Упевнений тон пілота шатла трохи заспокоїв моїх підопічних. Вони стали жваво обговорювати дислокацію альвійських сил і час від часу поглядали на екран номер два, де, за словами Буало, нечисленні ґаббарські кораблі атакували оборонні рубежі альвів. Жодних деталей видно не було, все відбувалося надто далеко від нас, і про битву свідчили лише часті спалахи плазмових залпів і вибухів позитронних або ядерних ракет.

Тим часом ми безперешкодно заглибилися в гущу ворожих військ. Утім, вираз „у гущу“ слід розуміти умовно. Навіть при такій насиченій обороні середня відстань між дрейфуючими на орбіті станціями і кораблями вимірювалася кількома сотнями кілометрів, тож простору для маневрів вистачало. Але якби наш шатл запеленґували, нам залишалося б жити лічені секунди — на таких відстанях плазмові снаряди й ракети б’ють безвідмовно.

На щастя, нас ніхто не помітив, і за півгодини, коли шатл ліг на низьку орбіту десь у трьох сотнях кілометрів над рівнем моря, інтерком обізвався знову:

— От і все, панове. Ми вже у верхніх шарах термосфери. Нам залишився дріб’язок — сісти на планету в обумовленому місці. Починаємо зниження, трансляцію картинок для вас припиняю. — Цієї миті всі екрани згасли. — Для вашої зручності вимикаю затримку в роботі ґравікомпенсаторів у пасажирському відсіку. — Легке погойдування припинилося, відразу виникла ілюзія повної відсутності руху. А Буало вів далі: — Коммодоре Матусевич, прошу вас подбати, щоб усі члени загону прийняли снодійне.

— Безумовно, — відповів я, спостерігаючи за тим, як Анн-Марі дістає з аптечки упаковку з ін’єкційними ампулами. — Маю надію, ми не прокинемося в пеклі.

— Не переймайтеся, сер, — вклинився у розмову Нарсежак. — Не мине й години, як ми передамо вас цілісінькими в руки наших тутешніх друзів.

— Припинити розмови, бортінженере! — осадив його Буало. І вже до мене: — Отже, ми зрозуміли один одного, коммодоре?

— Так, звісно. М’якої вам посадки.

— А вам приємних снів.

Інтерком вимкнувся. Тим часом Анн-Марі вже відійшла в хвостову частину салону і почала робити ін’єкції.

— Ох, мені це зовсім не подобається, — пробурмотів Валько, заздалегідь закочуючи рукав своєї сорочки.

— Нікому це не подобається, — сказала моя донька, вдаючи повну незворушність, — але так треба. Що менше ми бачитимемо й чутимемо, то краще. Якщо нас схоплять, то на допиті ми не зможемо нічого повідомити про місце посадки шатла, приземлився він чи приводнився, хто його зустрічав, яким шляхом нас переправили…

— Годі вже, Рашель! Я не ідіот. Я все чудово розумію, просто… почуваюся трохи не в своїй тарілці. Поки я при свідомості, мені ще не так лячно. А щойно уявлю себе непритомного, безпорадного, залежного від інших людей, нехай і друзів… Ех, гаразд! — І він покірно простяг руку Анн-Марі.

Після Валька свою дозу снодійного отримала і Рашель. Потім Анн-Марі зробила ін’єкцію мені, а останню ампулу використала для себе. Всівшись у своє крісло, вона доповіла:

— Половина вже спить, інші засинають.

Мене теж почало хилити на сон. Рашель солодко позіхнула, а Валько, все ще у своєму репертуарі, промимрив:

— Якщо нас зіб’ють або ми самі розіб’ємося, то навіть не дізнаємося про це. А може, ми прокинемось і побачимо волохаті мармизи альвійських тюремників.

— Тіпун тобі на язика! — сонно проказала Рашель. — На добраніч, нестерпний хлопчисько. І тобі теж, татку… тобто сер. І вам, Анн-Марі, звісно…

Я щось відповів їй, але вже не пам’ятаю, що саме, оскільки тієї ж таки миті мене здолав сон.

Я прокинувся, мружачись від яскравого світла. За кілька секунд мої очі звикли до нього, і я переконався, що світло не таке вже й яскраве, а звичайне, денне. Воно лилося крізь два вікна у простору кімнату, де я лежав на широкому двоспальному ліжку, поверх квітчастого байкового покривала. На мені був той самий костюм новоросійського виробництва, який я надів перед посадкою в шатл, — щоправда, добряче пом’ятий. У такому ж стані був і одяг Анн-Марі, яка спала поряд зі мною, підклавши під голову руку. Вираз її обличчя був спокійний і безтурботний.

Я сів на ліжку й роззирнуся навколо. Кімната жодною мірою не нагадувала тюремну камеру. Це була затишна сімейна спальня у будинку громадян середнього статку. Деталі обстановки видались мені незвичними, але це було природно — інша планета, інша культура, інший спосіб життя. Пам’ятаю, я довго звикав до того, як обставила наш дім Луїза… Але ні, зараз не час вдаватися до спогадів.

Я легенько потряс Анн-Марі за плече. Реакції ніякої. Я струсонув сильніше, але вона продовжувала спати. Схоже, на неї ще діяло снодійне, а я вже встиг його „перетравити“. Тут багато залежало від індивідуальних особливостей метаболізму.

Я зіскочив з ліжка, взувся й обережно підступив до одного з вікон. Як я й очікував, ми перебували в особняку, в спокійному заміському районі, де зазвичай проживали бізнесмени середньої руки, інженери, лікарі, адвокати й інші представники так званих респектабельних професій. Це був один із можливих варіантів, перерахованих адміралом Дюбарі, коли він інструктував мене у зв’язку з майбутнім завданням, але жодних конкретних деталей у тій розмові не пролунало. На відміну від решти членів нашої ґрупи, чиї леґенди ретельно розроблялися протягом місяців, мене, Рашель і Анн-Марі збиралися влаштувати вже на місці, залежно від обставин. Особливих проблем не передбачалося — поспішне переселення на Новоросію півтора мільярда мешканців трьох інших планет не могло не створити плутанини, що давало змогу порівняно легко леґалізувати нас під виглядом переселенців.

Насамперед я завітав до ванної, що межувала зі спальнею, а повернувшись, ще раз спробував розбудити Анн-Марі. Але знову безрезультатно.

Тоді я визирнув з кімнати в коридор. Звідкись знизу долинали звуки дуже знайомої мелодії. Здається… Так, „Місячна соната“ — один із найулюбленіших творів моєї доньки. У вільний від навчання і підготовки до військової служби час вона займалася грою на музичному синтезаторі, причому виходило в неї дуже непогано. Зрідка, коли до нас на вечерю приходили гості, Рашель влаштовувала невеличкі концерти, які користувалися чималим успіхом. Навіть я, далека від музики людина, не міг не визнати, що в її грі відчувається неабиякий талант. Проте Рашель і чути не хотіла про музичну кар’єру. Як і я, вона була закохана в зорі і обрала саме їх…

Оскільки спальня була незамкнена, то я цілком лоґічно вирішив, що боятися нічого, і спустився сходами в передпокій першого поверху. Музика лунала крізь прочинені двері суміжної кімнати, вочевидь вітальні. П’єса Бетховена звучала трохи інакше, ніж я звик її чути, мелодія була не такою плавною, проте в мене чомусь не виникло жодного сумніву щодо особи виконавця.

Я тихо прослизнув до вітальні. У дальньому її кутку сиділа спиною до мене Рашель, одягнена в симпатичну сукню волошкового кольору, а її пальці легко пурхали над клавішами громіздкого й незграбного синтезатора, що імітував зовнішній вигляд старовинного механічного рояля… А втім, ні. Це й був механічний рояль! Навряд чи старовинний, але справжній. Музичний інструмент без жодної електронної начинки, в якому звуки народжувалися від ударів по металевих струнах спеціальних молоточків, що приводилися в рух натисканням клавіш. Було видно, що Рашель отримувала величезне задоволення від гри на такому рідкісному інструменті, хоча іноді від незвички ледь відчутно збивалася.

Після „Місячної сонати“ донька майже без переходу почала „Елізі“ — ще одну п’єсу ґеніального композитора позаминулого тисячоліття. А я обережно, щоб не відволікати Рашель, підійшов до найближчого стільця і сів. Тільки тоді помітив, що в кімнаті є ще одна людина — огрядний чоловік років на п’ятнадцять старший від мене, з посрібленими сивиною скронями й круглим добродушним обличчям. Коли наші погляди зустрілися, він легенько кивнув мені головою, але не зронив ні слова. Лише коли відзвучали останні акорди мелодії, він повагом підвівся зі свого місця й чинно заплескав у долоні. Я теж встав і приєднався до оплесків.