Вони обійшли довкола палацу, розглядаючи крізь грати розкішні панські хороми.

Проблукавши до обіду, мандрівники так і не почули й не знайшли нічого вартісного, тож вирішили перепочити та підкріпитися.

— Це місто занадто велике для двох шпигунів, — сказав по дорозі Бром. — Нам треба розділитися. Спробуй завтра порозпитувати сам.

Прощаючись, старий блимнув на юнака з-під кошлатих брів і тицьнув йому кілька монет:

— Але не нароби дурниць, гаразд?

— Не нароблю! — радісно вигукнув той, вибігши вулицею на майдан.

Решту дня Ерагон провів, розмовляючи з крамарями та наймитами. Парубок поводився якомога привітніше й був напрочуд чемний. Слухаючи поради, він бігав з одної частини міста в іншу. Здавалося, що ніхто взагалі не чув ні про яку олію. І куди б він не пішов, за ним скрізь стежив собор. Сховатися від його височезних шпилів було неможливо.

Нарешті юнакові таки трапився один чоловік, що допомагав перевозити олію Сейтр і пам’ятав, куди саме її доставляли. Зраділий Ерагон побіг оглянути ту будівлю, а потім повернувся до «Золотої Кулі». За годину там з’явився й Бром, який просто падав із ніг від утоми.

— Що-небудь знайшли? — спитав Ерагон.

— Серед усього, що я сьогодні почув, найцікавіша новина стосується саме тебе, — перевівши подих, сказав старий. — Наприкінці тижня сюди приїздить Галбаторікс.

— Як? — вигукнув хлопець.

Бром стомлено сперся на стіну, зморшки на його чолі поглибшали.

— Здається, Табор надто запанів, тож Галбаторікс вирішив його провчити. До речі, це перший випадок за останні десять років, коли король виїздить за межі Урубейна.

— Ви гадаєте, він про нас знає? — захвилювався Ерагон.

— Звісно, знає, — відповів Бром. — Але поки що може не здогадуватися, де ми. Якби знав, то разаки самі б уже нас знайшли. А це означає, що ми маємо розібратися з ними до приїзду Галбаторікса. Тож тримаймося якнайдалі одне від одного. Радує тільки те, що тепер ми знаємо напевно — разаки в місті, оскільки прибуває сам король.

— Я хочу помститися разакам! — стис кулаки Ерагон. — Але не тоді, коли це означатиме виклик самому королю. Адже він розірве мене на шматки!

— Ого, ти стаєш обережним! — посміхнувся Бром. — Звісно, проти Галбаторікса ти не маєш жодного шансу. А тепер розкажи, про що ти дізнався в місті.

— Нічого особливого, — знизав плечима юнак. — Хіба що один чоловік підказав склад, куди перевозили олію…

— Мені пощастило трохи більше, — засяяв посмішкою старий. — Я теж чув про той склад і навіть сходив до нього. А також пронюхав, що олію відправляли до палацу…

— І це все? — розчаровано спитав Ерагон.

— Ні, не все! — озвався Бром. — Дай мені закінчити. Потім я пішов до палацу й заспівав там пісень чарівним покоївкам. Зрозуміло, водночас я розпитував їх про все, що нас цікавить.

Старий повільно розкурив люльку.

— Ти навіть не уявляєш, як багато знає прислуга! — вів далі він. — Хто б міг подумати, що в графа аж три коханки? Не буду тебе мучити пікантними подробицями, але тепер я знаю, куди олію відвозять із палацу.

— І куди ж? — вигукнув Ерагои.

Бром повільно випустив пасмо диму.

— Звичайно, за межі міста, — посміхнувся старий. — Коли місяць стає повним, до підніжжя Хелгрінда відправляють двійко рабів із запасом харчів. Саме тоді до міста прибуває олія Сейтр, яку підвозять на те місце. Ані рабів, ані олії після того ніхто не бачить. Траплялося й таке, що хтось намагався за ними простежити, але також безслідно зникав.

— Я гадав, що вершники скасували работоргівлю, — сказав Ерагон.

— За часів Галбаторікса вона знову розквітла.

— Отже, разаки в Хелгрінді, — пригадав юнак скелясте склепіння.

— Або десь поруч, — уточнив Бром.

— Якщо вони справді там, — вів далі Ерагон, — то ховаються на вершині, куди злітають на своїх крилатих конях. З'явившись там на Сапфірі, я неодмінно приверну їхню увагу…

— А це нікуди не годиться, — погодився Бром.

— А якщо нам піти замість тих рабів? — раптом спитав юнак. — До повного місяця залишилось зовсім небагато. Як гадаєте? Тоді разаки нікуди від нас не дінуться?

— Це дуже ризиковано, — посмикав себе за бороду старий. — Якщо рабів убивають на відстані, ми програли. Як вразити ворога, коли ти його не бачиш?

— Ми ж узагалі не знаємо, чи їх убивають, — нагадав Ерагон.

— Я переконаний, що це саме так, — засмутився Бром. Раптом його очі зблиснули, і він знову випустив хмарку диму: — Утім, це некепська ідея! — погодився він. — Якщо Сапфіра буде поруч, це може спрацювати. Але треба швидше вирішувати, бо король невдовзі вже буде в місті.

— Може, нам слід сходити до Хелгрінда? — запропонував хлопець. — Ми б усе там вивчили, аби не потрапити в засідку.

— Пізніше, — відповів Бром. — Завтра я піду до палацу й спробую з’ясувати, як нам замінити рабів. Хоч це й небезпечно, бо ті придворні такі непевні…

— Навіть не віриться, що ми знайшли разаків, — тихо мовив Ерагон, згадавши спалену ферму й дядька Герроу.

— Найважче попереду, хоча ми справді непогано попрацювали, — погодився старий. — Можливо, ти незабаром помстишся, а вардени позбудуться небезпечного ворога. Ну, а потім уже сам будеш вирішувати, що тобі робити й куди йти.

«Ми знайшли лігво разаків!» — подумки сказав Ерагон Сапфірі.

«Де ж вони? — негайно відгукнулася та, і парубок змалював їй місцину. — Височенько сховалися».

«Так, — неуважно погодився Ерагон. — Але найголовніше, що потім ми зможемо повернутися до Карвахола».

«Ти цього справді хочеш? — сухо запитав дракон. — Повернутися до колишнього життя? Ти ж знаєш, що це неможливо! Зараз треба вирішити, якій справі ти служитимеш! Чи ховатимешся решту життя, чи допомагатимеш варденам? Це єдине, що залишається, якщо, звісно, тобі не заманеться служити Галбаторіксу, — але на це я ніколи не погоджусь».

«Якщо обирати, то краще вже варденів, — мовив Ерагон. — Ти задоволена?»

«Так, задоволена, — відповіла Сапфіра. — Але зваж усе сам».

І дракон залишив юнака сам на сам із невеселими думками.

Коли Ерагон прокинувся, то побачив, що він сам-один у кімнаті. Шматком вугілля на стіні було нашкрябано:

Ерагон стер зі стіни напис і дістав з-під ліжка гроші. Скрушно зітхнувши, він закинув за плечі лук. «Чи зможу я хоч коли-небудь вийти надвір без лука?» — подумав він.

Покинувши «Золоту Кулю», юнак подався до міста, розглядаючи все довкола й зупиняючись біля кожної крамнички. У місті їх було дуже багато, але жодна з них не зацікавила його так, як то було колись із крамничкою знахарки Анжели в Тейрмі. Час від часу Ерагон оглядав панораму міста, і йому дуже хотілося опинитися якнайдалі звідси. Зголоднівши, він купив шматок сиру з паляницею й з неабияким задоволенням їх з’їв.

Гуляючи містом, юнак почув глашатая, що скликав мешканців на аукціон. Зацікавлений Ерагон попрямував на голос і вийшов прямо на майдан, де довкола великого помосту зібралася галаслива юрба багато вбраних людей. «І що ж тут продаватимуть?» — здивувався Ерагон.

Скликавши публіку, аукціоніст наказав юнакові, що стояв за помостом, піднятися до нього. Той незграбно видерся нагору. На його руках і ногах подзенькували кайдани.

— А ось і наш перший лот, — вигукнув аукціоніст. — Дужий хлоп з Хадарацької пустелі. Його зловили місяць тому, і він у гарній формі. Погляньте лишень на його руки та ноги — він сильний, наче буйвол! З нього вийде пречудовий зброєносець або, якщо ви йому не довіряєте, — гарний робітник на стайні. Хоча й буде шкода такого чудового матеріалу, адже він дуже кмітливий і цілком надається до виховання!