І приїхали додому.

Став Давид питати:

«Що там, люде, в білім світі

Про мій плуг чувати?»

Слуги низько поклонились,

Стали говорити:

«Даруй боже тобі, царю,

Многі літа жити!

Ісходили ми всю землю,

Скрізь людей питали,-

Скрізь від тисячі червоних

Менше не давали.

Лиш пастух їдей поганий

З пантелику збився:

Не цінив він твого плуга,

Тілько з него кпився.

Оцінив лиш на дві копи

І сказав до того,

Що, як в маю дощ не буде,

Він не варт нічого!»

«Ой самі ви,- Давид каже,-

3 пантелику збились,

Да і тії разом з вами,

Що в ціну гонились.

З вас усіх пастух убогий

Єсть найрозумніший.

І пастух той - видно діло -

Син мій наймудріший.

Беріть, люде, коні в стайні,

Каждий вороного,

Поїжджайте, доганяйте

Соломона мого!..»

І зачали люди всюди

Їздити, питати.

Лиш да ремне - в чистім полі

Вітру не піймати!

І Давид-цар зажурився,

Став думу гадати,

Як би свого Соломона

В світі відпитати.

«Га! - подумав,- видам баль я,

І зійдуться люде.

Межи ними непремінно

Соломон мін буде!»

А в Давида - треба знати -

Все робилось живо:

Загадав лиш,- і вродився

В него баль на диво.

Трублять труби, ідуть люди,

Сіли за столами.

І дубові столи гнуться,

Гнуться під мисками.

І миски всі срібні були,

Тарілки із злота.

Гостям тілько із ложкамі

Кепськая робота:

На два локті кажда ложка,

Як тут скажеш брати?

За кінець возьмеш рукою -

Губі не дістати.

Ближче возьмеш - друге горе,

Бо, як набираєш,

Держаком сусіду свому

Очі вибираєш.

І задумалися гості,

Страва застигає;

Душа рада б попоїсти,

Та пуття не знає.

І Давид думу гадає:

«Гостей в мене много,

Но нема ще межи ними

Соломона мого.

Де ж ти, сину Соломоне?

Де ж ти так довгенько?»,-

І поглянув кругом себе,

І здихнув тяженько.

І прийшла сама цариця

З панею їдною,

Царя взяли попід руки,

Повели з собою.

Тут в минуті, ніби з неба,

Соломон напався:

«Чом не істе, добрі люде?» -

Живо запитався.

«Чи ж не видиш, яка ложка?-

Стали бормотати, -

Возьмеш страви,- очі видать,

Губі не дістати!»

А він живо людям каже:

«Ціхо! угамуйтесь!

Ложки - в руки! і, як діти,

Через стіл годуйтесь!»

«О, спасибі тобі, хлопче!» -

Люде закричали,

Ложки в руки і на чудо

Балювати стали.

Давид входить, догадався,

Сина скрізь шукає.

А син, бог лиш тілько знає,

Де вже опирає!

Вже двадцята Соломону

Осінь наступає.

Соломон сидить над морем,

Думоньку гадає:

«Віють вітри, віють буйні.

Страшно хвилі б'ються;

Тяжко, тяжко мому серцю.

Що аж сльози ллються.

Наймудріший я на світі,-

Що ж мені із того?

Як приблудний ходжу, блуджу

Коло дому свого!

Ходжу, блуджу коло дому

І рідні не бачу.

Тілько неньку проклинаю,

Тілько долю плачу.

Нене ж моя, рідна нене!

Що ж ти починила?

Нащо мене Соломоном

На світ породила?

Нащо мене Соломоном

На світ породила -

Нащо мене сиротою

По світі пустила?

І пустила, і від батька

Сина відганяєш,

Нене ж моя, злая нене,

Чом не умираєш?»

Почорніло синє море,

Сонечко згасає,

І на небі чорна хмара

Каменем звисає.

Як склепіння гробовеє,

Небо сумне стало,

І, як гроби, з себе, море

Хвилі підіймало.

І по світі білім тихо,

Тілько ворон кряче,

Тілько вітер повіває

І жалібно плаче.

Вдруг півнеба загорілось,

Запалахкотіло ...

І, як оком промигнути,

Страшно загриміло.

Загриміло, загуділо,

Земля затряслася,

І по небі громовая

Стрілка пронеслася.

Бах на землю! Стало тихо.

Небо замовчало.

Лиш дрібненькими сльозами

Землю устеляло.

Плаче небо й перестало,

Небу легше стало;

Чорні хмари розійшлися;

Сонце засіяло.

Любо, мило в білім світі,

Пташечки співають.

В полі люде хліб збирають

В морі риби грають.

Любо, мило в білім світі,

На душі миленько.

Лиш їдному Соломону

Сумно та тяженько.