— А що було далі? — спитав Ерагон після того, як Мертаг надовго замовк.

— Я виріс, — знизав той плечима. — Король забрав мене до себе і якийсь час виховував, а потім відпустив на волю.

— Чому ж ти його покинув?

— Покинув? — гірко посміхнувся Мертаг. — Я втік від нього, друже. Пам’ятаю, я отримав запрошення на королівську вечерю, коли мені виповнилося вісімнадцять. Після трапези п’яний Галбаторікс почав розповідати про свої плани, малюючи райдужні перспективи імперії, де знайшлося б місце і мистецтву, і політиці. Одним словом, такий собі рай на землі, де пануватимуть величні вершники. Звісно, коли він запропонував йому служити, то я погодився… Але перегодом король змінився, його справи в Алагезії були кепські, а вардени майже знищили його військо. Тоді він наказав мені придушити заколот по всіх містах імперії, а повстанців знищити без жодного суду. От тоді я й вирішив утекти… Спочатку я ховався в одного друга, а коли його вбили, помандрував далі. Пам’ятаючи про мрію Галбаторікса — самотужки правити імперією, я здогадався, що він шукатиме драконів, тому й пішов слідом за разаками, аби випередити їх, якщо це буде потрібно. Ось так я й натрапив на тебе…

«Але ж ми не знаємо, чи все, що він розповів, правда», — застеріг Ерагона дракон.

«Слухай, а навіщо йому брехати?» — спитав вершник.

«Не знаю, може, він божевільний», — припустив дракон.

«Щось не схоже», — засумнівався хлопець і, звертаючись до Мертага, сказав: — Але чому ти боявся йти до варденів? Ну, звісно, вони б якийсь час тебе боялися, але потім… Ти міг би завоювати їхню повагу. Хіба у вас не спільна мета? Адже ви хочете скинути короля…

— Ти що, жартуєш? — скривився Мертаг. — Я не хочу, аби Галбаторікс довідався де я. До того ж, у мене немає нічого спільного з варденами. Ти можеш це зрозуміти? Вони хочуть не тільки скинути короля, а й розвалити імперію. А я цього не хочу… Кажеш, завоювати повагу… Та коли вони довідаються про те, хто я насправді, пощади не буде! До речі, тобі теж добряче перепаде, адже ми подорожуємо разом…

— Він має рацію, — погодилась Сапфіра.

— Ну, не все так погано, — сказав Ерагон, підбадьорюючи приятеля. Той тільки гірко зітхнув. У цей час двері відчинилися, і бранцям подали дві миски з їжею, хліб та шматок сирого м’яса.

— Ну нарешті! — буркнув Мертаг, беручись до їжі й кидаючи дракону м’ясо, яке той проковтнув на льоту. Ерагон зі своєю мискою присів поруч. Повечерявши, друзі полягали спати.

Ерагон підскочив, наче обпечений, бо почув гарчання дракона. Сапфіра, мабуть, бачила сон, оскільки її очі були заплющені. Якусь мить юнак дивився на неї, потім обережно підвівся й, потягнувшись, вийшов на середину зали.

— Доброго ранку, — привітався він до Мертага, помітивши, що той не спить. — Не знаєш, котра година?

— Та хіба ж під землею щось визначиш? — ліниво відповів той.

Позіхаючи, Ерагон присів поруч. Тільки тепер він зрозумів, які вони близькі з цим юнаком. По-перше, Зарок, який належав колись Мертаговому батьку, по-друге, їм обом довелося зростати без материнської ласки… А ще Ерагону не давав спокою той шрам на спині… Ну яка б нормальна людина могла зробити отаке з власною дитиною?

— Що сталося? — раптом озвався дракон, прокинувшись і відчувши неспокій свого хазяїна. — Може, принесли щось попоїсти?

— Ні, — зітхнув юнак. — Але, сподіваюся, скоро принесуть.

— Швидше б, — невдоволено буркнула Сапфіра, примостившись біля дверей. Знічев’я Ерагон почав розглядати лампу на стелі. Її було зроблено із суцільного шматка скла у формі сльози, наповненої м’яким синім світлом, яке не мерехтіло й не гасло. Чотири металеві перетинки, закручені довкола цієї скляної сльози, зливалися вгорі в невеличкий гачок, а знизу — в три акуратні ніжки. Одним словом, усе було зроблено надзвичайно майстерно.

Зненацька двері до зали розчинилися і всередину увійшов цілий загін воїнів. Помітивши дракона, передня шеренга злякано зупинилась.

— Вас кличе до себе Аджихад, ватажок варденів, — проштовхавшись крізь воїнів, випхався наперед голомозий здоровань. — Поїсте по дорозі.

— А наші коні? — нагадав Ерагон. — А зброя?

— Зброю вам повернуть із дозволу короля, — презирливо мовив велетень, збираючись іти геть. — А коні чекають у тунелі.

— А що з ельфійкою? — устиг спитати юнак.

— Не знаю, — відмахнувся голомозий. — Вона і і досі в лікарів.

Вийшовши із зали, прибульці посунули слідом за голомозим у супроводі охорони. Неподалік на них чекав знайомий гном, тримаючи коней.

— Усередині тунелю ви маєте їхати дуже повільно, — застеріг здоровань, а помітивши, як Ерагон збирається залізти на дракона, гаркнув: — Агов, навіть не мрій! Поки що це заборонено!

Хлопець знизав плечима й сів на коня, попередивши Сапфіру, щоб та була поруч. Мертаг так само осідлав свого скакуна, і кавалькада рушила тунелем углиб велетенської гори. Цокіт копит відлунював у глухих стінах, у яких тільки де-не-де було прорубано двері.

Правду кажучи, Ерагон неабияк хвилювався перед зустріччю з легендарним ватажком варденів. Слава про нього здавна гриміла на всю Алагезію. Прийшовши до влади близько двадцяти років тому, Аджихад почав запеклу війну проти Галбаторікса. Ніхто не знав, звідки він і як виглядає. Казали, що він чудовий стратег і неперевершений воїн. Цікаво, як зустріне їх ця велика людина? Пам’ятаючи, що Бром служив Аджихадові вірою й правдою, юнак сподівався на теплий прийом.

Похмурий Орик, що крокував поруч, викликав у Ерагона не меншу цікавість. Очевидячки, тунель проклав саме його народ, але чи були гноми під владою Аджихада, чи просто переховувались у варденів, цього ніхто не знав.

І якого саме короля згадував Орик? Навряд чи Аджихада… Отже, вардени ховаються від імперії під землею. А як же тоді ельфи? Де знайшли притулок вони?

Перехід тривав уже близько години. Мабуть, тунель тягнувся крізь гору, виходячи назовні аж із протилежного боку. Нарешті попереду замерехтіло світло, і невдовзі довкола виросли мармурові колони, прикрашені коштовним камінням. Стеля була помережана тут вишуканим різьбленням.

Перед високими дверима здоровань зупинився й покликав Ерагона.

— Далі поїдеш на драконі. Але навіть не намагайся злетіти, бо там будуть люди, — попередив він юнака.

— Гадаю, вони хочуть показати нас в усій красі, — висловила здогад Сапфіра.

— Може, й так, — відповів Ерагон, вилазячи на дракона. — Шкода, що в мене немає меча.

— Зараз він тобі ні до чого, — сказала Сапфіра. — Уяви собі реакцію варденів, коли вони побачать зброю клятвопорушника Морзана.

— Авжеж, — мовив юнак. — Ну то що, вперед?

Двері повільно прочинилися, впускаючи в тунель сонячне сяйво. Від несподіванки Ерагон навіть заплющив очі, а коли отямився, то зрозумів, що вони перебувають усередині вулканічного кратера, чий отвір зяяв високо вгорі.

Стіни вулкана були вкриті мохом, а по краях його отвору висіли величезні бурульки. Дорога, яка лежала перед прибульцями, вела до центру кратера, зникаючи ген біля підніжжя гори. Це було справді фантастичне видовище.

— Подобається? — озвався ззаду Орик. — Жоден вершник не бачив цієї краси вже більше сотні років. Ця велична гора називається Фартхен Дур. Тисячу років тому її відкрив засновник нашого роду, король Корган, риючи тунель у пошуках золота. А на горі було засновано велетенське місто Тронжхейм. Між іншим, його звели з одного тільки мармуру…

«Місто!» — промайнуло в голові у замріяного Ерагона, і він із подивом помітив, що довкола з’юрмився натовп місцевих мешканців, які оточили прибульців. Гноми впереміш із людьми мовчки дивилися на дракона, готові будь-якої миті або дременути, або напасти.

— Що я маю робити, Сапфіро? — ледь вичавив із себе спантеличений хлопець.

— Спробуй посміхнутися чи помахати рукою, — невпевнено запропонував дракон.

Ерагон ледь помітно всміхнувся, повернувшись до натовпу, і в юрбі залунали спочатку несміливі, а потім дедалі гучніші оплески й вітальні вигуки.