Господь ходить в білім світі, Іде коло ставу, Аж чоловік на вершині, Скошує отаву. І що скосить - його жінка Й діти забирають. І відносять на горбочок, Буду накривають. І та буда незнати-що, Людям сміх казати - Блекотянії підпори, Лободині лати... «Що ти робиш? - господь каже.- Помагай-бі, батьку!» «А що ж роблю? та же бачиш, Що будую хатку». «Бійся бога, чоловічеі - Став господь казати.- Як ти будеш в сії хаті Зиму зимувати?» «Мені на зиму не треба, Я і сю покину, Тілько місяць маю жити, Через місяць згину». «Як же ж жінка твоя й діти?» - Став господь питати. «А я знаю? Може, підуть До чужої хати». І здихнув господь, і каже: «Недобрії люде! .. Не будете же ви знати, Коли смерть вам буде...» І сказав бог - віддалився, Ходить понад ставом, І от сонце спочиває, Смеркне незабаром. ХV Розляглися скрізь тумани, Закотилось сонце! І приходить в село господь Під їдно віконце. І поглянув господь в хату. В хаті - як годиться. Не димить убога скалка, Каганець блищиться. Сам хазяїн кінець стола Сидить, в кармазині, А сусід стоїть, бідняка, В сірії свитині. Бідний плаче і ридає, Багач, ні словечка. Межи ними, як той каже, Була суперечка. І убогий, і багатий Поле разом мали. Разом вони обробляли, Разом засівали. І на щастя біднякові Жито уродило, А багатому все поле Куколем заплило. І відрікся багач поля,- Боже, твоя воля! - Да і каже: «Котре гарне, То те моє поле...» І зачалась межи ними З того суперечка. Бідний просить, бідний молить, Багач - ні словечка. Наостаток ніби зм'якнув І бідному каже: «Завтра нас сам бог розсудить І поля покаже!» XVI Вбогий вийшов, а багатий В опівнічку саму Серед поля убогого Викопує яму. І садовить у ту яму Дитя своє враже, І соломою вкриває, І до него каже: «Гляди ж,- каже,- як спитаю, Чиє сеє поле, То ти крикни: «Твоє власне, А бідного голе». А убогий і не знає. Рано поставали, Позбирали всю громаду, Коло поля стали. І багатий ізняв шапку І зачав питати: «Скажи, боже, хто тут сіяв, Вбогий чи багатий?» «Ні, не вбогий, а багатий!» - Голос одвічає, А тим часом з-меж народу Господь виступає. Виступає й багачеві Став він говорити: «З сего часу син твій буде Вічне землю рити». І сказав усе народу, Да і віддалився... А народ поглянув в яму - В ямі кріт лиш рився. XVІI Вгамувалися багаті І не обдирали. Лиш не сим, то другим люде Бога прогнівляли. Було святенько, неділя, Дзвони задзвонили, І до церкви на молитву Каждого будили. Добрі люде позбуджались, Як годиться, вмились, Надягнули, хто що має, Богу помолились. І на утрені стояли В церковці святії! Но не так-то воно було В їдній хаті злії. І там, правда, позбуджались Да роботу мають: Їдні - закришку щипають, Ті - дрова рубають. Господиня їсти варить, А господар хати... Ще до служби пообідав І пішов орати. І оре він серед поля, На воли гукає, Аж Христос іде до него, Йому розважає: «Що ти робиш, чоловіче? Неділенька! Свято!» «Таких свят,- плугатар каже, Єсть в року багато!» І скарав його син божий Карою своєю: Плуг, плугатар і погонич Щезли під землею. |
