— Тримай свої думки при собі, — відрубав Бром. — Краще мовчи, а говоритиму я сам.

Старий схрестив руки на грудях і затарабанив пальцями. Ерагон, стиснувши губи, відвернувся.

Раптом двері відчинилися, і з будинку вискочив високий чолов’яга. На ньому був дорогий зім’ятий одяг, рідке сиве волосся розтріпалося, а на вкритому шрамами обличчі блукав якийсь розгублений вираз. Побачивши прибульців, він вирячив очі й знеможено притулився до одвірка, не маючи сили вимовити жодного слова. Хапаючи роззявленим ротом повітря, чолов’яга ледь спромігся вичавити з себе вітання.

— Броме, невже це ти? — прошепотів він.

Старий притулив палець до вуст і, подавшись уперед, простягнув господарю руку:

— Я теж радий тебе бачити, Джоуде! Добре, що пам’ять тебе не зрадила, але не називай цього імені. Я б не хотів, аби хтось про мене знав.

Джоуд, здавалося, ще й досі не вірив власним очам.

— А я гадав, що ти загинув, — прошепотів він. — Що сталося? Чому ти не з’являвся?

— Я все тобі поясню, — заспокоїв його Бром. — Ми можемо десь поговорити?

— Тут не вийде, — озирнувся Джоуд. — Але ми підемо деінде.

— Добре, — кивнув старий, і господар щез за дверима.

«Сподіваюсь, мені нарешті пощастить бодай щось дізнатися про Бромове минуле», — подумав Ерагон.

Джуод повернувся з рапірою на поясі. Гаптована золотом куртка вільно теліпалася в нього на плечах, а на голові він мав капелюха з пір’ям. Бром критично глянув на цю пишноту, але Джоуд лише знизав плечима.

Він потягнув їх Терймом до цитаделі. Ідучи слідом, Ерагон вів коней.

— Рістхарт, правитель Тейрма, видав наказ, згідно з яким усі прибульці мають зголошуватися зі своїми справами до нього, — пояснив по дорозі Джоуд. — І хоча більшість людей на це не зважає, нам усе одно треба орендувати кімнати у фортеці. Це безглуздя, але ми підкоряємось, аби володар був спокійний. Там не підслуховують, стіни замку товсті.

Вони увійшли до центральної вежі крізь головну браму.

— Можете прив’язати коней, — мовив Джоуд, показавши на залізне кільце в стіні, — їх ніхто не чіпатиме.

Коли Сніговія з Кадоком було надійно прив’язано, він відчинив найближчі двері й провів своїх гостей усередину.

Прибульці опинилися в довгому порожньому коридорі, освітленому смолоскипами, що висіли на стінах. Ерагон дивувався з того, як там було холодно й вогко. Він торкнувся стіни, і пальці натрапили на липкий огидний слиз.

Схопивши смолоскип, Джоуд повів гостей коридором. Нарешті, всі спинилися перед важкими дерев’яними дверима, за якими була кімната з величезною ведмежою шкурою на підлозі, обставлена кількома стільцями. Довкола височіли книжкові шафи з фоліантами в шкіряних оправах.

Джоуд підклав у камін дрова, тицьнувши під них смолоскипом. За мить запалало полум’я.

— Старий, ти маєш багато чого пояснити, — нарешті озвався він.

Від широкої усмішки на Бромовому обличчі забігали зморшки.

— Кого це ти називаєш старим? Коли я бачив тебе останнього разу, ти не мав жодної сивої волосини! А що з тобою тепер?

— А от ти виглядаєш так само, як і двадцять років назад, — мовив Джоуд. — Тебе, буркуна, вищі сили бережуть задля того, аби ти вчив нові покоління! Та годі! Давай уже розповідай! Ти завжди це вмів!

Ерагон нашорошив вуха, чекаючи на Бромову історію.

Той усівся на стілець і дістав свою люльку. Повільно видихнувши хмарку диму, він нарешті почав:

— Пригадуєш, що ми робили в Джиліді?

— Ще б пак! — відгукнувся Джоуд. — Такі речі важко забути.

— І це ще м’яко сказано, — сухо мовив Бром. — Коли нас… розлучили, я не міг тебе знайти. У розпалі тієї метушні я випадково вскочив до якоїсь кімнати. Нічого цікавого там не було — самі ящики й короби, — але я таки вирішив їх перевірити. І не пошкодував, бо там виявилось саме те, що ми з тобою шукали.

Джоуд вражено застиг.

— Коли я взяв його до рук, то, звісно, уже не міг чекати на тебе, — вів далі Бром. — Будь-якої миті мене могли викрити, і все було б утрачено. Я вбрався в чужий одяг і вислизнув із міста, подавшись… до наших друзів. Вони сховали ту річ у підземеллі, і я мусив пообіцяти, що подбаю про того, хто невдовзі стане її власником. Але до того часу я мав зникнути. Ніхто не знав, чи я живий. Навіть ти, хоч я й сумував, що несамохіть завдаю тобі болю. Тож я подався на північ, сховавшись у Карвахолі.

Розчарований Ерагон аж зубами заскреготав, розуміючи, що Бром навмисне щось недоговорює.

— Тож наші… друзі весь час знали, що ти живий? — спохмурнів Джоуд.

— Так, — зітхнув старий.

— Що ж, сподіваюся, це справді було потрібно, — гірко озвався Джоуд. — Карвахол розташований на північ від Хребта?

Бром понуро кивнув, і Джоуд, помовчавши, уперше глянув на Ерагона.

— То виходить, що тепер ти з цим малим виконуєш свій обов’язок? — нарешті сказав він.

— Не все так просто, — озвався Бром. — Згодом ту річ було викрадено. Принаймні я так гадаю, оскільки не мав звісток від наших друзів, тож, мабуть, їхні посланці потрапили в засідку по дорозі. Тому я й вирішив спробувати сам про все дізнатися. Сталося так, що хлопець подорожує в тому ж напрямку. Тож ми просто їдемо собі разом.

— Але якщо вони не відряджали до тебе посланців… — засумнівався був Джоуд. — Звідки ти знаєш, що воно…

— Дядька цього малого жорстоко вбили разаки, — різко урвав його Бром. — Вони спалили його будинок і ледь не зловили його самого. За це слід помститися, але ті нелюди безслідно зникли. Ти допоможеш нам їх знайти.

— Ах ось у чому справа, — зрозумів Джоуд. — Але чому ви тут? Хіба ж я знаю, де переховуються разаки? Навіть той, хто знає, не скаже вам цього.

Звівшись, Бром сягнув рукою до кишені плаща й витяг звідти флягу разаків.

— У ній олія Сейтр, — він кинув знахідку Джоуду. — Разаки загубили її на шляху, а ми підібрали. Нам потрібні записи про товари, що надходили на кораблях до Тейрма, аби відстежити те, як імперія закуповувала олію. Це виведе нас на лігво разаків.

Джоуд замислився, на його обличчі з’явилися зморшки.

— Бачите ось це? — нарешті озвався він, показуючи на полиці. — Там записи про одну з моїх торговельних справ. Про одну, розумієте? На решту ви витратите місяці! Існує ще й інша проблема. Потрібні вам записи зберігаються в цьому замку, але доступ до них має лише Бранд, торговий розпорядник Рістхарта. Пересічним торговцям на зразок мене проглядати їх заборонено. Вони бояться, що ми підробимо числа й надуримо імперію з податками.

— Із цим ми якось розберемося пізніше, — сказав Бром. — Перш ніж щось затівати, нам треба кілька днів відпочити.

— Здається, моя черга допомагати? — посміхнувся Джоуд. — Зрозуміло, що мій дім — це твій дім. От лишень, як вас тепер називати?

— Я буду Ніл, — відповів Бром. — А хлопця звати Еван.

— Ерагон, — замислився Джоуд. — У тебе рідкісне ім'я, юначе. Небагатьох називали на честь першого вершника. За все життя я читав лише про трьох чоловіків, що мали таке ймення.

Ерагон був вражений тим, що старий знає його справжнє ім'я.

— Ти б не глянув, як там наші коні? — зиркнув на хлопця Бром. — Я не впевнений, що міцно прив’язав Сніговія.

«Вони щось приховують від мене», — обурився Ерагон, прожогом вилетівши з кімнати. Звісно, що Сніговій нікуди не зник, а ремінь було міцно затягнуто. Погладжуючи коня, розлючений Ерагон сперся на стіну замку.

«Це несправедливо! — подумки обурювався юнак. — Якби ж я міг чути, про що вони там говорять!» Раптом він аж підскочив, ніби вражений блискавкою. Адже допіру Бром навчив його слів, що покращують слух! «Це саме те, що треба! — зрадів Ерагон. — Аби тільки ті слова спрацювали!»

Зосередившись, юнак зібрав усю свою силу й мовив:

— Тверр стенр ун атра ека хорна!

Утім, він почув лише нерозбірливий шепіт, не більше. Розчарований, Ерагон знову прихилився до стіни, аж раптом зовсім поруч пролунали слова:

— …І ось уже вісім років я цим займаюсь, — гомонів Джоуд.

Ерагон роззирнувся навсібіч. Довкола не було нікого, окрім кількох вартових, що стояли біля дальньої стіни замку. Посміхнувшись, юнак усівся на землю і, заплющивши очі, почав прислухатися до розмови.