Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

За останні два дні дорога помітно погіршала й тепер нагадувала битий шлях. Колеса возів та підкуті залізом копита обернули її на непролазне болото. На шляху дедалі частіше зустрічалися подорожні, тож Сапфірі знову довелося ховатись, наздоганяючи друзів уночі.

Близько тижня вони мандрували вздовж берега озера Леона на південь. Ерагонові здавалося, що вони вже ніколи не оминуть цю водойму, тому юнак неабияк зрадів, почувши від людей, яких вони зустріли, що до Драс-Леони залишилось зовсім небагато.

Наступного дня хлопець прокинувся рано. Його аж трусило від думки про те, що невдовзі вони наздоженуть разаків.

— Будь обережний, — застерегла його Сапфіра. — У них можуть бути шпигуни, які стежать за мандрівниками, схожими на вас.

— Ми спробуємо не привертати до себе уваги, — заспокоїв її хлопець.

— Я не про це, — не відступав дракон. — Просто тепер я не захищу тебе, як тоді, коли це було з ургалами. Я перебуватиму надто далеко, щоб допомогти. До того ж, маневрувати на вузьких вуличках, які ти так любиш, я не зможу. Тож нехай головує Бром, гадаю, йому стане глузду не втрапити в ще якусь халепу.

— Гаразд, — спохмурнів юнак.

— Ну, а далі? — спитала Сапфіра. — Підеш до варденів? Коли знищите разаків, старий, мабуть, потягне тебе саме до них. Гадаю, це правильне рішення, бо Галбаторікс буде розлючений смертю своїх посланців і знову почне тебе шукати.

— Я не збираюсь присвячувати життя боротьбі з імперією! — обурився Ерагон. — Жити треба не для того, аби ходити стежками війни! Та ми ще поговоримо про це, коли я знищу разаків.

— Не будь такий самовпевнений, — озвалась Сапфіра, відлітаючи до своєї схованки.

Тепер на шляху постійно метушилися галасливі селяни, захаращуючи його своїми возами. Бром із Ерагоном час від часу мусили стримувати коней, перечікуючи весь цей гармидер.

Далеке місто в ранковому мареві мандрівники помітили ще здалеку, от тільки дістатися до нього їм пощастило не так скоро. На відміну від Тейрма, зведеного за чітким планом, Драс-Леона була заплутаним лабіринтом вуличок, які безладно розбігалися берегом озера Леона. Обшарпані будиночки тулилися одне до одного в середмісті, а центр було обнесено брудно-жовтим муром, обмазаним глиною.

За кілька миль на схід височіла скеляста гора. Вона велетенським списом упивалася в небеса, скидаючись на химерний корабель, що приплив із нічних жахіть. А ще вона нагадувала уламок кістяка самої матінки-землі.

«Це Хелгрінд, — тицьнув на гору Бром. — Важко сказати, чому Драс-Леону збудували саме тут, адже це недобра, неспокійна місцина… Насамперед ми спробуємо дістатись до центру.»

Під’їхавши ближче, Ерагон помітив, що найвищою спорудою в місті був собор, який грізно здіймався над муром. Він ніби повторював склепіння Хелгрінда, особливо тоді, коли на його шпилі падало світло.

— Кому тут поклоняються? — здивувався юнак.

— Тутешні люди спрямовують свої молитви до Хелгрінда, — скривився Бром. — Це жорстока релігія, друже мій. Тут п’ють людську кров і приносять у жертву людей. А священики тут здебільшого не мають рук чи ніг, бо чим менше на тобі плоті, тим менше ти прив’язаний до світу смертних. До того ж, вони ніяк не визначаться, якому з піків Хелгрінда треба молитися.

— Яка гидота! — здригнувся Ерагон.

— Згоден, — кивнув Бром, — тільки не кажи цього в місті. Інакше, аби спокутувати свій гріх, матимеш віддати свою руку.

Під брамою Драс-Леони юрмилися люди, тож мандрівникам із кіньми довелося проштовхуватись крізь натовп. Обабіч воріт стояло десятеро воїнів, що ліниво розглядали юрбу. Утім, Ерагон із Бромом в’їхали в місто без жодних перешкод.

Відразу ж за міським муром будинки були високі й вузькі через брак місця. Вони тулилися один до одного, притискаючись до муру. Більшість із них нависали над кривенькими вулицями, затуляючи собою небо. Майже всі споруди були дерев’яні, якогось незрозумілого кольору, через що місто здавалося ще похмурішим. У повітрі смерділо, на вулицях валялися купи сміття.

Замурзані дітлахи билися під ногами за шматок хліба, тут-таки жебракували каліки, чиї завивання долинали, наче з пекла.

— У нас навіть тварини живуть краще, — обурився Ерагон, згадуючи рідні краї. — Ні, я тут не залишусь!

— Не звертай уваги, — озвався Бром. — Давай ліпше знайдемо таверну, де можна спокійно посидіти. Хоча в Драс-Леоні це не так уже й просто зробити, я не збираюсь стирчати тут.

Минаючи злиденні місця, вони незабаром виїхали до кращої частини міста. «Як тутешні багатії можуть жити поряд із суцільним стражданням?» — дивувався хлопець.

Пристойна кімнатка знайшлася в «Золотій Кулі», дешевому, але не дуже брудному готелі. До однієї стіни тут тулилося вузеньке ліжко, поруч із яким стояв кривий столик і умивальник. Глянувши на постіль, Ерагон скривився.

— Краще я спатиму на підлозі, — вирішив він. — Інакше клопи мене живцем з’їдять.

Проте Бром, кинувши торби на матрац, солодко потягнувся:

— А я дам їм можливість трохи перекусити!

— І що тепер? — спитав хлопець, кладучи свої речі на підлогу.

— Тепер пошукаємо чогось попоїсти, — озвався з ліжка Бром. — Ну, й пива, звичайно. А потім полягаємо спати. Разаків залишимо на завтра.

Виходячи з кімнати, старий попередив:

— Тільки дивись, не плескай багато язиком. Якщо нас викриють, нам доведеться звідси тікати.

Страви в таверні були такі собі, а ось пиво виявилось некепським. Коли вони нарешті дісталися своєї кімнати, в Ерагоновій голові приємно гуло. Він постелив собі на підлозі й заліз під ковдру, а Бром у чому був упав на ліжко.

Перш ніж заснути, юнак поговорив із Сапфірою.

«Ми пробудемо тут кілька днів, але менше, ніж у Тейрмі, — сказав він. — Коли ми з’ясуємо, де разаки, ти допоможеш нам їх зловити. Гаразд? Про все інше поговоримо вранці, бо я щось не дуже…»

«Ти напився», — зрозуміла Сапфіра.

Безперечно, вона мала рацію, але Ерагонові сподобалось, що його не сварили, а тільки нагадали:

«Уранці, хлопче, я тобі не позаздрю».

«От хто мені позаздрить, — пробелькотів крізь сон юнак, — так це Бром. Він випив удвічі більше».

Слід олії

«І про що я думав учора?» — це було перше, що промайнуло в Ерагоновій голові, коли він уранці прокинувся. У ній глухо гули джмелі, у роті було сухо, наче в тому пеклі. Юнак болісно скривився, коли поруч пробіг пацюк, чиї кроки тупо відлунювали в мозку.

«Ну, то як ми почуваємось?» — уїдливо поспиталась Сапфіра.

Ерагон нічого не відповів.

За деякий час із ліжка з гуркотом звалився й Бром. Він підставив голову під холодну воду з умивальника, але, не витримавши, закашлявся й подався з кімнати геть.

— Ви куди? — гукнув Ерагон.

— Лікуватися, — захрипло озвався старий.

— Зачекайте, я з вами, — і собі заметушився під ковдрою хлопець.

Уже перед шинквасом тієї самої таверни Ерагон зрозумів, що лікування Брома полягає в тому, аби випити якомога більше гарячого чаю впереміш із крижаною водою. І, ніде правди діти, — з обов’язковою чаркою бренді. Коли вони повернулися до готелю, Ерагон уже більш-менш нормально тримався на ногах.

Бром пристебнув меча й розправив зім’ятий плащ.

— Насамперед треба розпитати людей, — нарешті сказав він. — Дізнатися, куди саме в Драс-Леоні надходила олія й куди її потім переправляли. До цього причетні або воїни, або найманці з місцевого люду. Тож треба пошукати серед них.

Вийшовши з «Золотої Кулі», вони рушили в бік складів, на які могла надходити олія Сейтр. Ближче до центру вулиці прямували вгору, тягнучись до палацу. Той гордовито височів над усіма міськими спорудами, окрім, звісно, собору.

Внутрішній дворик палацу прикрашала перламутрова мозаїка, а стіни було інкрустовано золотом. У нішах стояли статуї, що тримали в руках палички фіміаму, від яких линув ароматний дим. Ціла армія охоронців пильно придивлялася до перехожих.

— Хто ж тут мешкає? — прошепотів Ерагон.

— Маркус Табор, правитель міста, — відповів Бром. — Він звітує лише перед королем і власною совістю, яка в нього навряд чи є.

56
{"b":"228333","o":1}