укладений на весільній церемонії, яку їм навряд чи ще коли доведеться побачити: одруження чаклунки і чарівника, відтепер пов'язаних не тільки простими обітницями, але також і магією.
Коли Уоррен з Верною відірвалися один від одного, обидва сяючи щасливими усмішками, натовп заревів. У повітря полетіли шапки, загриміли радісні крики.
Сяючі Верна з Уорреном, взявшись за руки, повернулись до солдатів і помахали руками. Солдати вітали їх вигуками, оплесками і свистом, ніби кожен з них тільки що одружив рідну сестру і кращого друга.
І тут вступив хор, взявши таку високу ноту, що звук луною відбився від дерев навколо. Келен аж мороз пробрав. І всі в долині шанобливо замовкли.
Кара, нахилившись до Келен, здивовано прошепотіла, що хор виконує стародавню д'харіанську весільну пісню, народжену тисячоліття тому. Оскільки співаки тренувалися в усамітненні, Келен вперше почула цю пісню. Мелодія була настільки могутньою, що змела всі емоції, залишивши лише бажання насолоджуватися нею. Стоячі на краю платформи Уоррен з Верною теж потрапили під владу прекрасного гімну їх союзу.
У гру вступили флейти, потім тамбурини. Солдати, в більшості своїй д'харіанці, посміхалися, слухаючи знайому музику. І тут Келен раптом зміркувала, що оскільки вона мало не все життя вважала Д'хару ворожою державою, то їй ніколи і в голову не приходило, що у д'харіанцев теж є свої традиції і обряди, важливі, захоплюючі або улюблені.
Келен зиркнула на Кару, яка неуважно посміхалася, слухаючи спів. Для Келен вся величезна Д'хара була таємницею. Вона знала лише д'харіанських солдатів. І не мала ні найменшого уявлення про д'харіанських жінок, дітей, будинки, звичаї — за винятком Морд-Сіт, але їх навряд чи можна було порахувати типовими представницями жіночого населення Д'хари. В кінцевому підсумку вона почала вважати д'харіанців союзниками, але лише тепер збагнула, що нічого, по суті, не знає про цей народ, про його культуру.
— Це чудово, — шепнула вона Карі.
Кара кивнула, поглинена чудесною мелодією, так добре знайомою їй, і екзотичною новинкою для Келен.
Коли хор замовк, Верна, трохи ступнувши назад, стиснула руку Келен. Свого роду вибачення, знак розуміння того, наскільки важка повинна бути для Келен ця церемонія.
Не бажаючи дозволяти тузі затьмарити урочиста подію, Келен відповіла на погляд Верні сяючою посмішкою. І зробила крок вперед, ставши за спиною Верни і Уоррена, обійнявши обох за плечі. Натовп поступово замовк і Келен заговорила.
— Відтепер ці двоє належать один одному. Можливо, вони завжди один одному належали. Тепер вони разом назавжди. Нехай зостануться з ними вічно добрі духи.
Вся юрба як один повторила останню фразу.
