— Першого, — озвався Юрій. — Я дам їй бриґаду!

— Бачте, вас сватають на бриґадира. Але… — Дюбарі зробив виразну паузу й посварив її пальцем, — нічого у вас не вийде, мадемуазель. Ви залишаєтеся земним мічманом і командиром крейсера „Нахімов“, який усе ще перебуває в оперативному підпорядкуванні Військово-Космічного Флоту Новоросії. Якщо адмірал Ворушинський поставить вас на чолі бриґади, то ви зможете надіти капітанські орли. А поки носіть це, — він повернув їй значки, — лейтенанте-командоре Леблан.

Рашель хвацько козирнула.

— Слухаюся!

Сяючи від гордості, дочка повернула в петлиці лейткомівські значки. Потім кинула на мене жадібний погляд і після певних вагань звернулася до Дюбарі:

— Адмірале-фельдмаршале! Прошу дозволу на нестатутний вчинок у вашій присутності.

Він добродушно всміхнувся.

— Дозволяю.

Тоді Рашель підступила до мене і, не соромлячись сторонніх, міцно мене обійняла.

— Татусю! Я так за тебе хвилювалася…

Я неквапно крокувала коридором крейсера „Нахімов“, любовно погладжуючи долонею м’яку оббивку стіни. Вже минуло півроку відтоді, як я вперше ступила на борт цього корабля, але досі була в захваті від нього. І досі могла остаточно повірити, що він мій — всерйоз і надовго.

„Мій, мій, мій,“ — повторювала я подумки як заклинання. — „Ти мій корабель, а я твій капітан, і ніхто нас довіку не розлучить. Амінь!“

У списках особового складу ВКС Землі я значилася лейтенантом (мається на увазі, повним лейтенантом — а junior grade отримала ще після битви за Новоросію), і тепер моє постійне звання було лише на ранґ нижче від посадового. Максимум п’ять років, і ця різниця зникне, але я сподівалася, що так довго чекати не доведеться. Я взагалі не збиралася засиджуватися в лейткомах і мала на те вагомі підстави: по-перше, мій корабель цілком годився на роль бриґадного лідера, а по-друге, сама я не меншою мірою підходила на посаду бриґадира і обіймала її протягом трьох місяців, поки ми з „Нахімовим“ перебували в новоросійському флоті.

Ворушинський дуже неохоче попрощався зі мною, під кінець навіть зробив спробу перекупити, спокушаючи погонами капітана першого ранґу з перспективою швидкого підвищення — щойно в їхніх збройних силах буде запроваджено звання бриґадного адмірала, аналоґа земного коммодора. Проте я зберегла вірність матінці-Землі і, не без жалю змінивши срібні орли в петлицях на позолочене дубове листя, повернулася в Управління Спеціальних Операцій. А втім, я не дуже засмутилася, оскільки розуміла, що на Новоросії була б однією з багатьох молодих та ранніх, зате в земному флоті виявилася наймолодшим капітаном крейсера і наймолодшим лейтенантом-командором — можливо, навіть за всю історію планети. Принаймні я переглянула купу історичних хронік, але нічого схожого не знайшла. Ну, якщо не брати до уваги стародавню книгу „П’ятнадцятирічний капітан“, але там ішлося про морське парусне судно, і, найімовірніше, це була просто вигадка.

Моє повернення в УСО співпало за часом із завершенням активної фази війни — всі населені людьми планети було звільнено і на фронтах настало затишшя. Перемовини не велися: людство ще не було готове домовлятися з чужинцями про мир, та й серед Чужих було дуже мало таких, як альв Григорій Шелестов. До речі, цей волохатик, до якого батько відчуває певну симпатію, в боях за Новоросію не постраждав, він устиг залишити систему Хорса ще до початку битви й благополучно повернувся на Альвію, де, згідно з даними нашої розвідки, продовжує активну політичну діяльність.

За всіма проґнозами, нинішнє перемир’я між людьми й чужинцями не могло затягтися надовго: дедалі гучніше звучали голоси тих, хто вимагав вигнання чужинців з усіх світів, які колись належали людям. Для багатьох, особливо для ґаллійців і землян, це було принципово, і не мало жодного значення, що нас, людей, ще надто мало, аби заселити ці планети.

Проте нинішня малочисельність людства — проблема суто тимчасова. На кожній планеті відразу після звільнення різко зростає народжуваність, і тенденцій до її спаду поки ніде не спостерігалося. Так, наприклад, у Світі Барнарда дітей у віці до семи років уп’ятеро більше, ніж від семи до чотирнадцяти, — і це притому що, навіть перебуваючи під ярмом чужинців, магаваршці не допустили у себе демоґрафічного спаду. Ну а на Новоросії, де в період окупації рідко зустрічалася сім’я, що мала двох або більше дітей, тепер проґнозувався справжнісінький бум: за даними міністерства охорони здоров’я, майже три чверті тамтешніх жінок від двадцяти до сорока років були ваґітні.

Отож за нинішніх темпів приросту населення, який цілком підпадає під визначення демоґрафічного вибуху, новий життєвий простір знадобиться людству зовсім не у віддаленому майбутньому. І війна за цей самий простір буде не просто помстою чужинцям, не просто відновленням історичної справедливості, а далекоглядним політичним актом, розрахованим на перспективу.

Але поки активних бойових дій не велося, тому мій круто наворочений, надшвидкохідний і стовідсотково надійний в експлуатації крейсер тимчасово використовували як круїзне судно для найвисокопоставленіших пасажирів. Уже вдруге раз я здійснювала політ до ґалактики М31 — Туманності Андромеди. Вперше це було місяць тому, коли я везла на ознайомчу екскурсію Раду Міністрів Земної Конфедерації, а зараз на борту „Нахімова“ перебували члени уряду Світу Барнарда на чолі з прем’єр-міністром, колишнім імператором Магаварші Падмою Чандрасекхаром та його донькою, королевою Саті. З нами також летів мій батько, командир Дев’ятої розвідувально-диверсійної бриґади УСО. Зараз він був у відпустці й супроводжував нас як приватна особа, на особисте запрошення Падми.

Я піднялася спіральними сходами на верхній ярус і ввійшла до штурманської рубки, де застала трьох своїх підлеглих — другого пілота Олега Рахманова, бортінженера Сержа Арсена та командира взводу космічної піхоти Станіслава Михайловського. Так, уявіть собі — під моїм керівництвом служили й піхотинці! Два десятки міцних, підтягнутих молодих хлопців, які особливо класно виглядали в своїх парадних мундирах, вишикувані в почесну варту.

І взагалі, екіпаж „Нахімова“ був укомплектований як слід — з резервним третім пілотом, двома помічниками бортінженера, артилеристами правого й лівого борту, а зазвичай суміщені на кораблях класу С обов’язки зв’язківця і спостерігача були розподілені між двома членами команди. Я вже не кажу про обслуговуючий персонал.

При моїй появі у рубці всі троє вмить припинили базікання, підхопилися з крісел і привіталися.

— Ну-ну, — сказала я. — Що тут за стовпотворіння? Бортінженере Арсене, здається, у вас зараз вахта.

— Так точно, капітане!

— Тоді чому ви не в реакторному відсіку?

— Але ж це не має значення, мем, у рубці чи…

— Для мене має. Якщо існує реакторний відсік, отже, в ньому має хтось бути. Вам усе зрозуміло, старлею?

— Так точно, мем!

— У такому разі кроком руш на свій пост.

І Арсен слухняно подався до реакторного відсіку. Він був найстаршим з членів команди, і свого часу мені було важко з ним ладнати. На його думку, шестирічна різниця у віці давала йому перевагу переді мною, і попервах він знай сперечався, давав мені вказівки, а кілька разів навіть дозволив собі не підкоритися моїм наказам. Але я йому швидко роги пообламувала й зробила з нього зразкового підлеглого. А згодом я зрозуміла, що призначення Арсена в мою команду було чимось на кшталт випробування — начальство хотіло перевірити, як добре я вмію працювати з людьми.

Варто зазначити, таким же випробуванням був і другий лейтенант Космічного Корпусу Землі Станіслав Михайловський. Той самий, якого усунули від завдання перед самою висадкою на Новоросію. Він не знав, що його кандидатуру забракував Валько, тому в усьому винуватив мого батька і, зрозуміло, прагнув відігратися на мені. Я чудово розуміла його почуття: адже якби його не відрахували з нашої ґрупи, то зараз він напевно служив би в новоросійській армії у званні майора або навіть підполковника і командував цілим батальйоном, а не якимось там взводом. (Між іншим, усі члени нашої ґрупи, за винятком мене й Валька, так і залишилися служити на Новоросії в старших офіцерських чинах.)