Ті, що лишилися живими, ховались за заколоченими вікнами. Декілька великих щурів шмигонули під копитами коня.

Нарешті, Вербовський виїхав на бруківку головної вулиці, що вела до ратуші. Великий годинник на башті, гордість міського Братства, годинник, створений захожим чеським майстром років п'ятдесят тому, відбивав годину. Пан Вербовський глянув на велике чорне коло із стрілками і ввійшов до ратуші. Там на його вже чекали...

...У великій залі ратуші, там, де проходили урочисті засідання райців, панувала півтемрява. Пан Вербовський ледь зміг розпізнати обличчя своїх давніх знайомих. Посередині сидів бурмистр Левель — колишній канцелярист при дворі Розумовського. По обидві руки його урочисто виструнчилось п'ять райців. Все це були люди поважні, і серед них полковник Цвіркун, разом із яким Вербовський ходив не в один похід.

— Вітаю вас, пане бургомістре, і вас, шановні панове-райці! — привітання Вербовського гулко понеслося залою і, відбившись від кам'яної стіни, розсипалось у темряві.

Пан Цвіркун зробив рух назустріч Вербовському, але бурмистр тільки скосив на нього оком, і колишній осавул застиг на місці. Раптом пан Вербовський зауважив, що в їх очах досить ясно відбивається загальний вираз, помічений ще вранці у соцького Реміза — вираз темного переляку.

— Дай Боже, вельмишановний пане Вербовський! — бурмистр підвівся і простягнув уперед руку, — велика біда впала на Булавне за гріхи наші. Так вже сталось, що негайні справи примусили тебе від рідних пенатів відірвати і покликати до нашого злощасного міста, наражаючи на страшну небезпеку. Але надія на спасіння тих, кого ще можна врятувати, в дланях твоїх перебуває і від доброї волі твоєї залежать!..

Пан Вербовський мовчки дивився на бурмистра, переконуючи себе, що вся ця подорож до Булавного є нічим іншим, як продовженням нічного марення з черевиком, що варто йому знов помотати головою — і він прокинеться у своєму маєтку, де Оксана покличе його снідати. Але замість цього пан Вербовський запитав у бурмистра:

— Хіба можу я, людина стара і немічна, чимось допомогти, не знаючи навіть, через що біди Булавне обступили?..

На ці слова запала довга мовчанка — райці і бурмистр почали нерішуче озиратись один на одного, немов вирішуючи, хто першим повідає пану Вербовському про лиховісні події у місті. Нарешті, всі зупинили погляди на Цвіркуні, і той розпочав...

...Наближення мороку відчувалося давно, час від часу його відгуки, немов гуркотіння далекої громовиці, доносились до Булавного після смерті Горлача. Суддя відкрив, що покійний залишив по собі три заповіти. Перший необхідно було відкрити відразу після поховання, другий через тридцять три роки і третій через шістдесят шість років. У першому заповіті знаходилися звичайні у таких випадках справи, що торкались розподілу майна небіжчика. Між іншим переповідалося продати палац, а гроші передати на вічний спомин душі Горлача у міському соборі. Палац був проданий якомусь заможному родичу князя Ґаґіна. Втім, при першому ж богослужінні свічки впали з амвону, і собор тільки дивом не згорів, потім, коли священик доходив після акафісту до спомину душі раба Божого Горлача, у деяких починалося відчуття, що їх хапає за горло невидима рука, а одного разу якась жінка впала і забилася судомно, хропучи прокльони страшним нелюдським голосом.

Новий володар палацу вмер за дивних обставин, а його наступник, що купив палац за ціну втричі дешевшу попередньої, почав розповідати моторошні речі про дівочі крики, що лунали немов з-під фундаменту, про примари, які бродили палацом, чортів, що ломились на повний місяць у вікна, та інші страхіття. Челядь його розбіглася, а господаря невдовзі знайшли поблизу палацу із пістолем в руках і напіввідірваною головою. Після цього ніхто вже не наважувався купувати палац, він так і стояв на пагорбі, поступово заростаючи диким виноградом. Стіни його облупилися і потріскались, а дерева і кущі оточили зеленою стіною. З того часу завелось у місті обходити проклятий палац стороною, а якщо і доводилося проходити повз нього, то кинувши оком на високий чорний дах і провалля вікон, необачні перехожі хреститись і шепотіли потаємні закляття.

В 1742 році відкрили другий заповіт пана Горлача — в ньому здивовані райці прочитали, що покійний заповідає перепоховати його тіло на подвір'ї палацу. Одночасно за це у заповіті повідомлялося про місце, де був захований бочонок із цехінами, які, по виконанні волі покійного, можна було передати у міську скарбницю. Бочонок знайшли, цехіни передали до скарбниці. Невдовзі могилу Горлача розкопали. На диво, домовина зроблена з міцного дуба, була неушкодженою, тому її, не розкриваючи, перенесли на подвір'я палацу і там закопали, поставивши тяжкий кам'яний хрест.

Все пройшло спокійно, якщо не враховувати заперечення полкового хорунжого Кулицького, який почав запевняти райців, що Горлач щезник або вурдалак, бо на ньому тяжіє Свята Помста за зраду січового Закону. Звідки в Кулицького з'явилися такі крамольні думки, взялася розслідувати особлива Комісія при Колегії, але, ретельно не розбираючись у малоросійських ворохобництвах, запроторила хорунжого про всяк випадок до Сибіру.

Втім, невдовзі з'ясувалося, що хорунжий мав слушність. По Булавному поповзли чутки про Мерця Горлача, що виходить з могили і літає над містом, шукаючи живу кров. А потім не один і не два нічних свідки розповідали, як по ночах пан Горлач їздить вулицями міста у таратайці, запряженою п'ятьма чортами і п'ятьма чорними крилатими кіньми у супроводі своїх мертвих гайдуків, як доїжджає до ринкової площі і раптом перетворившися на чорного півня підлітає у тьмяне небо і з кукуріканням падає у колодязь біля собору.

Але справжній Жах розпочався у травні 1775 року...

...Щезло троє дівчат, які вертали з вечорниць. Соцький Реміз узявся розшукувати зниклих і вже вирішив, що їх викрали заїжджі торгівці або підманули за собою гусари, полк яких проходив на той час повз Булавне. Єдине, про що він дізнався, це те, що дівчат проводжали з вечорниць парубки, яких до того на цьому краю міста не бачили. Місцеві хлопці вже вирішити дати захожим бабодурам добрячої прочуханки, але ті виставили щедрий могорич, і конфлікт не відбувся. А дівчата пропали... За кілька днів після зникнення страшна вістка облетіла місто — посередині провулку, де жили дівчата, побачили вранці люди, що на тину висять, прив'язані за розтріпані коси, три дівочі голови...

...Далі були загадкові смерті, блиск червоних очей у нічній темряві, хруст кісток, божевілля і морок...

Соцький Реміз наказав зібрати п'ятьох вартових із магістрату і відправився до палацу Горлача. Що там відбулося — Реміз нікому не розповів. Повернувся він один, без варти, блідий як смерть, у скривавленому одязі, зачинився у своєму будинку і обіцяв застрілити кожного, хто наблизиться до воріт.

А ще через день міщани дізнались, що пала Січ.

А ще через день почалась чумна пошесть...

...І першим вмер соцький Реміз...

— Про жахливі речі дізнався я щойно, — пан Вербовський говорив дуже повільно, поступово опановуючи себе після розповіді. Йому стало страшно — раптом і його захопить крижаний морок, що вже безроздільно заволодів присутніми. Але він відчував, що найстрашнішого ще не почув.

Бурмистр Левель, тяжко дихаючи, підвівся — голос його дрижав:

— Навколо зловісного міста виставили ми надійні кордони, але, боюся, мертва вже сторожа. Смерть над містом крила свої хижі розверзла, і ніхто з нас живими за стіни не вийде. Не знаємо ми — за які гріхи спіткало нас це лихо, але, пам'ятаючи твою, пане значковий товаришу, вдачу до благочесних справ, покірно просимо тебе нас вислухати. Бо, виконуючи волю покійного пана Горлача, розкрили ми останній, третій, заповіт, адже шістдесят шість років із написання його минуло, і дізнались про справи, які тебе торкаються.

Тут пан бурмистр кивнув до писаря Перуцького, і той вперед виступив, розгорнувши в руках сувій жовтого паперу. Почистив горло за старою писарською звичкою і почав читати: