— Не крутися, дівко... — харчав Малюта, викручуючи Оксані руки. Дівчина борсалася з останніх сил, намагалася кусатися і дряпатись, але божевільний страх позбавив її останніх сил.

— Що, драгуне, тяжко старшинську доньку подолати... — глузливо кинув Волох, байдужими очима дивлячись, як б'ється дівчина... Нарешті захеканому Малюті вдалося заломити руки Оксани за спину так, що бідолашна не могла навіть поворушитись.

— Ну що, не пожалієш рідної душі? — кинув пану Вербовському Волох.

— Будеш ти проклятий за цю наругу і за злодійства свої! — крикнув пан Вербовський, із лютою ненавистю дивлячись на Волоха...

Малюта вишкірився і рвонув плахту на дівчини... В ту ж мить двері розчахнулися.

— Біда, отамане,! — до комори вбіг харциз у гусарському доломані, обличчя його було крейдяне від жаху, — кінь Цигана приніс!

— Ну так що з того! — крикнув Волох.

— А те, — відповів харциз, — що голову свою Циган десь по дорозі загубив...

— Потім побавишся, Малюто! — крикнув Волох і вискочив із комори. Рудобородий лайнувся, хлопнув Оксану по стегну і крикнув: — Нічого, душенька, ми ще з тобою пограємося... — і вискочив за отаманом...

...На подвір'ї похмуро стояли колом харцизи. Один з них ледь втримував схарапудженого коня. Біля коня, зачеплений ногою за стремено, лежав скривавлений тулуб без голови, страшно потолочений і покремсаний від гонитви степом.

Волох пильно придивився до залишків шиї, з якої стирчала біла кістка хребта і мовчки пішов до тину. Сперся на нього і втупився у далеч. Чорне небо зливалося із степом. Зловісна тиша страшним тягарем зависла над переляканим натовпом, що застиг на хутірському подвір'ї. Пронизливе завивання, від якого кров холонула в жилах, зіткалося із темряви і попливло над землею. Малюта похапливо захрестився. Харцизи стиснули зброю. У когось зірвалося слово і застигло, немов вирок для всіх:

— Вовкулака!

— У кого срібло є? — несамовито закричав Волох. Харцизи почали вивертати свої кишені. Малюта кинув посеред кола шапку. До неї полетіли срібні персні і монети.

— Рубай на картеч! — коротко наказав Волох. При світлі смолоскипів харциз у гусарському доломані почав рубати тесаком срібло на зрубі колодязя. Та не встиг він зробити і десяти ударів, як довга чорна тінь перелетіла через тин і опинилася на середині подвір'я. Хтось знов несамовито кричав:

— Вовкулака!

Величезний чорний вовк на мить застиг посеред двору і стрибнув на харциза у доломані. Той спробував відмахнутися тесаком, але вовк одним блискавичним рухом вискаленої пащі відхопив йому руку із зброєю. Харциз впав у калюжу власної крові. Гримнуло декілька пострілів із мушкетів, але від них тільки задимилася вовча шкіра. Вовк одним стрибком подолав відстань до найближчого стрільця — той кинувся тікати, кинувши мушкет: вовк збив його і стрибнув на спину — білі ікла з хрустом зімкнулися на шиї. Другий спробував закритися мушкетом — вовк збив його тулубом і вигриз обличчя. На подвір'ї заметушилися із смолоскипами харцизи. Вовк легко здоганяв їх, рвав оскаженіло ікластою пащею горлянки, трощив, немов сухі стеблини, кістки, рвав пазурами жили і розтинав животи та груди...

...Пан Вербовський і Оксана заклякли у коморі. Жахливі передсмертні крики, звіряче рикання і моторошний хруст людської плоті, яку нівечило пекельне створіння, паралізували їх. Двері комори були відкриті, і в отворі було добре видно при блиманні світлі кинутих смолоскипів, як металися, божеволіли і гинули один за одним люди ...

— Рятуймося, доню... — отямившись прохрипів пан Вербовський, підхопив дівчину за руку, і вони вискочили із комори. Втікачі заскочили за край будівлі, пробігли через вулики і сад і опинилися на великому лузі. Хутір, звідки долітали пекельні звуки, лишився позаду. Повний місяць яскраво освітлював схил, високі трави, декілька кам'яних хрестів і могилу, що височила в далечі.

Оксана озирнулася — над хутором поступово піднімалася заграва. Батько щосили тягнув її за руку. Дівчина бігла, відчуваючи, як серце калатає у грудях. Раптом Вербовський зупинився — позаду гупали копита. Не встиг він повернутися, як важкий круп коня вдарив його у спину, і пан Вербовський полетів на землю. Оксана скрикнула — до неї тягнулися руки. У світлі місяця дівчина розгледіла страшне обличчя Волоха. Той схопив її за стан і кинув поперек сідла, пронизливо гикнув і понісся далі; за ним, щосили б'ючи своїх коней нагаями, полетіли степом Малюта і ще один харциз...

...Прийшов до тями пан Вербовський тільки вранці. Одяг його був просякнутий холодною росою. Він озирнувся навкруги — Оксани ніде не було. Напружуючи останні сили, перемагаючи біль, що ятрив тіло і душу, пан Вербовський піднявся і, шкутильгаючи, побрів до хутора.

Хутірські будівлі дотлівали. Білий дим ще піднімався над згарищем, деінде спалахували останні язики полум'я, пробігали по обгорілих дошках, шукаючи собі поживу, і зникали. На подвір'ї лежали мерці і запеклися калюжі крови. У тих, хто лежав поблизу вогнища, обвуглилися тіла. Чорні обличчя вбитих кривилися в останніх гримасах смертельного переляку. Біля воріт хрипів і бив копитом по землі кінь. Живіт коня був розпоротий і з нього слизькою кулею вивалилися у пил тельбухи; притиснутий конем до землі, лежав вершник. Одяг на його грудях був пошматований і залитий кров'ю; скляні очі широко відкриті, а рот назавжди застиг у німому крику. На землі валялися смолоскипи, зброя і шматки одягу. Шар пилу на подвір'ї був покритий відбитками ніг і залитий кров'ю. Вербовський нахилився і придивився до ґрунту — глибокі відбитки неприродно великих вовчих слідів покреслили стежками весь ґанок. Пан Вербовський підняв чиюсь шаблю, захитався і пішов прямо в степ.

— А чи нема тут корчми поблизу? — мрійно запитав Давило, оглядаючи темні проліски, що пролягли понад шляхом.

— І то діло, — не без ентузіазму підтримав супутника Остап, притримавши поводом коня.

— Та не може такого бути, щоб не було поблизу корчми — ось за цим лісом колись кордон між Річчю Посполитою і Військом проходив, — впевнено заявив Давило, напружено дивлячись на звивистий шлях, — може, десь і пісні почуємо.

Але навколо було тихо, тільки цвіркотіла усяка живність у вечірній прохолоді та стиха потріскував посохлий ґрунт. Темрява, немов рядном, заслала небо і туман, немов тать, почала повільно вибиратися з-поміж трав. Як вже не бажалося козакам перехилити кухоль пива після декількох днів гойдання у сідлі під степовим сонцем, ніякого, навіть малого жидівського шинку, їм поки що не трапилося. З сумом очікуючи ночівлі під зоряним небом, козаки проїхали ще трохи, без надії сподіваючись на корчму обітовану, як за поворотом добре вибитого возами тракту вони побачили вогник, що заманливо блимав між чорними деревами.

— Корчма, їй богу, корчма! — радісно вигукнув Давило і вдарив у боки свого коня. Остап наслідував його прикладу, і братчики риссю виїхали до великої хати, обнесеної високим тином, на патинках якого стирчали, немов відрубані голови, глечики.

— Відчиняйте, єретичні сини! — заволав Давило, зіскочивши з коня і щосили грюкаючи руків'ям канчука в обкуті міддю ворота.

Щось задеренчало, захрумтіло, дзенькнуло — і ворота зі скрипом відчинилися, перепускаючи подорожніх козаків на подвір'я. Приземкуватий жид, мотляючи пейсами і низько кланяючись, запопадливо запросив до корчми:

— Дузе просу, славні лицалі заполізькі, а у мене тут усе славні рицезі взе зіблалися...

— Добре, Лейбо, чи як тебе... добре, — поблажливо промовив Давило і кинув жиду повіддя, — ось коней наших нагодуй, і нехай твоя Ривка, чи як її там... — найкращої горілки товариству виставить!

Остап теж передав жиду ремінець вуздечки і, поправивши шапку та шаблю, пішов за побратимом через двір, рясно всіяний розсипаною соломою, сухими шматками кінського гною та багнюкою.

"І дійсно, багато лицарства тут сьогодні перебуває..." — подумав він — у стайні іржало і хропіло десятки зо два коней, біля стіни були приставлені довгі кавалерійські списи із червоно-білими прапорцями і запорізькі ратища, біля стайні із десяток пахолків та джур кружляли пиво з великого барила, слюдяні віконця весело блимали, а з самої корчми долітав гучний гамір і регіт — здавалося, вечірка дійшла до свого найвищого розпалу: хтось волав забуті жовнірські пісні, а хтось підтягував давній запорізький спів.