Ніхто з кадетів моєю пропозицією не скористався. Я дивився на рішучі обличчя молодих людей і почувався останнім негідником. Щойно я звинуватив їхніх товаришів у боягузтві, тоді як насправді всі троє були силоміць замкнені в каютах, де скаженіли від люті й кляли мене на всі заставки. Але так було треба…

О десятій п’ятнадцять з’явився пілот шатла, капітан-лейтенант Буало, і провів нас на борт свого човника. Коли ми розсілися в зручних м’яких кріслах, Буало сказав:

— Сподіваюсь, панове, вас попередили, що протягом усього польоту виходити з пасажирського відсіку вам заборонено?

— Так, капітан-лейтенанте, — відповів я. — З цього приводу ми отримали чіткі інструкції. Ніхто з нас, включно зі мною, не має права входити до кабіни пілота або в реакторний відсік. Тож не турбуйтеся.

— А про всяк випадок двері будуть заблоковані, — додав Буало. — Самі розумієте, коммодоре, секретність. Зв’язок із вами я триматиму через інтерком. Також ви зможете спостерігати за ходом польоту на своїх екранах. — І він вказав на стіни обабіч дверей у тамбур. — Великий екран справа — передній огляд. Зліва розташовані кормові й бічні екрани. Думаю, ви розберетеся. Але коли ми увійдемо до атмосфери планети, подачу візуальної інформації буде припинено — ніхто з вас не повинен знати, де ми здійснимо посадку. Крім того…

— Про снодійне нас теж попередили, — нетерпляче перебив я. — Робіть свою справу, капітан-лейтенанте. Успіху вам.

Буало козирнув.

— Дякую, коммодоре. Успіх знадобиться і вам. Щасливої дороги.

Він вийшов із салону, двері люка за ним зачинилися, і з легким гудінням спрацювали блокуючі електромаґнітні замки.

— Ну тепер ми закупорені, як оселедці в банці, — пробурмотів Валько, що сидів поряд із Рашеллю. — Починаємо маринуватися.

Щодо „маринування“ хлопець вірно підмітив. Минуло з півгодини, що розтяглися для нас на цілу вічність, поки, нарешті, ожив інтерком. Голос капітана-лейтенанта Буало пробасив:

— …Увімкнув зв’язок із пасажирським відсіком, а то вони там уже вмирають від нудьги. Повну готовність шатла до старту підтверджую.

— Готовність крейсера до запуску шатла підтверджую, — відповів капітан Марсильяк. — Відстиковка шлюзу.

— Є відстиковка шлюзу.

Пауза.

— Шлюз відстиковано успішно, — відрапортував Буало.

— Тридцятисекундний відлік до припинення зв’язку й переходу в режим стелс.

— Відлік розпочато. Двадцять сім секунд.

— Відкриття анґара — через сорок секунд після припинення зв’язку. Вимкнення ґравізахватів — через двадцять секунд після відкриття анґару. Закриття анґара — через сто двадцять секунд після вимкнення ґравізахватів.

— Ґрафік прийнято. П’ятнадцять секунд до переходу. Бортові системи функціонують нормально.

— Ні пуху ні пера, П’єре, Тома́!

— До біса, капітане… Десять секунд до припинення зв’язку… П’ять, чотири, три, два, один, нуль… Зв’язок припинено. Бортінженере, перехід у режим стелс.

— Є перехід! — озвався напарник Буало, старший лейтенант Нарсежак.

Коротке мовчання. Потім бортінженер доповів:

— Перехід у режим стелс проведений, командире. Енерґоспоживання в нормі. Очікування на відкриття анґара.

— Анґар відкривається. Готовність до запуску рушія.

— Рушій до запуску готовий. Чекаємо вимкнення ґравізахватів.

— Агов, пасажири! — звернувся до нас Буало. — Зараз відшвартовуватимемося від корабля. Задрайте всі ілюмінатори.

— Ага, дуже смішно! — тихо пирхнула Рашель, не оцінивши жарту пілота. Звісно, ніяких ілюмінаторів у шатла, оснащеного технолоґією невидимості для засобів зовнішнього спостереження, бути не могло.

— Ґравізахвати вимкнено, командире.

— Прийнято. Виходимо з анґара.

Нас стало слабко погойдувати. Це означало, що Буало, як і кожен досвідчений пілот, трохи уповільнив реакцію бортових ґравікомпенсаторів, щоб, як то кажуть, відчувати своє судно.

— Шпурнули нас капітально, — резюмував Буало. — Але корекція курсу поки не потрібна. Йдемо за інерцією. Панове пасажири, вам, мабуть, уже набридло наше базікання, тож ми відключаємося, а натомість пропонуємо постежити за польотом. Також не вельми захоплююче видовище, але це тимчасово. Години за дві ґарантую вам пристойну дозу адреналіну.

Інтерком замовк, зате ввімкнулися екрани з такою звичною і такою чарівною для мене панорамою всіяного зорями космосу. На великому екрані переднього огляду нічого, крім зірок, поки видно не було; на одному з бічних сяяв притлумлений фільтрами жовтий диск Хорса, а на іншому виднівся „Каллісто“. Уважно придивившись, можна було розрізнити також рухливі цятки кораблів супроводу.

А от вони точно нас не бачили. Ще напередодні польоту я мав нагоду переговорити з командиром крила, і він сказав мені: „Ці нові стелси справді щось надзвичайне. Вже вчетверте я супроводжую десант, і ще жодного разу нам не вдалося їх помітити. Якщо цю технолоґію вдасться застосувати і до великих кораблів, то чужинцям буде непереливки. Ми громитимемо їх, а вони навіть не розумітимуть, звідки приходить до них смерть…“

До речі, а це ідея! А що як ми вже маємо такі кораблі — і саме їх збираються направити на штурм системи Хорса? Я уявив собі цю картину: не лише шатли й малі судна, а й важкі крейсери-стелси, лінкори-стелси, навіть станції-стелси… Ну годі, розмріявся.

Як і обіцяв капітан-лейтенант, в перші кілька годин нічого захоплюючого не відбувалося. Ми просто летіли крізь безмежну чорноту космосу, тримаючи курс на блідо-блакитну зірочку, яка поступово яскравішала й більшала, поки не перетворилася на маленький півмісяць, — планету Новоросію, мету нашої місії.

— Зверніть увагу, панове, — пролунав з інтеркому голос Буало. — На бічному екрані номер п’ять ви можете бачити патрульний фреґат чужинців. — Червона стрілка вказала на крихітну жаринку між зорями; певна річ, було видно не сам фреґат, а полум’я від його термоядерних двигунів. — Противник перебуває менш ніж у семи тисячах кілометрів від нас, але всі його радари, інфрачервоні датчики, детектори мас та інші засоби зовнішнього спостереження безсилі перед нашим захистом.

Інтерком знову відключився, а Валько задумливо проказав:

— Цікаво, як реаґуватимуть їхні детектори, коли ми почнемо маневрувати на орбіті?

Звичайно, питання було чисто риторичне. Нас усіх це турбувало. Було ясно одне: шатл піде на посадку, використовуючи ґравітаційний двигун. Викликані ним збурення континууму носитимуть винятково локальний характер, на великих відстанях вони майже не відчуваються, особливо при значному скупченні інших кораблів, що теж використовують ґравітацію, проте завжди існує ризик виявлення за вторинними ознаками — спотворення радіопередач або зсув ліній у спектрі видимого випромінювання зірок.

Дедалі частіше на нашому шляху зустрічалися альвійські кораблі, що патрулювали навколопланетний простір, і безпілотні супутники стеження, але жоден із них так і не засік нашої присутності. А коли до Новоросії залишалося близько сорока тисяч кілометрів, ми пройшли недалеко від однієї зі станцій зовнішнього поясу орбітальної оборони — і теж безперешкодно. Проте все це були тільки квіточки, найголовніше чекало на нас попереду.

На висоті від двох до трьох тисяч кілометрів над поверхнею планети ґрупувалися основні сили останнього оборонного ешелону. Простір тут просто кишів бойовими станціями, важкими та легкими кораблями, а також усілякою дрібнотою — від шатлів-винищувачів до орбітальних катерів.

— Ну, зараз почнеться, — сказала Рашель. Обличчя її зблідло, вона закусила нижню губу й міцно вп’ялася пальцями в підлокітники крісла. Інші були схвильовані не менше за неї.

Наче для того, щоб розрядити обстановку (а може, саме для цього), через інтерком до нас звернувся Буало:

— Що ж, ми майже досягли мети. Залишилося тільки прошмигнути повз усі ці суденця й здійснити посадку. До речі, подивіться на екран номер два — там починається невелика заварушка. Десяток недобитих у дром-зоні ґаббарських кораблів намагаються прорватися до планети, щоб пожбурити на неї бомби. Зуб даю — нічого в них не вийде. А нам це тільки допоможе: поки альви накручуватимуть хвости мавпам, ми прослизнемо під самим носом у волохатиків. Тож дивіться й отримуйте задоволення!