— Що це? — спитав Ерагон у Брома, показуючи на дивний запис.

Уважно глянувши на сторінку, Бром здивовано звів брови.

— Джоуде, ти поповнив свою книгозбірню? — посміхнувся він. — Де ти це знайшов? Я не бачив її цілу вічність!

— А-а-а, — витягнув шию той. — Це «Доміа абр Вірда». Кілька років тому на пристань прийшов якийсь чолов’яга і спробував її продати. На щастя, я був поруч, тож урятував книгу, а разом із нею й голову того бідолахи. Він навіть не підозрював, що це таке.

— Дивно, що ти витяг саме цю книгу, — сказав Бром до хлопця. — Мабуть, це доля. З усіх речей мого будинку ця — найкоштовніша. Тут описано історію Алагезії від давніх часів до приходу ельфів, закінчуючи кількома останніми десятиліттями, Ця рідкісна книга — одна з найкращих. Коли її було написано, імперії здалося, що вона богохульна, і автора, монаха Гесланта, спалили на вогнищі. Я не знав, що один її примірник таки вцілів. А напис, про який ти питаєш, зроблено прадавньою мовою.

— А про що в ньому йдеться? — спитав Ерагон.

— Це частина ельфійської поеми, що розповідає про роки війни з драконами, — проглянувши текст, пояснив Бром. — Тут описано, як один з їхніх королів, Цереантор, розпочинає битву. Ельфи люблять цю поему й часто її переповідають, хоча трьох днів не вистачить, аби викласти її всю. Іноді вони так гарно її співають, що все довкола ледь не плаче.

Ерагон повернувся на своє місце, ніжно притискаючи книгу до грудей. «Як дивно, — думав він. — Людина давно померла, але й досі промовляє до людей із цих сторінок. Отже, доки існує книга, її думки теж живуть? Цікаво, чи не йдеться тут і про разаків?»

Юнак поволі гортав сторінки, а Бром із Джоудом продовжували собі гомоніти. За якийсь час Ерагон уже почав куняти.

— Ну гаразд, дворецький покаже вам ваші кімнати, — змилостивився, нарешті, господар, підводячись із-за столу й прощаючись із друзями.

— Коли вам буде щось потрібне, смикніть за шворку біля вашого ліжка, — мовив по дорозі слуга. Спинившись перед трьома дверима, він уклонився й зник.

Коли Бром уже заходив до своєї кімнати, Ерагон спитав:

— Можна мені трохи поговорити з вами?

— Ти вже й так говориш, тож заходь, — запросив старий.

— У нас із Сапфірою з’явилась одна ідея, — почав був юнак, зачинивши за собою двері.

Але Бром його спинив, махнувши рукою, і щільно завісив вікно.

— Перед тим, як говорити, — тихо сказав він, — переконайся, що поруч немає сторонніх вух.

— Вибачте, — прошепотів Ерагон, картаючи себе за таку неуважність. — Я тільки хотів спитати, чи можна викликати образ того, чого ти не бачиш?

Бром присів на край ліжка.

— Те, про що ти питаєш, називається наскрізним баченням, — пояснив старий. — Це непогана річ, але вона має один суттєвий недолік. Ти можеш спостерігати лише за тим, що вже колись бачив. Наприклад, зараз ти можеш викликати образ разаків, але місце, де вони заховалися, навряд чи знайдеш. Існують ще й інші складнощі. Скажімо, ти хочеш проглянути сторінку в книзі, яку ти колись бачив. Ти зможеш зробити це тільки в тому разі, якщо книгу буде розкрито саме на ній. Якщо ж ні, то потрібна сторінка буде чорною.

— А чому не можна викликати образи тих речей, яких ти не бачив? — не зрозумів Ерагон. Він збагнув, що навіть із такими обмеженнями це дуже корисна річ. «Цікаво, чи зміг би я бачити на кілька льє вперед, аби вплинути на майбутні події?» — думав юнак.

— А отже, — терпляче продовжував Бром, — для цього ти мусиш знати, куди дивишся й куди спрямовуєш силу. Навіть якщо тобі змалюють незнайомця, побачити його буде майже неможливо, не кажучи вже про те місце, де він неребуває. Ти маєш знати, що саме ти хочеш бачити, перш ніж пильніше роздивлятися цю річ. Я відповів на твоє запитання?

— Але як же це зробити? — не вгавав Ерагон. — Я просто беру й уявляю чийсь образ?

— Не зовсім, — заперечив Бром, похитавши головою. — Це вимагає куди більше зусиль, ніж, скажімо, побачити відбиток на поверхні озера. Дехто з вершників намагався зазирнути далеко в майбутнє, щоб запобігти війні чи ще якому-небудь лиху в Алагезії.

— А можна мені спробувати? — запитав Ерагон.

— Не зараз, — зупинив його старий. — Ти втомився, а бачення вимагає багато сили. Я скажу тобі потрібні слова, тільки пообіцяй, що ти не будеш їх сьогодні випробовувати. Краще взагалі зачекати, доки ми не поїдемо з Тейрма. До того ж, я мушу дечому тебе навчити.

— Обіцяю, — посміхнувся юнак.

— От і добре, — заспокоївся Бром і, нахилившись, тихо прошепотів: — Драумр копа.

— Можливо, коли ми поїдемо звідси, я спробую побачити Рорана, — озвався Ерагон за хвилину. — Хотілося б знати, як він тепер. Я боюся, що разаки його переслідуватимуть.

— Не хочу тебе лякати, хлопче, але це справді можливо, — сумно сказав Бром. — І хоча під ту пору, коли разаки нишпорили в Карвахолі, Рорана там не було, я впевнений, що вони питали про нього. Можливо, навіть бачили згодом у Терінсфорді. У будь-якому разі, я не думаю, що вони заспокоїлись. Адже ти й досі на свободі, а король їм цього не пробачить. Тому разаки обов'язково шукатимуть Рорана. Це тільки справа часу.

— Отже, єдина можливість захистити його — це зробити так, щоб разаки дізналися про мене й почали переслідувати нас, а не Рорана? — спитав Ерагон.

— Ні, це не зовсім так, — заперечив Бром. — Ти лінуєшся думати. Але якщо не розумієш ворога, то як можна передбачити його дії? Навіть якби ти не ховався, разаки все одно переслідували б Рорана. А знаєш, чому?

— Наприклад, так: якщо я переховуватимусь й далі, вони схоплять Рорана, аби я сам прийшов до них, — почав уголос міркувати юнак. — А якщо це не спрацює, тоді разаки просто його вб’ють, аби завдати мені болю. Або продовжать виманювати, якщо імперія оголосить мене поза законом. А якби я зустрівся з Рораном і вони б про це дізналися, то почали б його катувати, аби він мене виказав.

— Дуже добре, — похвалив юнака Бром. — Тепер ти все зрозумів?

— Але ж має бути якийсь вихід? Я не можу дозволити, щоб його вбили!

— Вихід є, — схрестив старий руки на грудях. — Роранові доведеться захищатися самотужки. Можливо, це й безсердечно, але ти маєш розуміти, яку небезпеку приховує зустріч із ним. Схоже, ти не пригадуєш, адже був тоді без пам’яті… Одним словом, коли ми тікали з Карвахола, я залишив для Рорана лист із попередженням, тож його не повинні заскочити зненацька. Якщо він має хоч краплю здорового глузду, то втече, щойно разаки з’являться.

— Мені це не подобається, — засумував Ерагон.

— А ти нічого не забув?

— Що саме? — спитав парубок.

— Не буває лиха без добра, — м’яко сказав Бром. — Король не дозволить, щоб країною вештався непідлеглий йому вершник. Адже Галбаторікс — єдиний, окрім тебе, вершник на цих землях. Тож він хотів би мати собі помічника. Перш ніж убити, він спробує тебе підкупити. І коли ви нарешті зустрінетесь, відмовитись, не ризикуючи життям, буде вже пізно.

— І це, по-вашому, добро? — обурився Ерагон.

— Але ж це захистить Рорана, — пояснив старий. — Доки король не впевнений, на чиєму ти боці, він ніколи не ризикне зачепити твого брата! Гадаю, убивство Герроу було необдуманим кроком із боку разаків. Галбаторікс ніколи б на таке не пішов, якби мав плани щодо тебе.

— А як же я протистоятиму королю, коли він погрожуватиме мені смертю? — вибухнув Ерагон.

Бром зітхнув і занурив пальці в чашу з трояндовою водою.

— Галбаторіксу треба, щоб ти був на його боці, — сказав він нарешті. — В іншому разі ти становитимеш для короля небезпеку. Тож якщо тобі доведеться обирати, питання стоятиме так: чи готовий ти вмерти за віру? Це єдиний спосіб протистояти тиранові.

Запанувала мовчанка.

— Розумію, зараз тобі важко відповісти, — озвався Бром. — Тим паче, що питання не стоїть перед тобою так чітко. Але пам’ятай, багато людей померли за власні переконання. Зрештою, це не таке вже й рідкісне явище. Справжня мужність полягає в тому, аби жити й страждати за те, у що ти віриш.