— Боже милостивий! — прошепотів він.

Перед ними височіла гора мертвих тіл. Обличчя мерців були спотворені гримасами болю, одяг наскрізь просякнуто кров’ю, криваві плями вкривали стоптану землю. Убиті чоловіки лежали на жінках, яких вони намагалися захистити, матері притискали до грудей своїх дітей і закохані, що хотіли затулити одне одного, лежали разом у холодних обіймах смерті. З усіх тіл стирчали чорні стріли. Нападники не пожаліли ані дітей, ані старих. Але найбільший жах наводив спис, що стирчав посеред руйновища. На ньому стриміло біле тільце немовляти.

Від цієї картини Ерагонові потемніло в очах, він спробував відвести погляд, але обличчя мерців просто притягували до себе. Парубок дивився в ці очі й намагався збагнути, як життя могло так легко покинути їх. «Чого варте наше існування, якщо все може так скінчитися?» — гірко думав він, несподівано відчувши себе геть беззахисним і безпорадним.

Чорною тінню промайнув ворон і всівся на верхівці списа. Схиливши голову, він почав розглядати мертву дитину.

— О ні, ти цього не зробиш, — гукнув Ерагон, напнувши тятиву лука. Полетіло пір’я, і птах упав додолу зі стрілою в грудях. Юнак хотів був витягти ще одну стрілу, але його раптом знудило.

Бром заспокійливо поплескав парубка по спині.

— Може, почекаєш мене за селом? — тихо спитав він, коли тому трохи полегшало.

— Ні… я залишуся тут, — тремтячим голосом відповів Ерагон, витираючись. Він намагався не дивитись на жахливу картину.

— Хто ж міг таке зробити?.. — ледь вичавив він із себе.

— Ті, хто отримують втіху від страждань інших, — схилив голову старий. — Вони мають багато облич і набирають різного вигляду, але ім’я в них одне: зло. Це важко збагнути… Усе, що ми можемо зараз зробити, це вшанувати загиблих.

Злізши з коня, Бром пройшовся навколо, уважно вивчаючи витоптану землю.

— Тут були разаки, — нарешті сказав він, — але це зробили не вони. Це справа рук ургалів. Це їхній спис. Вони прийшли сюди цілою ватагою, не менше сотні. Дуже дивно, бо я пам’ятаю лише кілька випадків, коли вони так збиралися…

Ставши навколішки, старий уважно вивчав сліди. Раптом він вилаявся, побіг назад до Сніговій й скочив йому на спину.

— Тікаймо! — гукнув Бром до Ерагона, пришпорюючи коня. — Ургали ще тут!

Юнак вдарив Кадока в боки п’ятами, і кінь кинувся вперед за Сніговієм. Обидва вершники промчали селом і вже були на його околиці, коли в Ерагона знову зачесалася долоня. Несподівано він помітив праворуч від себе якийсь рух, і блискавичний удар миттю вибив його з сідла. Продовжуючи стискати лук у руках, парубок перелетів через Кадока й вдарився об стіну будинку. Він перевів дух і, тримаючись за бік, насилу звівся на ноги.

Перед ним стояв ургал із глузливою посмішкою на бридкій пиці. Чудовисько було високе й кремезне, таке, що навряд чи змогло б пролізти в двері. Воно мало сіру шкіру й жовті свинячі очі. На руках і грудях випиналися м’язи, металевий нагрудник був йому замалий. Із залізного шолома на голові страховиська стирчали кручені роги. В одній руці воно тримало короткого меча, а в іншій затисло круглий щит.

Ерагон помітив, як Бром, осадивши Сніговія, хотів був повернути за спиною ворога назад, але його зупинила поява ще одного ургала із сокирою в руці.

— Тікай, дурню! — гукнув Бром юнакові, відбиваючись від нападника. Тим часом ургал, що височів перед Ерагоном, заревів і здійняв свого меча для могутнього удару. Юнак ледь устиг відскочити, зойкнувши, коли меч просвистів прямо біля його щоки. Рвучко розвернувшись, він побіг до центру Язуака. Серце парубка шалено калатало в грудях.

Позаду важко гупали величезні чоботи — ургал кинувся за ним. Ерагон, гукаючи на бігу Сапфіру, напружував усі свої сили. Та незважаючи на це, чудовисько швидко його наздоганяло, люто шкірячись. Коли воно було вже зовсім поруч, Ерагон вихопив стрілу і, на мить призупинившись, вистрілив у чужинця. Той рвучко скинув руку, захищаючись щитом. Перш ніж Ерагон устиг витягти наступну стрілу, ургал наздогнав його, і вони обидва, зчепившись у клубок, покотилися по землі.

Ерагонові все-таки пощастило звільнитися з обіймів чудовиська, і він, скочивши на ноги, кинувся до Брома, який верхи на коні обмінювався скаженими ударами з чужинцем. «Де інші ургали? — стугоніло в нього в голові. — Чи їх тут тільки двоє?» Раптом пролунав гучний удар, і Сніговій з іржанням став дибки. Бром повис на коні, а по його руці потекла кров. Ургал, із яким він бився, переможно заревів і здійняв свою сокиру для смертельного удару.

Із криком Ерагон кинувся на Ургала головою вперед. На якусь мить той здивовано застиг із піднятою зброєю, а потім зневажливо розвернувся до хлопця. Ухилившись від удару, Ерагон присів і стрибнув на ургала. Парубок уп’явся в нього, залишаючи на боці чудовиська криваві подряпини. Обличчя в того перекосилося від люті. Він іще раз змахнув своєю сокирою, але знову не влучив, бо Ерагон ковзнув убік і, накульгуючи, подався навтьоки.

Насправді ж, Ерагон вирішив відволікти ургалів від пораненого Брома. Він повернув у вузький прохід між будинками, але, побачивши, що потрапив у глухий кут, закляк на місці. Тоді він спробував продертися назад. Марно. Ургали вже встигли відрізати шлях до відступу. Лаючись скреготливими голосами, вони поволі наближалися до парубка. Ерагон крутив головою на всі боки, шукаючи виходу, але його ніде не було.

Юнак дивився на ургалів, а в його голові весь час зринала та жахлива картина: мертві селяни довкола списа й невинне маля, що вже ніколи не стане дорослим. Від цих думок у кожній клітині його тіла зростала якась божевільна, невгамовна сила. Це було щось більше, аніж бажання помсти. Усе єство Ерагона повставало проти смерті — проти того, що його теж колись не стане. Ця сила зростала й зростала, і раптом хлопець відчув, що, мабуть, вибухне, якщо стримуватиме її й далі.

Тоді Ерагон випростався на повен зріст, більше не відчуваючи страху, і повільно підняв лук. Ургали розреготалися, недбало прикриваючись щитами. Юнак напнув тятиву, як робив це сотні разів, і прицілився. Сила, що кипіла в ньому, сягнула останньої межі, тож він мусив її вивільнити, аби вона не спопелила його самого. Незнане досі слово злетіло з його губ.

— Брісінгр! — нетямлячись від люті, гукнув Ерагон і пустив стрілу. Та, спалахнувши іскристим синім полум’ям, просвистіла в повітрі й влучила першому ургалові прямісінько в лоб. Пролунав вибух, і з голови чудовиська вистрілила синя блискавка, миттю вразивши й другого нападника. Ця блискавка пройняла й самого Ерагона. Вона пройшла крізь нього, не завдавши жодної шкоди, і розбилась об стіну будинку.

Ерагон перевів подих і глянув на свою затерплу долоню. Гедвей ігназія сяяла, наче розпечений метал. Невдовзі по тому вона почала бліднути й набрала свого звичного сріблястого кольору. Хлопець стис кулак, відчуваючи, як його накриває хвиля втоми. Він відчував таку слабкість, наче не їв кілька днів. Ноги йому підкосилися, і юнак безсило сперся на стіну.

Сяк-так оговтавшись, знеможений Ерагон вийшов із тупика між будинками. Парубок обійшов мертвих чудовиськ. І щойно він вибрався, як до нього підбіг вірний Кадок.

— Як добре, що ти вцілів, — майже прошепотів хлопець. Він помітив, що його руки тремтять, а рухи стали незграбними, проте йому було байдуже. Юнак почувався так, ніби все, що він бачив, відбувалося не з ним, а з кимось іншим.

Невдовзі Ерагон знайшов і наляканого Сніговія, який нервово тупцював неподалік, готовий будь-якої миті зірватися з місця. Бром так само нерухомо висів у сідлі. Подумки заспокоївши коня, хлопець нарешті оглянув старого.

На правій руці той мав глибоку криваву рану, яку треба було негайно ж перев’язати, аби він не втратив багато крові. Погладивши Сніговія, хлопець спробував витягти Брома із сідла, але той був надто важкий і, зсунувшись, з глухим ударом упав на землю. Ерагон був вражений власною слабкістю.

Несподівано в його голові залунали люті вигуки, а за якусь мить у небесах з’явилася Сапфіра. Вона приземлилася поруч зі здійнятими крилами. Дракон несамовито шипів, його очі палали. Він бив хвостом на всі боки, аж Ерагон присів, коли той просвистів у нього над головою.