— Ти можеш загоїти її рани? — спитав Мертаг.

— Я не впевнений, — відповів юнак. — Рани жахливі, до того ж їх так багато…

— Ерагоне! — раптом гукнула до нього Сапфіра. — Це ж ельфійка! Вона не повинна померти! І ти єдиний, хто може її зараз урятувати. Я поділюся з тобою своєю магічною силою.

— Авжеж, — погодився Ерагон, поглядаючи на дівчину. Він зняв рукавички й сказав Мертагові: — Це триватиме досить довго. Ти зможеш приготувати попоїсти? А ще прокип’ятити ганчір’я для перев'язки… Я сумніваюсь, що мені вдасться загоїти всі рани.

— Дим від багаття можуть легко помітити, — нагадав Мертаг. — Тож доведеться їсти холодне й скористатися простим ганчір’ям.

Засмучений Ерагон із розумінням кивнув. Коли він схилився над ельфійкою, Сапфіра вмостилася поруч, слідкуючи за кожним його рухом. Зітхнувши, юнак закликав усю свою магічну силу.

Промовляючи прадавні закляття, він повільно загоїв ті рани, які не були надто важкими. Юнак дивувався, як ця дівчина взагалі вижила: її катували безжалісно й завзято. Оглядаючи змучене тіло, Ерагон не міг не помітити його краси. Отож він час від часу ніяковів, знаючи, як Сапфіра може відреагувати на його захват.

Він лікував дівчину до самого світанку, роблячи невеличкі перерви, аби ковтнути води чи перекусити. Дракон був поряд, допомагаючи своєю енергією. Нарешті, коли зійшло сонце, Ерагон застогнав і упав на землю. Його руки тремтіли, а в очах пекло, ніби хтось невідомий позасипав їх піском. Сяк-так доповзши до торб, хлопець жадібно ковтнув вина.

— Усе? — спитав Мертаг. — Вона виживе?

— Так, усе, — ледь повертаючи язиком, прохрипів юнак. — А от чи виживе… Навіть ельфи не годні витримати таких катувань… Я не знаю… Мабуть, нам краще їхати звідси.

— Тобі треба хоч трохи відпочити, — заперечив Мертаг.

— Я можу спати й у сідлі, — наполягав Ерагон. — До того ж, переслідувачі не стануть чекати.

— Ну що ж, тоді я поведу твого коня, доки ти спатимеш, — неохоче погодився Мертаг.

Вони пересідлали коней і, всадовивши ельфійку на дракона, залишили табір. Їдучи, Ерагон намагався трохи попоїсти, аби відновити сили, але швидко втомився й заснув.

Мандрівники весь час об’їздили ті місця, де на них чатували королівські воїни. Надвечір вони вирішили отаборитись неподалік шляху.

— Як вона? — спитав Ерагон, знімаючи з дракона непритомне тіло ельфійки.

— Так собі, — відповів той. — Поворухнулася кілька разів, і все.

Невдовзі вони зготували таку-сяку вечерю, а коли попоїли, Мертаг раптом сумно зітхнув і сказав:

— Ми не зможемо втекти від переслідувачів, рухаючись так повільно. За кілька днів вони нас неодмінно наздоженуть.

— І що ж ти пропонуєш? — в’їдливо спитав Ерагон. — Полетіти удвох на Сапфірі? А як же тоді ельфійка?

— Як ти вирішиш, так і буде, — спокійно відповів юнак. — Я не покину тебе.

— Не ображайся, — буркнув Ерагон. — Я завдячую тобі життям і свободою. Тому не залишу напризволяще. Добра була б подяка!

Мертаг сумно схилив голову.

— Твої слова вселяють віру, — сказав він, — але і не вирішують справи.

— А що вирішує? — знову почав дратуватися Ерагон. — Гадаєш, я не хочу, щоб ельфійка підказала, де ховається її народ? Тоді б ми могли приєднатися до них…

— Вибач, але вона витримала всі катування зовсім не задля того, щоб розказувати нам про таке, — скривився Мертаг. — А крім того, з якого це дива ельфи стануть нас рятувати? Вершники, з якими вони свого часу мали справу, приходили від Галбаторікса — і в ельфів залишилися не надто приємні спогади про них. Тим паче я ніякий не Вершник! Ні-ні, вони просто проженуть нас…

— Не проженуть, — заперечила Сапфіра.

— У будь-якому разі, — підсумував Ерагон, — ми не дізнаємось про це, доки ельфійка не підкаже нам шлях. А вона його не підкаже. Отже, нам треба тікати. Тільки куди саме?

— Як на мене, — сказав Мертаг, — нам слід покинути імперію. Не зважаючи навіть на те, що всі безпечні місця досить далеко звідси. На півночі лежать ліси… Щоправда, на півдні є Сурда, де ти можеш знайти провідника до варденів, але ж в інших напрямках… На заході тільки імперія та море, а на сході — суцільні пустелі.

— Принаймні там ми були б у безпеці, — зауважила Сапфіра.

— Ні, до Сурди ми не поїдемо, — твердо сказав Ерагон. — У такому разі нам довелося б перетнути всю імперію, оминаючи кожне місто чи селище.

— То ти хочеш перетнути Хадарацьку пустелю? — здивовано звів брови Мертаг.

— Не бачу іншого виходу, — відповів юнак. — Нам треба тікати, бо за кілька днів тут будуть разаки на своїх летючих конях.

— Але навіть якщо ми дістанемось пустелі ще до того, як вони тут з’являться, — засумнівався Мертаг, — вони все одно нас знайдуть.

— Якщо їм пощастить, — стояв на своєму Ерагон.

— Але ж пустеля! — не вгавав Мертаг. — Вона так далеко! І взагалі, що ти знаєш про ті землі?

— Знаю, що там спекотно й повно піску! — роздратовано відповів хлопець.

— Так-так, звичайно, — гірко посміхнувся Мертаг. — А ще варто пам’ятати про отруйні рослини, змій, скорпіонів і сліпуче сонце. Ти колись бачив величезну рівнину на шляху до Джиліда?

— Ну то й що? — похмуро кинув Ерагон.

— Уяви собі, що Хадарацька пустеля, куди ти нас тягнеш, удвічі або й утричі більша за неї!

Засмучений юнак хотів був уявити цей простір, але не зміг. Розгорнувши мапу Алагезії, він сумно поглянув на ті місця:

— Не дивно, що землі імперії закінчуються на початку цієї пустелі. Галбаторікс ніколи не зможе заволодіти тамтешніми місцями.

— Усе, що не позначено на карті, — підсів ближче Мертаг, — свого часу контролювали вершники. Якби король виховав нових вершників, то імперія проковтнула б і пустелю, і ще багато-багато земель. Але я не про те: ми не зможемо перетнути Хадарацьку пустелю, бо надто слабкі для такого переходу. Це безнадійно, друже!

— Не зовсім, — відповів юнак. — Поглянь сюди! Якщо ми рушимо в обхід, то витратимо на подорож місяць або й два. Але, повернувши на південний схід, ми значно скоротимо шлях. А потім зможемо рухатись уздовж Беорських гір у пустелю або до Сурди. Якщо вірити карті, то звідси до гір майже стільки, скільки до Джиліда.

— Але ж ми добирались туди цілий місяць!

— Це через мої рани, — відмахнувся Ерагон. — А тепер усе буде вдвічі швидше.

— Може, і так, — зітхнув Мертаг. — Та треба вирішити ще одну проблему. Ти, мабуть, помітив, що в Джиліді я купив харчів для нас і для коней? Ні? Авжеж-авжеж, хіба міг такий стратег, як ти, це помітити! Але як нам бути з водою? Кочові племена з Хадарацької пустелі зазвичай приховують свої джерела від чужинців. А тепер згадай, скільки п’є Сапфіра. А коні? Може, ти щодня збираєшся викликати дощ?

Ерагон розгубився. Для дощу його магічної сили точно не вистачить. Навіть наймогутніші вершники не могли про таке мріяти. «А може, я спробую обернути на воду пісок? — промайнуло в юнаковій голові. — Якщо це, звісно, не забиратиме надто багато енергії».

— Нічого, я маю одну непогану ідею, — рішуче сказав він Мертагові, коли вони вже покидали табір. — Якщо в мене вийде, то незабаром сам усе побачиш.

— І що ж ти замислив? — захвилювалась Сапфіра, поспішаючи слідом за ними.

— Щоб я так знав! — буркнув Ерагон. — Ти ж не зможеш летіти із запасом води для всіх нас?

— Стільки води я навіть не підніму, — похитав головою дракон, — а про те, щоб летіти, годі й думати!

— Отож-бо й воно, — відповів хлопець. Він присів навпочіпки й пошукав камінець із ямкою завбільшки з ковток води. Поклавши в неї жменьку землі, Ерагон замислився. Як же обернути її на воду? Які слова треба казати? Зібравши всі сили, він несподівано для себе крикнув: «Делой мой!».

Тієї ж миті ямка в камені почала наповнюватись водою. Тільки тепер Ерагон згадав Бромове попередження про те, що деякі вправи можуть забирати багато сил і становити реальну небезпеку для життя вершника. Схвильований, він хотів був зупинити дію магічної сили, але нічого не зміг зробити. Доки завдання не буде виконано, годі й сподіватися відмінити наказ. Тож юнакові не залишалося нічого іншого, як понуро чекати, доки енергія не піде з виснаженого тіла.