— Кинь хлопця, — тільки й сказав отаман Крук. І не те що Трохим жалісний був, мабуть, навпаки, але чогось різонули його по серцю голодні й перелякані очі замурзаного малюка.

— Заберу із собою, — уперто відповів Трохим. Гайдамаки мовчки дивилися на них. За непослух отаману кара була одна... Коротка... А Трохим вже стояв, закриваючи собою малого, що перелякано вчепився йому в шаровари. Крук повільно наближався, поклавши руку на пістоль. І тут трапилося те, чого ніхто із гайдамаків не міг і уявити собі — сам отаман Крук (а залишалося йому до зустрічі з останньою кулею ще два роки), сам жахливий Крук, який не мав жалості ні до своїх ні до чужих, ніжно поклав важку долоню на русяву чупринку малюка.

Так вони і стояли — маля з великими і не по дитячому сумними очима і страшний гайдамацький отаман, іменем якого ще два покоління польських і єврейських родин будуть лякати неслухняних дітей. Щось здригнулося у круковій душі. Давній спогад засмутив отаманські очі, повернувся він і, вже влетівши у сідло свого вороного, кинув Трохиму:

— Заверещить малий, перший загинеш...

Але малий гайдамаків не підвів — мовчав, стиснувши зуби, коли пробиралися під носом у московських застав, коли нечутно підкрадалися до драгунських пікетів. Мовчав під час бою й оскаженілої гонитви, міцно тримався за черес Трохима і тільки смикався, коли хлопали постріли. За це його гайдамаки так і прозвали — Чіпкою. "Підросте — буде Ничипором, а зараз нехай Чіпка".

...Назад у степ прорвалося п'ятеро із тридцяти гайдамаків. На високій могилі вони розіслали рушники і виставили куплені у зимівчан харчі й горілку. Вітер тріпав гайдамацькі чуприни й оселедці. Кожен мав на собі криваві рани. В очах ще блимали вогні від палаючих міст і містечок, спалахи пострілів і зблиски шабель і ножів. Вони пили мовчки, час від часу заводили пісні, слова яких, мабуть, карбувалися свяченими ножами.

Чіпка сидів між ними як рівний.

— Ось і ти, малий, став гайдамакою! — сказав Трохим.

На перехресті доріг гайдамаки, скинувши шапки, поклонилися один одному, попрохали прощення і погнали коней врізнобіч.

Затрималися тільки Крук і Трохим. Отаманський вороний крутився на місці, роздуваючи ніздрі. Йому кортіло майнути відкритим степом.

— Дивися за малим, Трохиме, із нього ще добрий козак буде, а це йому на коня... — Отаман Крук жбурнув прямо у руки здивованого Трохима гаманець із золотом — ледь не більшу половину своєї здобичі, відпустив повіддя і зник у степу, залишивши після себе тільки журливо похилені трави...

За ці гроші зміг Трохим відкупитися від гусарів-сербинів, що перехопили їх із малим за Новосербією. Помикався по степах, а потім найнявся разом із малюком до заможних козаків-хуторян. Завжди були вони разом — тільки один раз покинув Трохим свого помічника, покинув і не вернувся...

...Зловісні передчуття обсіли хоробре Чіпчине серце. Він до болі в очах вдивлявся у темну далеч, але чабана все не було. Малий опустив очі долу і перелякано смикнувся — довга тінь підбиралася до його босих ніг. Він перелякано підстрибнув і озирнувся. Покручене гілля сухої верби стелилося землею, а сама верба здавалася кривим і сухорлявим страховиськом. Хлопець розгублено постояв біля намету, почухав вистрижену під закаблук чуприну і заходився збирати кізяки для нічного вогнища.

"Ось, ось Трохим під'їде — а у мене вже і вогонь горить, і юшка у казані вариться...", — думав Чіпка, розводячи добрий вогонь. Поступово круторогі воли, що байдуже паслися по степу, розчинилися у нічній темряві, і тільки полум'я, біля якого сидів малий, креслило тремтяче коло. Здавалося, що весь світ поза цим колом провалився у прірву, і варто тільки ступити на край, як довгі пазурі вчепляться у тебе і полетиш прямо до пекла...

До самого ранку, схопившись за ґерлиґу, просидів біля вогнища Чіпка. Десь гавкали собаки, іноді гризлися з якимось ворогом, із скавчанням тікали кудись. Воли перелякано ремиґали. Вдалині, над Сухою балкою, спалахувала дивна заграва, але небо від неї ставало все темніше й темніше.

Всю ніч серце Чіпки божевільно калатало в грудях, і тільки коли ранкова прохолода торкнулася його рук, а високі трави й роги худоби почали проступати у ранковому тумані, хлопець зронив голову на руки і заснув...

... — От халепа! Де ж Трохим? — крик над головою, іржання коня й стукіт копит висмикнули Чіпку зі сну. Він, кліпаючи очима, підняв голову — прямо над ним крутився на коні господар зимівника Барило, а за ним маячили чоловік десять молодиків і чабанів. Червоне обличчя Барила чогось було вкрай стурбоване й перелякане:

— Де Трохим, бісова дитино! Нащо він череду покинув?

Чіпка потиснув плечима. Барило плюнув і крикнув:

— Ану, хлопці, зганяй худобу і гайда до зимівника!

Молодики зі свистом і гиканням почали зганяти череду. Чіпка ошелешено дивився на цей розгардіяш. Раптом він зрозумів, що Трохим так і не повернувся. Очі малого почали набрякати від сліз.

— Що рюмсаєш, сідай на коня позаду мене! — крикнув йому молодик Василь. Череда вже витяглася й мчала у бік зимівника під малахаями чабанів.

Чіпка несподівано для себе помотав головою.

— Ні, Василю, я Трохима чекати буду.

— Тю, дурний, та Трохим зараз десь у корчмі відсипається! Що йому станеться! — зареготав Василь. –Гайда на коня!

Чіпка знову помотав головою.

— Ну дивись! — крикнув молодик, вшкварив коня канчуком і помчав за іншими.

Чіпка постояв трохи, озирнувся на витоптаний вигін, прислухався до гуркоту череди, що перетворилася на чорну хмаринку і вже зникала за пагорбом, підняв ґерлиґу, перекинув через плече шкіряний черес, гаман Трохимів, зняв із дерева підвішений мішечок із пастрямой та побрів на схід сонця. Шукати Трохима.

У маленькій хатинці, званій у запорожців бурдюгом, завжди панувала напівтемрява. Світло ледь пробивалося крізь два вузьких віконця — бійниці. Втім, і цього розсіяного світла було досить, щоб добре роздивитися низьку саманну стіну із старою перською ковдрою, що і складала всі прикраси маленького житла. На ковдрі висів ятаган, вигнутий та блискучий, немов зрізаний швидкою яничарською рукою місяць-молодик. Біля — полковничий пірнач і добре побита старий кобза. Коли сонце зазирало до бурдюга, то промені відбивалися від зимно-сріблястого леза ятагану, ніжно торкалися деки кобзи і висвічувалися на єдиній ясній струні, що тільки і вціліла на інструменті. Інші струни були іржаві, обірвані і закручувалися навколо кобзи: по всьому було видно, що давно вже пальці бандуриста не торкалися її...

Три дні козак пролежав у лихоманці. Німий пахолок дбайливо доглядав його, поїв дивним питвом, настояним на таємних травах, міняв скривавлені пов'язки і грав на скрипці. Весь цей час дід мовчки сидів під старою вишнею, і його обличчя попеліло від тяжких дум і передчуттів. Тільки іноді заходив до бурдюга, дивився мовчки недужому в очі і казав: — "Не квапся, очуняєш — тоді робота тобі буде".

Минуле поступово поверталося до пораненого. Неясні спогади ятрили його душу. Тоді він, непритомний, бився на лежанці, зривав із ран білі пов'язки, гукав когось на допомогу і когось проклинав...

На четвертий день, ще тільки роса впала на степ, дід Чорнояр зайшов до бурдюга і сів навпроти козака:

— Підіймайся, козаче, час до роботи.

Козак підняв голову, його очі відкрилися і він ледь спробував піднятися, спираючись на тремтячі руки.

— Діду, вмер я чи ні? — тільки й вирвалося з вуст козацьких.

Дід втомлено поклав вузлуваті долоні на посох:

— Хто його зна, синку? Поки живий...

На ці слова козак повівся дивно — схопився долонями за голову, впав на лежанку і тяжко застогнав: