— Але ж це божевілля! Убивати людину без жодної на те потреби — це божевілля! Невже ти не розумієш? — не вгавав Ерагон. — Де твоє співчуття?

— Співчуття? — перепитав Мертаг. — Про що ти говориш? Яке співчуття може бути до ворогів?

— Але ж так можна виправдати будь-яку жорстокість! — стояв на своєму Ерагон, ховаючи меч у піхви.

— Гадаєш, мені це подобається? — різко спитав юнак. — Та моє життя від самого дитинства пішло шкереберть! Засинаючи, я не знаю, чи побачу світанок! Якби ти жив так, як я, то не вагався б жодної секунди!

— І все-таки це неправильно, — сказав Ерагон, прив’язуючи ельфійку до Сапфіри. — Рушаймо!

Решту шляху до Беорських гір друзі їхали мовчки. І тільки під час наступної зупинки Ерагон сказав супутникові, що цієї ночі стоятиме на варті перший. Той нічого не відповів, а просто ліг і закутався в ковдру.

— Може, поговоримо? — тихо озвався до Ерагона дракон.

— Не зараз, — сказав юнак. — Мені треба побути на самоті. Здається, я геть заплутався.

— Усе одно я тебе люблю! — замуркотіла Сапфіра, вкладаючись біля свого господаря.

Уранці Сапфіра знялася в повітря разом з Ерагоном та ельфійкою. Мертаг самотньо їхав на Кадоці десь далеко внизу.

— Про що ти думаєш? — нарешті озвався дракон до юнака.

— Про те, що вчора сталося вбивство, — відповів той, задивившись на величний гірський пейзаж. — Інших слів я не знаходжу.

— По-моєму, він просто погарячкував, — обережно сказала Сапфіра. — Хоча ті люди й справді заслуговували на покарання.

— Звісно, — погодився Ерагон. — Але Торкенбранд був без зброї й не міг ані захищатись, ані втекти. Мертаг не залишив йому жодного шансу, не запропонував битись…

— Якби він бився з Мертагом, наслідок був би той самий, — посміхнувся дракон. — Чи ти гадаєш, що так було б правильніше?

— Я не знаю, як треба було зробити! — вигукнув у відчаї парубок. — Здається, тут узагалі немає правильної відповіді!

— На деякі питання, — лагідно сказала Сапфіра, — справді не існує відповідей. Тому ліпше не картати Мертага, бо він не бажав нам зла. А зараз поглянь, як він там…

Роздратований Ерагон крутнувся в сідлі й подивився вниз. Його друг повільно просувався шляхом, а позаду нього… На місці їхнього табору вже нишпорили ургали!

— Може, вони нас не помітили? — обережно спитала Сапфіра, перехопивши погляд юнака й поволі спускаючись до шляху, аби попередити Мертага.

— І що тепер? — сухо спитав той, коли Ерагон розповів йому про ургалів.

— Треба мчати ще швидше, — сказав вершник. — Якщо до завтра ми не знайдемо варденів, то нас неодмінно схоплять ургали, а дівчина помре.

— Ще швидше? — гірко посміхнувся Мертаг. — Як ти собі це уявляєш? Ми вже кілька днів майже не спимо й не їмо! Ми замучили коней! Іще один день таких перегонів усіх нас просто вб’є…

— Нехай навіть так, — знизав плечима Ерагон. — Але в нас немає вибору.

— Зрештою, я міг би залишити вас, — глянув на нього Мертаг. — Тоді ургали розділяться, і у вас із Сапфірою буде більше шансів дістатися до варденів.

— Ні-ні, це самогубство, — заперечив Ерагон. — Вони заженуть тебе, як оленя. Ліпше тікаймо разом до варденів!

— Гаразд, — погодився Мертаг. — Але я все одно покину вас після того, як ви з ними зустрінетесь. А потім подамся до Сурди.

— То ти залишаєшся з нами?

— Принаймні до зустрічі з варденами, — відповів Мертаг.

І втікачі з новою силою кинулись до рятівних гір. Вони по черзі спали верхи, доки один із них вів коня свого попутника. Та все було марно — ургали невблаганно наближалися. І все-таки Ерагон вірив у те, що план ельфійки допоможе їм дістатися до варденів раніше, ніж їх схоплять. І ось уранці наступного дня мандрівники помітили, що їхні переслідувачі зникли, залишившись далеко-далеко позаду.

— Здається, скоро будемо на місці, — позіхнув Ерагон. — Якщо до обіду ми не зустрінемо варденів, то далі я полечу з ельфійкою на Сапфірі, а тобі доведеться їхати самому, взявши коней.

— Поглянь краще он туди, — показав рукою Мертаг.

З високого пагорба, на який вони виїхали, було видно швидку річку, що оминала рівнину. «Це Беартус!» — здогадався Ерагон і полегшено зітхнув. Тепер уже скоро… Але цієї миті він помітив і переслідувачів, які були всього за кілька миль.

— Якби ж то нам пощастило прослизнути непоміченими, збивши ургалів зі сліду, — пробурчав юнак.

— Згадай, скільки разів ми вже намагалися це зробити, — важко зітхнув його приятель. — Але вони завжди нас знаходили.

За якийсь час мандрівники в’їхали в ліс. Старезні дерева з потрісканими стовбурами, бугристим корінням і розлогими кронами оточили їх суцільною стіною. Велетенські шишки завбільшки з кінську голову вкривали всю землю, то тут то там вуркотіли білки, а з глибочезних дупел на мандрівників зиркали чиїсь очі. Вузлувате гілля, здавалося, не хотіло пускати їх углиб цього чарівного царства. У повітрі витала якась таємнича ворожість.

Лісові хащі ставали дедалі густішими, заважаючи драконові рухатись, тож невдовзі він із ельфійкою мав здійнятися в повітря. Юнаки шукали вихід із лісу, орієнтуючись лише на близький плюскіт річкових хвиль. Це дуже сповільнювало їхній рух.

Нарешті вони таки вийшли до водоспаду, за яким лежала надзвичайно красива долина. Небо вкрилося хмарами, землю під ногами застилав суцільний килим моху, що робив усі тутешні звуки глухими.

— Я щойно бачила зграю якихось незвичних птахів, — несподівано визирнула з-за дерева Сапфіра.

— Та тут усе незвичне, — злякано буркнув Ерагон. — Давай, мабуть, полетимо разом. Я хочу подивитися, чи далеко ургали.

— А мені… мені що робити? — спитав Мертаг. — Щось я не бачу ніякого виходу з цієї долини.

— Не хвилюйся, — відповів Ерагон. — Мабуть, вихід десь трохи далі. А поки що залишайся з ельфійкою, я скоро повернусь.

— Будь обережний, — застеріг його приятель.

Злетівши, Ерагон вирішив оглянути місцевість, аби знайти вихід із цього небезпечного лісу. Угорі повітря виявилось холодним і вологим, земля зникла з очей, а поруч пролітали самі тільки сірі хмари. Невдовзі попереду замерехтіли снігові шапки гірських вершин, засліплюючи очі своїм яскравим відблиском.

— Як ти таке витримуєш? — заплющив очі юнак.

— Дуже просто, мій зір сильніший за людський, — відповів дракон.

За якийсь час Ерагонів одяг вкрився суцільною крижаною кіркою, схожою на лицарські обладунки, а волосся на голові закам’яніло, немов крижаний шолом. Вони ще ніколи не літали так високо. До того ж, хлопець почав задихатися, бо в розрідженому гірському повітрі було занадто мало кисню.

— Треба забиратися звідси, — гукнув Ерагон драконові, але той його не почув. Схилившись набік, парубок знову щосили загукав, перекриваючи свист вітру, і ледь-ледь не зірвався із Сапфіри. Від напруги й страху його тіло зробилося якимось наче ватяним.

— Що це було? — пробелькотів він, сяк-так прийшовши до тями.

— Ми піднялися надто високо, — пояснив дракон. — І між нами урвався зв’язок, тож мені довелося спуститись. Саме це й урятувало тебе, а заразом і мене.

— Гаразд, — зітхнув юнак. — На сьогодні з мене досить. Давай краще пошукаємо ургалів. Сподіваюсь, для цього нам не треба буде здійматися до самого сонця?

Ширяючи в м’яких повітряних потоках, вони нарешті помітили ворогів, які впевнено просувалися долиною.

— Як вони можуть так швидко рухатись? — здивувався Ерагон.

— Не знаю, що це за ургали, — відповіла Сапфіра, придивившись пильніше, — але вони значно більші за тих, кого ми допіру бачили. А тому швидші, витриваліші й хитріші.

— Якщо так триватиме й далі, то вони невдовзі схоплять Мертага, — захвилювався юнак.

— Лісові хащі мають їх затримати, — сказав дракон. — А може, ти спробуєш зупинити їх магією?

— Ні, зупинити таку силу ворогів я не зможу. Хіба що ненадовго…

«Гат ан рейза ду ракр!» — проказав він закляття, і на разаків почав спадати гірський туман, важкий і густий. Але Ерагонові стало зле від втрати великої кількості енергії, за допомогою якої він підтримував зв’язок зі стихією. Його серце шалено закалатало, а в очах потемніло. Нелюдським зусиллям волі він зупинив дію магічної сили, туман розвіявся, й ургали знову швидко рушили вперед.