— О боже! — пробурмотів я.

— Тоді я відкинула її пропозицію. З обуренням відкинула. Але тепер… тепер я передумала. Коли ми виберемося з цієї халепи, я погоджуся. Краще хоч так, ніж узагалі ніяк. Якщо й ти нічого не зміг зі мною зробити, то вже ніхто не зможе… — Анн-Марі підвелася. — На добраніч, Стефане. І не сердься на мене.

Вона швидко вийшла з кабінету, а я, провівши її безпорадним поглядом, знову втупився в телевізор, де по вуха закохані й безмежно щасливі Павло з Естер лицемірно вдавали вселенську скорботу за фальшивим небіжчиком.

Коли пролунав сиґнал, що сповістив про початок відліку останньої тисячі секунд затяжного стрибка, ми втрьох уже давно сиділи в рубці, знов і знов перевіряючи стан усіх корабельних систем, особливо вогневих і захисних. Ми не уявляли, що чекає на нас по той бік каналу, але готувалися до найгіршого.

Невдовзі після сиґналу бортовий комп’ютер видав повідомлення: „Визначено конфіґурацію ділянки входу-виходу. Радіус — 1,5 км.“

— Канал стиснутий, — констатувала я, — але прохідний. Це дуже дивно. Навряд чи він є одним із маршрутних, такий збіг був би взагалі неймовірним. Тоді з якого дива вони його зовсім не закрили?

— Може, не вміють цього робити? — припустив Олег.

— Дурниці. Якщо вони мають такі кораблі, як „Нахімов“, то й із закупоркою каналів напевно справилися б. Ох, не подобається мені все це! Боюсь, у системі Хейни на нас чекає палкий прийом… Але тут уже нічого не вдієш.

Я вирішила, що виходитимемо з позивними. Хай корабель сиґналить, що ми є ескадреним флаґманом у складі Військово-Космічного Флоту Новоросії. Усе одно гірше не буде, а так, можливо, виграємо зайві секунди.

— Стривай, — сказав Валько. — Додай до позивних ще дещо. Ось.

Оскільки він був підключений через свій імплант до комп’ютера, то не став користуватися клавіатурою чи голосовим інтерфейсом, а напряму видав на мій тактичний дисплей комбінацію з півсотні символів.

— І що це означає? — спантеличено запитала я.

— Видно, пароль.

— Де ти його взяв?

— Розкопав у Великій Новоросійській Енциклопедії.

— Ні, я серйозно питаю.

— А я серйозно відповідаю. Ця нісенітниця була зашифрована в ній за ключовим словом „Хейна“. Не знаю, для чого вона призначена, але надіслати її разом із позивними не зашкодить.

— Так, мабуть, — погодилася я і тут же розсердилася: — Валько, негіднику, чому ти раніше не сказав про пароль?

— Я його лише недавно вирахував.

— Але ж не щойно?

— Майже. Три години тому. І відтоді намагався допетрати, куди б його присобачити. Хотів піднести тобі все в готовому вигляді, але нічого не вийшло.

Я зітхнула.

— Ти нестерпний, недисциплінований, безвідповідальний хлопчисько…

За сто секунд до виходу пролунав другий сиґнал.

„Відкривається горловина каналу,“ — повідомив комп’ютер. А згодом: — „Увага, небезпека! За п’ять кілометрів від точки виходу, прямо за курсом виявлено присутність стазис-поля.“

— Стазис-поле? — здивувалася я. У глибинах моєї пам’яті заворушилося щось знайоме… з фантастичної літератури. — А це що таке?

Сприйнявши мої слова як адресоване до нього запитання, комп’ютер слухняно відповів: „Темпоральна аномалія. У ділянці простору, що перебуває під дією стазис-поля, ентропія не зростає.“

— Іншими словами, — вставив Валько, — час там зупиняється… Прокляття! Черговий сюрприз — часова пастка. Так ось чому вони не заблокували канали… — Він заплющив очі й повністю розслабився, занурюючись у свій кібертранс. За кілька секунд його голос пролунав із динаміків: — Ох, біда! Корабель не має у своєму розпорядженні засобів нейтралізації стазис-поля. Його можна вимкнути лише ззовні.

Я якраз збиралася поставити комп’ютерові те саме питання.

— Але як?… Пароль, хай йому чорт! Позивні!

— Є позивні! — озвався Валько.

Пішли позивні. Таймер відраховував останню хвилину до виходу. Попередження про наявність стазис-поля, як і раніше, залишалося в силі.

— Щось не те, — пробурмотіла я розгублено. — Пароль не годиться…

— Нуль-зв’язок! — вигукнув Олег. — Потрібен нуль-зв’язок!

— А це ідея, — сказав Валько. — Ризикнемо.

На дисплеї сплив текст: „Активація нуль-порталу…“

Я напружено завмерла, поклавши руки на консоль. Перед самим виходом, я приготувалася запустити на повну потужність бічну тягу, хоча й розуміла, що нам це не допоможе. Потрапляючи з гіперпростору в реальний простір, будь-який матеріальний об’єкт опиняється у стані спокою щодо центру мас системи. А це означає, що відносно дром-зони він рухається зі швидкістю щонайменше кілька кілометрів на секунду. Навіть при максимальному прискоренні ми не зможемо відхилитися від потрапляння в стазис-поле — просторово-часову аномалію, яка раніше існувала лише в бурхливій уяві фантастів, а зараз раптово стала реальністю.

Я повернула голову й подивилася на Олега. Наші погляди на секунду зустрілися. Ми не промовили ні слова, а попрощалися мовчки. Якщо ми потрапимо в стазис, то хтозна, може, це назавжди. Ми залишимося вічно молодими, так і не проживем разом довге й щасливе життя, про яке ще зовсім недавно мріяли, лежачи в обіймах один одного. Більше не буде у нас ні світлих і радісних днів, ні ніжних, солодких ночей. А буде лише мить Вічності, а потім настане Ніщо…

Двадцять секунд до виходу. Комп’ютер повідомив: „Нуль-портал активовано. Пошук приймача. Зв’язок встановлено. Розпочато сеанс…“

П’ятнадцять секунд.

„Отримано підтвердження прийому пароля. Пароль коректний. Стазис-поле вимкнено. Пароль змінено. Сеанс зв’язку завершено. Іде деактивація нуль-порталу…“

— Ох! — шумно видихнув Олег.

Я від полегшення не зовсім пристойно лайнулася, а відтак скомандувала:

— Увага! Повна готовність до виходу. Максимальна потужність усіх захисних систем, батареї до бою… Чотири, три, два, один… Є вихід!

Я негайно дала бічну тягу, розвернувши корабель під кутом до напрямку руху, і ввімкнула восьмисоткратне прискорення основних ходових двигунів. Усе це я виконала всліпу, без оцінки обстановки, керуючись принципом „спершу роби, а потім думай“. Лише тоді ознайомилася з даними систем зовнішнього спостереження.

Мерехтлива блакить відкритого каналу і без моїх зусиль мчала від нас зі швидкістю понад 25 км/сек. Її супроводжувала величезна космічна станція, поряд з якою пливли в просторі два дивні білясті об’єкти сферичної форми.

На екранах заднього огляду палав жовтий диск світила, схожого на Сонце, яким воно виглядає з орбіти Землі. А попереду, трохи лівіше від нашого курсу, висіла в беззоряній чорноті космосу оповита атмосферним серпанком синьо-біло-зелена куля планети. Синь їй надавали моря й океани, білизну — полярні шапки й хмарна пелена, а зелений колір материків у помірних та екваторіальних зонах свідчив про те, що там на повну силу буяє життя.

До планети було близько трьохсот тисяч кілометрів. Ми летіли майже прямо на неї, і я квапливо підправила курс. Синьо-біло-зелена куля перемістилася на один із бічних екранів, а з правого краю оглядової стіни вигулькнула приплюснула спіраль Ґалактики, що мала видимий кутовий розмір усього п’ятнадцять градусів.

— Овва!.. — приголомшено мовив Олег. — Планета в дром-зоні. Ніколи про таке не чув.

— Ти здивуєшся ще більше, — відгукнувся Валько, — якщо я скажу, що планета не перетинається з дром-зоною. Тут дещо крутіше: дром-зона обертається навколо планети як супутник… До речі, Рашель, мем, командире. Не жени коней. Тобто не втікай як наскипидарена. Нас ніхто не переслідує. Схоже, ми взагалі нікого не цікавимо.

Я зменшила потужність двигунів, але повністю глушити їх не стала.

— Ну, що там? — запитала я Валька, оскільки саме він завідував усіма системами спостереження. — Де звіт?

— Даю. — На мій тактичний дисплей хлинув потік даних, а Валько почав коментувати: — Насамперед штучні об’єкти. Станція, орбітальні супутники. Обмінюються між собою сиґналами. Звичайний обмін інформацією про власне розташування й переміщення інших космічних тіл. У свою чергу, супутники інтенсивно спілкуються з планетою, передача й прийом технічної інформації. Більшість із них функціонують у режимі ретрансляторів, деякі виконують ґеометеоролоґічні спостереження. Загальна густина сиґналів невелика, ефір майже чистий.