— Щоб не ділитися лаврами майбутньої перемоги?

— Грубо кажучи, так. Ми вже відчули свою силу й не хочемо, щоб хтось нав’язував нам свою волю, вказував, що робити.

— Гм-м… — з сумнівом протягла я. — Якщо ваша орґанізація така могутня, то чому ти досі не цар?

Він зітхнув.

— Усе було готове ще шість місяців тому, але я використовую будь-який привід, щоб відстрочити переворот. Зовсім не тому, що не впевнений у наших силах, а через мого батька. Я ніколи його не любив, а чотири роки тому, після тих подій, став його зневажати. Та, попри все, він залишається моїм батьком, і я не хочу його смерті. З суто моральних міркувань, не кажучи вже про те, що це було б поганим початком мого правління. Тим-то я й звертався до ваших людей по допомогу — щоб ви забрали його з Новоросії і відвезли на Землю, Терру-Ґаллію чи десь-інде, хоч до дідька в зуби. Просто так усунути його від влади й залишити тут, на нашій планеті, не вдасться. Народ не любить батька, хоча й звик йому коритися, тож особливо не заперечуватиме, якщо я зміню його на престолі. Однак є альви, яким подобається батькова лояльність, а також деякі люди… ні, це навіть не люди, а наволоч, мерзота, що наживається на співпраці з чужинцями. І ті й інші стануть стіною за батька й не дозволять мені посісти його місце. А якщо батько зникне, то їм не буде за кого вступатися. Ви розумієте?

— Так, розуміємо, — сказала я.

— Це для мене дуже серйозна проблема. Аня з Вейдером кажуть, що я дарма переймаюся, що ми тимчасово заховаємо батька в надійному місці, а потім, коли я коронуюся, передамо його до ваших рук, і тоді вже вам доведеться пристати на наш план. Але я не вірю їм, я думаю, що вони вб’ють його — для більшої певності, щоб зайве не ризикувати. І я боюся, що решта моїх товаришів, навіть такі ліберали, як Олег Рахманов, визнають цей крок виправданим. Для них мій батько не людина, а символ ненависного абсолютизму, уособлення того зла, яке приносить народу необмежена монархія. Крім того, вони вважають його головним винуватцем подій чотирирічної давності. І це таки правда, мій батько — зрадник і заслуговує на смерть. Проте… проте я хочу, щоб він залишився живий. І врятувати його, вивезти з планети можете лише ви.

— А чому ти не намагався таємно зв’язатися з нашими? — запитала Естер. — Так, щоб твої товариші про це не знали.

— Якби я був певен, що вони не дізнаються, давно б зв’язався. Але я боюся, що Вейдер відстежує всі мої контакти. Якщо він бодай щось запідозрить, це означатиме смертний вирок батькові. Зрозумійте, Вейдер і вся його команда трохи схиблені. Ба навіть не трохи. Інші просто не довіряють старшому поколінню, а вони… часом мені здається, що вони ненавидять усіх дорослих без винятку.

— Можеш підтримувати зв’язок через нас, — запропонувала я. — Вони ж хочуть погратися з нами, то й нехай. А ми поведемо зустрічну гру, будемо твоїми зв’язковими. Адже ти цього хотів, коли відкрився нам?

— Так, але… Боюсь, це буде непросто. Ми не зможемо часто зустрічатися — маю на увазі по-справжньому, не в мережі. Всі наші віртуальні зустрічі прикриватиме Вейдер, і ми не зможемо говорити відверто. Хоча… — Павло замовк і вп’явся поглядом в Естер. Його обличчя миттю проясніло. — А знаєте, є ідея! Чудова ідея.

— І яка ж?

— Сьогодні вночі… Атож, сьогодні просто серед ночі я зв’яжуся з Анею. Скажу, що закохався в Естер. — Він знову глянув на неї. — Ти не проти?

— Я… — Від несподіванки дівчина геть розгубилася. — Ну, не знаю… Це якось… так…

— А що це дасть? — втрутилася я.

— Ясно що! Я захочу щодня бачити Естер. Зажадаю від Ані, щоб вона негайно щось придумала. І вони з Вейдером придумають — у цьому можна не сумніватися.

— Ориґінальна ідея. Але ризикована. Думаєш, вони тобі повірять?

— Повірять залюбки. А особливо Аня — вона ж сама до неї небайдужа.

Естер густо почервоніла.

— Як це?

— Хіба ти не помітила? — здивувався Павло. — Аня ж бісексуальна… Утім, зараз ідеться не про неї, а про мене. Не сумнівайтеся, Вейдер з Анею мені повірять, це точно. Всім відомо, що мені дуже подобаються рудоволосі дівчата. А ще всі знають, що я дуже примхливий. Як-не-як я цісаревич і змалку звик отримувати все, що забажаю. — Він широко посміхнувся, але за його вдаваною зухвалістю виразно відчувалася напруга. — Ну, Естер, що ти про це думаєш?

— Я… не знаю. Якщо так треба для справи, то… — І вона запитливо глянула на мене, залишаючи остаточне рішення за мною — своїм командиром.

По ідеї, мені слід було спочатку порадитися з батьком — керівником усієї операції, яка, до речі, з тріском провалилася. Але якраз через це я не могла гаяти дорогоцінний час на узгодження своїх дій. Ми отримали можливість налагодити співпрацю зі спадкоємцем новоросійського престолу, і я не мала права втрачати таку нагоду. Якщо батько не схвалить цей план, усе можна скасувати.

— Гаразд, Павле, — сказала я. — Можеш діяти. Тільки будь обережний, не перегравай.

— Не турбуйтеся, — впевнено відповів він. — Я розіграю все як по нотах.

Коли ми висадили Аню й Естер на стоянці біля їхього інтернату, вже зовсім стемніло. Квапливо попрощавшись з нами, дівчата побігли до сяючого вогнями житлового корпусу, а Олег, провівши їх поглядом, набрав на консолі керування мою адресу й запустив автопілот. Флаєр злетів і почав швидко набирати висоту.

— Сподобався пікнік, Рейчел?

— Все було чудово, — відповіла я щиро. — Гарні в тебе друзі. От тільки Аня…

— Що „тільки“?

— Вона не така, як інші. У ній є щось дивне… але не збагну, що саме.

Олег кивнув.

— Це точно. Є в Ані щось таке, від чого мені стає не по собі. Щось загадкове… чи радше незбагненне. І не лише в неї однієї, вся її компанія така.

— А хлопці й дівчата, що були на пікніку, не з її компанії?

— Ні, вони мої. Усі, крім Естер. А втім, тепер вона теж у моїй команді — її призначили до мене. Як і тебе, до речі. Ти ж не проти?

— Звісно, ні. Я ж сказала, що в тебе гарні друзі.

— А як тобі Паша?

Я всміхнулася.

— Знаєш, трохи кумедно чути, що ви його так називаєте. По телеку він „його царська високість, великий князь“, а для вас — просто Паша. Але він справді виявився простим і милим хлопцем. Мені він сподобався.

— Ви йому теж сподобалися, — сказав Олег. Потім багатозначно додав: — Особливо Естер.

— Правда? — Я зобразила здивування. — Чому ти так вирішив?

— Я зрозумів це з виразу його обличчя, коли він на неї дивився. Ми з Пашею знайомі давно, я знаю його як облупленого. Він дуже влюбливий і особливо ласий на руденьких. А Естер така красуня, що він ніяк не міг перед нею встояти.

— Еге ж, — з мимовільною заздрістю промовила я. — З її фіґурою і личком перед нею ніхто не встоїть. Здається, навіть Аня… — Я осіклася, запізніло прикусивши язика.

Олег захоплено глянув на мене.

— А ти спостережлива, Рейчел! Аня в нас така. Зазвичай вона водить шури-мури з Сашком Кисельовим, але й дівчатами не гребує. А надто з такими гарненькими, як Естер.

— Тобі вона теж подобається?

— Естер? Звичайно, подобається. Вона всім подобається. Але ти поза всякою конкуренцією. Ти…

— Будь ласка, не треба про мене, — попросила я.

— Гаразд, не буду, — зітхнувши, погодився він.

— Повернімось краще до Павла, — квапливо вела я далі. — Ти впевнений, що він не просто рветься до влади, а справді прагне змін?

— Я переконаний у цьому. За Пашу можу ручатися головою. Але Вейдер, Аня і їхні товариші… вони мене трохи лякають.

— Чим саме?

— Своїми авторитарними замашками. Боюсь, їм не потрібні зміни. У сенсі — докорінні перетворення. Схоже, вони цілком задовольняться положенням сірих кардиналів, таємної влади за троном… Хоча, може, я й помиляюся. Можливо, вони практичніші, ніж я, і краще розбираються в людській психолоґії. Це вони відрадили Пашу від його ідеї одразу після сходження на престол проголосити конституцію і призначити вибори до Державної думи. Я не знаю. Мені завжди це здавалося абсолютно природним, але Вейдер заявив, що у такому разі при владі залишаться ті самі люди, що й зараз. Він вважає, що наш народ ще не готовий до демократії, що його слід поступово до неї привчати. А ти що думаєш, Рейчел?