— Може, і так, але ваше село невеличке й заховалося серед гір. Не дивно, що ви нічого не помітили. Але на вашому місці я б не думав, що так триватиме вічно. Я згадав про це тільки тому, що тут, напевно, кояться якісь динні речі, якщо вже ви знайшли цей камінь на Хребті.

Сказавши це, крамар попрощався і з легкою посмішкою вклонився своїм гостям.

Невдовзі Герроу вийшов з намету й попрямував назад до Карвахола. Ерагон ішов поруч.

— Що ти про все це думаєш? — спитав він перегодом у дядька.

— Я хочу знати більше, перш ніж щось вирішувати. Віднеси камінь до візка й можеш бути вільний. Побачимось за вечерею в Хорста.

Задоволений Ерагон хвацько пірнув у юрбу й помчав до свого візка. Дядько ще довго займатиметься своїми справами, тож він устигне як слід нагулятися, скориставшись із такої нагоди. Парубок сховав камінь під мішками й рішуче закрокував до села.

Він переходив від однієї ятки до другої, прицінюючись до товарів і не думаючи про те, як мало грошей у нього в кишені. Він говорив з торговцями, і ті підтверджували слова Мерлока про неспокій в Алагезії. Крамарі знову й знову розповідали про те, що звичного спокою вже нема, а зважаючи на останні події, ніхто не може почуватися в безпеці.

Находившись, Ерагон купив собі три солодкі цукерки й свіжоспеченого пиріжка з вишнями. Було приємно смакувати гарячу їжу після довгого стовбичення на снігу. Юнак засмучено облизав липкі від солодкого сиропу пальці, шкодуючи, що не може купити ще, потім умостився на сусідньому ґанку й заходився гризти цукерку. Неподалік боролися два карвахольських хлопці, але Ерагон не мав жодного бажання до них приєднуватись.

Коли стало вечоріти, у селянських оселях завирувало життя. Ерагон з нетерпінням чекав, доки зберуться трубадури й почнуть свої оповіді та вистави. Йому подобались історії про магію, богів, а найбільше — про вершників Дракона. Карвахол мав власного оповідача, Брома, з яким Ерагон приятелював, та його оповідки час від часу повторювались, а трубадури завжди мали нові, тож хлопець жадібно їх слухав.

Ерагон збив бурульку з даху над ґанком, аж раптом побачив неподалік Слоуна. М’ясник його не помітив, тож юнак, схиливши голову, помчав за ріг вулиці до таверни Морна.

Усередині було душно, сальні свічки на столах шипіли й пахкали жирним димом. Над дверима красувалися велетенські закручені роги сумнозвісного ургала. З одного боку довгого шинквасу валялися палиці, що їх мали розбивати відвідувачі, а за самим шинквасом стояв Морн, засукавши рукава по лікоть. Нижня частина його обличчя була така пом’ята, наче колись побувала в жорнах. За міцними дубовими столами сиділи люди й слухали двох торговців, що, упоравшись зі своїми справами, зайшли сюди випити пива.

Морн відірвав погляд від келиха, який протирав:

— А, Ерагоне! Радий тебе бачити. Як там твій дядько?

— Торгує, — відповів парубок, знизавши плечима. — Це забирає багато часу.

— А Роран, він теж тут? — спитав Морн, узявши другий келих.

— Так, цього року йому вже не треба доглядати вдома хвору худобу, тому він зміг приїхати сюди разом з нами.

— Гаразд, гаразд.

Ерагон тицьнув на двох торговців:

— Хто це такі?

— Купують зерно. Вони придбали геть усе майже задурно, а тепер базікають тут, гадаючи, що ми їм повіримо.

Ерагон миттю збагнув, чому Морн був такий сумний. Людям потрібні гроші. Без них вони не протягнуть.

— А про що ж вони базікають? — поцікавився він.

Мори пирхнув:

— Вони кажуть, ніби вардени уклали угоду з ургалами й збирають військо, щоб на нас напасти. Так, наче ми довгий час були в безпеці тільки завдяки нашому королю. Хоч йому, Галбаторіксу, насправді геть байдуже, чи спалять ущент наші села, чи ні… Ходи, послухай їх. А в мене досить клопоту й без тих побрехеньок.

Один із торговців був товстун, тож від кожного руху стілець під ним загрозливо потріскував. Борода й вуса в цього хлопа ще не виросли, його короткі ручки були схожі на дитячі, а губи бундючно випиналися, коли він ковтав із келиха. Другий мав пихате обличчя, а суха шкіра на його щелепах була кольору старого прогірклого масла. Порівняно з товстою шиєю й щоками, решта тіла видавалася неприродно кістлявою.

Безуспішно намагаючись примостити своє драглисте тіло на стільці, перший торговець сказав:

— Ні, ні, ви не розумієте. Тільки завдяки постійній турботі короля ви зараз можете мирно гомоніти з нами. Якби він, премудрий володар, позбавив вас підтримки, було б вам непереливки!

Хтось голосно заперечив:

— Еге ж, ви ще скажіть, що вершники повернулися, а кожен з вас убив сотню ельфів. Ви що, маєте нас за дітей, які вірять у ваші казки? Ми самі дамо собі раду.

Уся компанія гучно зареготала.

Торговець хотів був щось відповісти, але тут, махнувши рукою, втрутився його худий компаньйон. Коштовні персні зблиснули на його пальцях:

— Ви все неправильно зрозуміли. Ми знаємо, що імперія не може дбати про кожного з нас, як вам, певно, того хотілося б, але вона може стримувати ургалів та інших потвор, аби вони не сплюндрували це… — він довго шукав потрібне слово, — місце.

— Ви, — продовжив торговець, — цілком слушно обурюєтесь через те, що імперія ставиться до людей несправедливо, але жоден уряд не може догодити кожній людині. І завжди виникатимуть якісь суперечки й конфлікти.

Проте більшість із нас не має на що скаржитись. У кожній країні є свої невдоволені, яких не влаштовує баланс влади.

— Так! — вигукнула якась жінка. — Якщо ви хочете принизити варденів!

Товстий чолов’яга зітхнув:

— Ми вже пояснювали, що вардени не збираються вам допомагати. Це брехня, яку довгий час поширюють зрадники, намагаючись підірвати імперію й переконати нас, що справжня загроза походить зсередини, а не ззовні. Готуючись до нападу, вони скрізь мають своїх шпигунів. І ніколи не знаєш, хто на них працює.

Ерагон так не думав, але торговець говорив доладно, тож люди почали кивати. Тоді юнак зробив крок уперед і мовив:

— А звідки ви це знаєте? Я можу сказати, що хмари зелені, але це ще не означає, що вони насправді такі. Доведіть, що ви не брешете.

Обидва чоловіки гнівно витріщилися на юнака, а принишклі селяни чекали на відповідь.

Худорлявий торговець заговорив першим, намагаючись не дивитися Ерагонові в очі:

— Хіба ваші діти не навчені поваги до старших? Чи ви завжди дозволяєте хлопчакам втручатися в дорослі розмови, коли їм заманеться?

Слухачі спочатку засовалися на своїх стільцях і глянули на Ерагона. Але потім хтось із селян кинув торговцям:

— Відповідайте на запитання.

— Ми кажемо так, бо керуємось здоровим глуздом, — мовив товстун, і на його верхній губі заблищали крапельки поту. Така відповідь обурила селян, тож суперечка тривала далі.

Тим часом Ерагон повернувся до шинквасу з кислим присмаком у роті. Він іще ніколи не зустрічав людину, яка б виправдовувала імперію, ганьблячи її ворогів. У Карвахолі панувала глибока, ледь не споконвічна, ненависть до імперії. Держава жодного разу не допомогла їм за тих часів, коли вони голодували, а збирачі податків завжди були нещадними. Король просто чхав на них, і переконати юнака, що це не так, було несила. Він не міг не думати про варденів, групку повстанців, що постійно нападала на імперію.

Ніхто не знав ані імені їхнього ватажка, ані того, хто зібрав їх докупи, коли сто років тому Галбаторікс прийшов до влади. Щоразу відбиваючи напади володаря, повстанці здобули велику прихильність у населення. Історію варденів оповивала таємниця — відомо було тільки те, що коли ти втікач і тобі треба десь сховатися, або ти просто ненавидиш імперію, вардени радо приймуть тебе до себе. Проблема полягала лише в тому, аби їх знайти.

Морн схилився над шинквасом і мовив:

— Правда ж, неймовірно? Вони гірші за стерв’ятників, які кружляють над живою твариною. Якщо вони й далі тут сидітимуть, то можуть бути проблеми.

— У нас чи в них?

— У них, — сказав Морн, і цієї ж миті таверну сповнили обурені вигуки. Ерагон пішов якраз тоді, коли суперечка почала повільно переростати в бійку. Двері за юнаком зачинилися з глухим гуркотом, і гамір стих. Надворі вечоріло, сонце швидко котилося до обрію, тож будинки відкидали на землю довгі тіні. Простуючи вулицею, Ерагон помітив на алеї Рорана й Катріну.