Литмир - Электронная Библиотека

— Ваша донька, ця сука… — заледве повертаючи язиком, проказала вона, люто зиркаючи на мене. — Я ще доберуся до неї… Я їй таке влаштую…

Очевидно, Аня прибігла до нас, щоб, з огляду на недосяжність Рашелі, відігратися на мені, але від чергової дози паралізатора мене врятував Борис Компактов. Він з’явився в каюті слідом за Анею, відібрав у неї зброю, ухопив за плечі й буквально потяг її до виходу.

— Та вгамуйся ти! — говорив він. — Ви з Сашком самі лоханулись, нічого винних шукати. І не брикайся, а то й від мене перепаде, якщо тобі замало…

Ми з Анн-Марі навіть не намагалися скористатися ситуацією, щоб напасти на Бориса й Аню. По-перше, перебували не в найкращій фізичній формі, а по-друге, це все одно було марно — охоронна система корабля умить підстрелила б нас із паралізаторів.

А з цього інциденту сам собою напрошувався висновок, що Рашелі пощастило більше за нас і вона зуміла вислизнути, провчивши Аню Корейко і Сашка Кисельова.

— Молодець дівчинка! — сказала Анн-Марі. — Бодай за неї ми можемо бути спокійні. Тепер цим змовникам не вдасться звалити вину за наше зникнення на альвів.

— Цікаво, — уголос міркував я, — чи був при цьому Олег? А якщо був, то на чий бік пристав?

Анн-Марі гмикнула:

— Як на мене, питання риторичне. Ясно, на чий. Ніяка дружба, навіть найвідданіша, не може змагатися з коханням…

Аня з Борисом були першими й останніми нашими відвідувачами. Більше ніхто до нас не заходив, навіть аби принести їжу, тому ми снідали, обідали й вечеряли продуктами з харчового автомата.

Комп’ютерний термінал у каюті було передбачливо деактивовано, проте наші тюремники виявилися досить люб’язними й повністю не відрізали нас від зовнішнього світу, дозволивши стежити за подіями на планеті за передачами державних телеканалів. Увесь наступний день після нашого полонення ці передачі не відзначалися різноманітністю — від самісінького ранку всюди транслювався якийсь балет. Попервах ми, заклопотані власними проблемами, не надали цьому особливого значення й лише ближче до вечора, переконавшись, що всі без винятку канали транслюють одне й те саме, запідозрили якийсь негаразд, але не могли збагнути, що відбувається. Лише о дев’ятій, коли балетна вакханалія закінчилася й вийшли довгождані випуски новин, усе з’ясувалося — таємні сили, що стояли за Вейдером і його командою, перейшли в рішучий наступ.

А вже у вівторок відбулися помпезні жалобні церемонії за загиблим царем, кульмінацією яких стала екуменічна заупокійна служба, відправлена спільно головним муфтієм і патріархом. На всіх цих церемоніях була присутня Естер — і не просто була присутня, а стояла ліворуч від нового царя Новоросії Павла VIII, де за суворими правилами придворного етикету могла стояти лише дружина, мати або наречена.

— Отакої! — сказав я. — Павло справді збирається одружитися з нею.

— Ага, — кивнула Анн-Марі. — І оголосив про свій намір цілком недвозначно.

— Отже, саме тому Естер дозволили залишитися. А я думав, що її разом із рештою відкличуть відразу після нашого зникнення.

— Може, й відкликали, але вона відмовилася.

— Тобто не підкорилася наказу?

— Отож. І чого ти дивуєшся? Кохання не лише сильніше за дружбу, воно сильніше і за обов’язок.

По завершенні жалобних церемоній Павло видав низку указів, які оголосили у вечірніх новинах. Колишній уряд Новоросії був розпущений, половина членів кабінету відправлена на пенсію, а друга половина на чолі з першим міністром — до в’язниці за обвинуваченням у корупції та зловживанні владою. Сформувати новий уряд цар доручив вісімнадцятирічному студентові Ніколайбурзького університету Сергію Іванову. А оберполіцмейстером Новоросії був призначений курсант поліційної школи, ровесник Іванова, такий собі Ігор Федотов; йому відразу було присвоєно звання ґенерала-ад’ютанта.

— Можу закластися на що завгодно, — прокоментував я, — що цей Федотов з Вейдерової компанії.

— Парі не приймаю, — відповіла Анн-Марі. — Бо напевно програю.

— Ти уявляєш, який шок викликали у людей ці призначення!

— Менший, ніж ти думаєш. Новоросійці не звикли оспорювати рішення свого государя. Більшість із них щиро вважають, що цареві видніше. Навіть якщо цей цар — сімнадцятирічний юнак.

До речі, про вік. Серед інших указів якось непомітно промайнула ухвала про зниження порога повноліття з вісімнадцяти до шістнадцяти років. Коментатори не надали їй належної уваги, визнавши її не більш ніж примхою молодого царя, проте ми дивилися на це інакше. Відтепер всі соратники Павла, а не лише найстарші з них, офіційно ставали дорослими й могли обіймати державні посади.

— Дедалі більше переконуюсь, — резюмувала Анн-Марі, — що за ними ніхто не стоїть. Схоже, вони діють самі.

— Так, схоже, — погодився я. — Питання лише в тому, де вони взяли для цього ресурси. Звідки у них кораблі, озброєння, надсекретні технолоґії, включно з надпотужними ЕМІ-випромінювачами, странґлетними запалами та ще цим бісовим транслятором. — Я кинув лютий погляд на свій лівий зап’ясток, де донедавна у мене був годинник із вмонтованим у браслет загадковим пристроєм, що його Вейдер назвав транслятором. Коли я прокинувся, годинник, звісна річ, зник. — Найбільше мене дратує, що ці шмаркачі знають про його призначення, а я — ні. І навіть не маю жодних здогадів…

Близько опівночі Анн-Марі пішла до спальні, а я розстелив ліжко на вузькому дивані в кабінеті, ліг і почав дивитися трансляцію сьогоднішніх жалобних церемоній у запису, призначеному для мешканців західної півкулі Новоросії.

Сон до мене не йшов, проте я не думав про події на планеті, не сушив собі голову, намагаючись передбачити подальші кроки нової влади Новоросії, не віддавався похмурим роздумам про те, як довго триватиме наше ув’язнення. Я згадував своє минуле життя і з сумом констатував, що мені катастрофічно не щастить з жінками. Два важкі шлюби, кілька невдалих романів, а от зараз примудрився закохатися в Анн-Марі, яка відчайдушно хоче, але ніяк не може відповісти мені взаємністю. Мабуть, я належу до того штибу чоловіків, самотніх вовків, які від природи не створені для сімейного життя. І мені просто казково пощастило, що в мене є донька — моя Рашель, моє сонечко ясне…

Приблизно за годину до кабінету ввійшла Анн-Марі, закутана в довгий білий халат.

— Я відчула, що ти не спиш, — сказала вона, сідаючи на край дивана. — Не знаю як, але відчула. Може, підказав той погляд, який ти кинув на мене, коли я виходила. Ти вважаєш мене стервом… Ні, не заперечуй. Ти справді так вважаєш. Ти думаєш, що я могла б пересилити себе, примусити. Зрештою, нічого страшного не сталося б, а потім, дивись, усе б налагодилося. Адже так? Тільки чесно.

— Так, — неохоче визнав я. — Проте я не вважаю тебе стервом.

— Неважливо, яким словом ти це називаєш, суть залишається тією самою. Але зрозумій мене, будь ласка, дуже тебе прошу. До зустрічі з Арчібальдом я була страшенно влюбливою, я закохувалася буквально на кожнім кроці, тому жодного разу в житті не займалася сексом без кохання. У цьому просто не було потреби — завжди поруч був чоловік, якого я щиро кохала… чи вважала, що кохаю. Я й на тебе накинула оком — тоді, на станції, коли допомагала обманути Ахмада Рамана. Але потім зустріла Арчібальда. — Вона сумно зітхнула. — Відтоді все й почалося… Вірніше, скінчилося. Скінчилось моє особисте життя.

— Я кохаю тебе, Анн-Марі, — сказав я безнадійно. — Мого кохання вистачить на нас двох.

— Ні, Стефане, не вистачить. У кожного має бути своє кохання. Ти мені подобаєшся, для більшості жінок цього було б досить, але для мене… — Вона трохи помовчала. — Я казала тобі, що сім років у мене нікого не було. Це не зовсім правда. Майже правда, але з маленьким уточненням: нікого, крім Арчібальда. Два роки тому так сталося, що… Словом, я провела з ним одну божевільну ніч. З ним і його дружиною. Після цього Ріта запропонувала мені бути третьою. Вона сказала, що розуміє мої почуття й згодна ділити зі мною чоловіка… в розумних межах, звичайно.

58
{"b":"226593","o":1}