— Отже, — вражено промовив я, — невдовзі будуть нові вибухи?

— Саме так. Після виходу з каналу мікроскопічні странґлети починають падати на центральне світило. Залежно від місцевих умов на це знадобиться від кількох місяців до кількох років. — Клод Брісо перехилив чарку й прицмокнув. — А частина странґлетів одразу ж потрапить у сусідні канали, і таким чином радіус інфікованого району буде розширюватись і далі. Коли ж почнуть вибухати інші зорі, загальна густина странґлетних потоків різко збільшиться, і швидкість їх розповсюдження стане зростати в ґеометричній проґресії. Через кількасот років усю Велику Маґелланову Хмару охоплять вибухи Наднових.

— А що буде з нами? — запитала Анн-Марі, нервово розкурюючи сиґарету, голос її помітно тремтів. — До нас странґлети не доберуться?

— Щодо цього можете бути спокійні. Між Ґалактичною Спіраллю і Хмарою відсутні безперервні ланцюжки каналів першого роду, а канали другого роду для странґлетів недоступні. Теоретично це доведено лише років шістдесят тому. Раніше такої впевненості не було, тому на початку війни наш уряд не ризикнув застосувати странґлетний запал у Маґелланових Хмарах. До того ж не виключався ризик штучного занесення інфекції: прилипає, скажімо, крихітний странґлет до обшивки корабля, разом із ним потрапляє в основну частину Ґалактики й запускає тут ланцюгову реакцію.

— То це можливо?!

— На щастя, ні. Странґлет „з’їсть“ корабель максимум за годину-півтори. Відповідно, перестане працювати його ґенератор, а резонансне поле, яке випромінює сам странґлет, надто слабке для проходження каналу другого роду. Якщо альвам вистачило клепки не проводити випробування в межах Ґалактичної Спіралі, то нам поки нічого не загрожує.

— Судячи з того, що вони застосували странґлетний запал у Хмарі, — розсудливо сказала Рашель, — їм відомо про небезпеку.

— Так… мабуть. Маю надію, що альви не ідіоти. Були б вони цілковиті йолопи, то підірвали б сонце Ґаббаріса. Тож за Ґалактику поки можна не боятися. Поки що…

Адмірал знову потягся до пляшки. Він явно перетнув ту межу, після якої людина не може зупинитися й продовжує пити аж до нестями. Цілком можливо, що він уже був на „автопілоті“. Його тверезий голос і розсудливі міркування не вводили мене в оману. Я розумів, що таким парадоксальним чином у нього проявилися наслідки сильного стресу. Насправді ж він був п’яний як чіп.

— А от що мене зараз найбільше хвилює, — знову заговорив Клод Брісо, — так це те, звідки у волохатиків узявся странґлетний запал. Випадковий витік інформації? Зрада? Або ж…

— Або вони винайшли самі, — підказав я.

Адмірал кивнув.

— Якщо так, то незабаром альви навчаться закупорювати канали, створять ґлюонну бомбу, відкриють шлях до інших ґалактик, опанують принцип ортоґональних…

Більше нічого він сказати не встиг. Наступної миті Анн-Марі вихопила зі своєї кобури паралізатор і вистрілила. Клод Брісо поточився з наміром бухнутися обличчям у свою тарілку, але тут вчасно зреаґувала Рашель. Підхопилася зі стільця і притримала його за плече, а тоді отетеріло поглянула на Анн-Марі.

— У чім річ? Чому ви це зробили?

Та гірко всміхнулася.

— А ти ще не допетрала? Щойно твій дядько виказав нам найважливішу державну таємницю. Я мусила зупинити його, поки він не вибовкав щось іще.

Рашель тихо ахнула. До неї, нарешті, дійшло.

А я сидів заціпенівши, не в змозі навіть ворухнуся. У моїй голові відлунювали останні слова адмірала. Шлях до інших ґалактик… О чорт! Невже це можливо?…

— Як же так? — розгублено проказала Рашель. — У нього ж мав бути психоблок.

— А він і є. М’який, поверхневий блок, що не деформує психіку й не впливає на розумові процеси. А жорстке, ґрунтовне психокодування послаблює волю, пригнічує ініціативу, притупляє інтуїцію, обмежує уяву. Воно годиться для виконавців, та аж ніяк не для керівників, не для тих, хто ухвалює рішення й віддає накази, кому потрібні всі ці риси — сильна воля і необмежена ініціатива, гостра інтуїція й нічим не скута уява. Адмірал Брісо — один із таких керівників. Його психоблок має лише попереджувальні функції. Щось на зразок дзвоника в голові: мовляв, обережно, це не для чужих вух. Наскільки я розумію, коли стало відомо про застосування альвами странґлетного запалу, твій дядько зопалу вирішив, що всьому гаплик, усі таємниці розкриті, і його блок просто „злетів“. А пережитий шок, сильне сп’яніння та випите снодійне позбавили його решток обережності й розв’язали йому язика. Я від самого початку мала передбачити, що в такому стані він здатен вибовкати зайве. Але мене підвела цікавість, дуже хотілося дізнатись, яку зброю застосували альви. І ось дізналася… більше, ніж слід. — Анн-Марі приречено зітхнула. — А зараз ми стали носіями надсекретної інформації. Крихітної її часточки, але цілком достатньої, щоб ізолювати нас від цілого світу або, ще гірше, піддати глибинному психокодуванню.

Тут у дверях їдальні з’явилася Меліса, яка пхала поперед себе візок із використаним посудом. Оцінивши швидким поглядом обстановку, вона спантеличено запитала:

— Що тут діється?

Анн-Марі похмуро подивилася на неї й відповіла:

— Краще тобі не знати, дорогенька. Тобі й так пощастило, що ти не повернулася на дві хвилини раніше.

Ні, це ж треба так влипнути! По самісінькі вуха…

Мій рідний дядечко Клод підклав мені величезну свиню своїми п’яними одкровеннями. Втім, я теж гарна: слухала його, роззявивши рота, хоча чудово розуміла, про які небезпечні речі він верзе. Та й батько з Анн-Марі — вони ж старші від мене й мусили здогадатися, чим це може скінчитися. Але їх так захопила розповідь про странґлети, що вони дозволили дядькові вибовкати найважливішу інформацію. І нехай вона позбавлена будь-якої конкретики, хай ми не знаємо жодних деталей, суті справи це не міняє. Навіть тих кількох слів про інші ґалактики цілком вистачило, аби перевести нас, звичайних громадян Землі й Терри-Ґаллії, до катеґорії осіб, посвячених у найважливішу державну таємницю…

Нашу долю вирішували на найвищому рівні. Після прибуття до системи Дельти Октанта наш крейсер відразу попрямував до головної космічної бази Збройних Сил Терри-Ґаллії, розташованої лише за мільйон кілометрів від заблокованої дром-зони. Там же була й ставка Об’єднаного Комітету Начальників Штабів Співдружності, і позапланетна резиденція ґаллійського уряду.

Ми утрьох — я, батько й Анн-Марі — вже понад годину тинялися невеликою вітальнею президентських апартаментів, а зовсім поруч, у кабінеті, засідав імпровізований трибунал у складі прем’єр-міністра Землі Поля Карно, президента Терри-Ґаллії Жаклін Петі та голови Об’єднаного Комітету, адмірала-фельдмаршала Альбера Дюбарі. Зараз у них „на килимі“ був дядько Клод, винуватець нашої халепи. Ну а ми серед гнітючої мовчанки чекали на вирок.

Можливо, хтось інший на моєму місці тільки б радів, що вклепався в цю історію. Наприклад, Гільєрмо дель Торо, схиблений на фізиці хлопець, з яким я навчалася у випускному класі. Зараз він потирав би руки в передчутті того, як замість Сорбони потрапить прямісінько в засекречений дослідницький центр, де кращі розуми людства видають на-гора відкриття, одне дивовижніше за інше.

Авжеж, Гільєрмо був би щасливий. Мабуть, йому б і на думку не спало, що його запросто можуть піддати психокодуванню, після чого він годитиметься хіба що на лаборанта. Але ні, з ним нічого б такого не зробили — у нього справді світла голова, він безумовно стане талановитим ученим і принесе чимало користі науці й людству.

Ну а я? Звичайна собі дівчина, не дурна, але й не ґеній, таких, як я, навкруги хоч греблю гати. Проте й у мене є свої амбіції, свої плани на майбутнє. Я хочу вивчитися і стати зоряним капітаном, як тато. А потім адміралом — і командувати ескадрою. Або цілим флотом. А може, й усіма Військово-Космічними Силами Землі. Як звучить — адмірал флоту Рашель Леблан! Хоча, звісно, мені більше до вподоби звання адмірал-фельдмаршал, та коли вже в земних ВКС його замінили на адмірал флоту, хай буде так. Головне суть, а не назва. До того ж є одна приємна дрібничка: у ґаллійського адмірал-фельдмаршала на погонах чотири зірки, а в земного адмірала флоту — аж п’ять!