Відчиняючи двері до корчми, Давило весело озирнувся на Остапа, і його широке обличчя задоволено розплилося:

— Чую, бра', добра ж гульня буде!

— Еге ж, — якось по-бурсацьки відказав Остап, і братчики зайшли до довгих сіней, де вже кружляло розпашіле товариство.

Панство було тут добірне, але і якесь дивне — у синіх і зелених кунтушах сиділи панцерні гусари із високо поголеними чупринами, те, що вони були гусарами, можна було здогадатися по блискучих кірасах на грудях, шоломах із довгим павиним пір'ям, які блимали, немов срібні глеки, між глиняних кухлів та дерев'яних тарелей із поживою на столах, та залізних панцерах із крилами, складених безладною купою в куті. До панцерів були приторочені високі стержні із орлиним пір'ям. Поруч, але не вперемішку, сиділи запорожці. На їх поголених, спітнілих, і від того блискучих, головах, вилися довгі оселедці, білі зуби блимали з-під закручених вусів, а золоті кільця у вухах, при мінливому світлі чисельних свічок, здавалося, були оздоблені найкоштовнішими діамантами. У корчмі було задушно, від жирових свічок здіймалися чорні струмки кіптяви. У кутку, примостившись на низький лаві, двоє музик щосили дмухали у сопілку і били у бубон, створюючи якусь чудернацьку симфонію козацько-польського прикордоння. Біля музик, захоплено вимахуючи шаблями і боздиганами, підстрибувало декілька гусарів і козаків. Кожен з них підспівував знайомі тільки собі слова, які рвалися з душі. По обличчях і грудях рясно струменіли цівки поту, а розчервонілі обличчя були зосереджені та войовничі.

До стелі звивалася курява, вибита з потрощеної дерев'яної підлоги вояцькими закаблуками та ослепами. Між столами бігали із тарелями та кухлями, вкрай заморені, жидівка у засмальцьованому хвартуху та молода наймичка з разком мідяних монет на вишиваній сорочці. Час від часу наймичку намагався схопити за груди гусар або запорожець, але вона звично висковзувала і, хтиво посміхаючись, бігла далі.

— Оце бенкет! — із захватом гукнув Давило, який відразу захопився піднесенням розпаленого гармидеру, і моцно гепнув Остапа по плечу: — Зараз, братику, і ми вшкваримо!

Легко махнувши рукою, Давило скинув з лави похнюпленого козака, що мочав свого оселедця у жбані з пивом, і широко вмостився на лаві край довгого столу. Остап потягнув люльку з кисету і сів поруч, за звичкою поклавши шаблю, немов найдорожчу коханку, на коліна. Раптом він почув за спиною звабливий голос:

— І чого у таких зацних лицарів душа прагне опісля довгих мандрів?

Остап озирнувся — над ним схилилася служниця, грайливо посміхаючись зеленими очима і підморгуючи довгими віями. Від напнутої круглястими грудьми вишитої сорочки віяло жаром. На Остапа дихнуло терпкими дурманом поту і купальської ночі. Він рятівне схопився за вус. Тим часом служниця знову промуркотіла, неначе у саме Остапове вухо:

— Так чого душа ваша бажає?

Спітніле обличчя Давила широко розплилося у посмішці, воріт жупана розстібнувся, волячі в'язи напружилися, він зиркнув у глибокий розріз пазухи молодички, скосив погляд і зареготав:

— Багацько, молодице, чого бажає... і не тільки душа! А для початку дай нам те, що і іншим воякам! — Давило привітно озирнувся на веселе кумпанство у корчмі і додав, звертаючись до Остапа: — Ніколи ще такого добірного товариства не бачив!

Перед ними повні руки служниці зі стуком поставили два тяжкі кухлі, сплеснувши на грубо стесаний стіл калюжку запашної горілки. Козаки вдарили дерев'яними, окутими мідяними кільцями, кухлями і проковтнули теплу рідину. Остап відкусив шмат від ніжки засмаженого поросяти і відчув, на відміну від Давила, певну ніяковість. Насамперед його збентежив чудернацький вигляд коронної гусарії, про яку чув тільки у напівлегендарних оповідях про старі битви. "Тільки абшитовані на Січі про крилатих гусар ляси точили... Що за чудасія?" — почав збирати розхристані міцною горілкою думки Остап, як здоровенний запорожець, що сидів навпроти навалився тяжким черевом на стіл і протягнув до нього кухоль:

— А давай, козаче, вип'ємо за перемогу над бусурманами у війні!

Інший довгов'язий козак із трохи вилупленими очима і довгим носом приєднався до них:

— Слава тобі Господи, нарешті великої війни дочекалися!

Широкоплечий гусар у червоному жупані із звислими рудими вусами, дивом почувши це з іншого кінця столу, встав і заревів немов ведмідь:

— Віват, панове! Буде війна — буде й слава, не буде війни — не буде й слави!

Добрих два десятки кухлів із грюком зійшлися і почулося булькання горілки, що щезала у могутніх горлянках.

Поляки підхопили дуже швидку сороміцьку пісню про яничарського башу, який втратив у січі з гусарами один надзвичайно важливий чоловічий орґан, і що з ним трапилося після того в гаремі. Стрункий запорожець заскочив на стіл, миттєво вигнувся, і його шабля, вихоплена непомітним рухом, накреслила блискавичне коло і зрізала два ґноти із свічок, що висіли на колесі попід стелею — ґноти впали на стіл, на них ще мигтіли вогники.

— От майстер! — захоплено вигукнув гусар із леопардовою шкірою на плечах, потяг із кобура пістоль і одним пострілом збив пейсу з корчмаря, який необачно наблизився до столу. Вояки зареготали і почали палити у все, що більш-менш виділялося у корчмі, а по перше, кожен прагнув повторити влучність ротмістра. Лейба, мигнувши білими панчохами, обачливо кинувся під стіл. Все навколо затягло сірим пороховим димом...

Крізь гамір чистий і сильний голос затягнув:

Пісню врізнобіч підхопили козаки і поляки.

— От, дурні ляхи, хоч і рубаки славетні! — здоровенний сивий січовик хлопнув Остапа по плечу. — Ми з турком завжди воюємо; це вони із лейстровиками, немов на прив'язку у круля сидять... Я ще під Цецорою із яничарами різався!

— А я під Хотином! — гаркнув ротмістр.

— Щось я вашого брата небагато під Хотином бачив, як ми із сердегою Сагайдачним Вітчизну боронили! — вигукнув довгов'язий запорожець. Інші січовики обурено підхопили:

— Ото ж! А нам за це ординацію!

— По фільварках гноять!

— Павлюку голову посікли!

— А писаря військового Богдана, що два роки у Стамбулі поневірявся, у кодацькі льохи запхали!

Гусари збилися докупи і загорлали:

— А скільки наших ті Трясило та Павлюк порубали!

— Ойчизну рокошами роздираєте!

— А ваш Хмель здрайця!

Остап та Давило ніяково перезирнулися, остаточно загубившись у витоках сварки, що розгорялася, немов полум'я у степу. Передчуття чогось недоброго і пекельного кинуло холодом на душу Остапа. Тільки Давило звично поклав широку долоню на руків'я шаблі, потягнув в'язами і рикнув задоволено:

— От добре, ще й порубаємося!

Тим часом звинувачення перейшли від конкретно-історичних зауважень до міжетнічних епітетів:

— Саложери!

— Схизмати!

— Здрайці!

— Хами!

— Гайдамацькі душогуби! — кричали поляки.

— Жид, лях та собака — віра однака!

— Панські вилупки!

— Шляхетські підніжки! — відгавкувалися запорожці.

У повітря із брязкотом вихопилися шаблі. Два кубла, що стояли навпроти, миттєво наїжачилися угорськими шаблями, корабелями та кончарами. На хвилину запала тиша.

Музики із острахом кинули гру і застигли, притиснувшись до стіни. Танцюристи на якусь мить завмерли у хвацьких колінцях, але відразу розбіглися — гусари до своїх, а запорожці до своїх. Остап та Давило теж опинилися із краю запорізького кубла. Вороги войовничо блимали очима і хижо поводили зловісно виставленою перед собою зброєю. Червоні обличчя застигли у розпашілому захваті від передчуття бійки. Утишка тривала не більше хвилини. Череватий січовик із пірначем за поясом ревнув:

— Рубай, хто в Бога вірує!

— Пали, руби! — гаркнув польський ротмістр, і по корчмі закрутилося коло несамовитої різанини.

Остап відбив випад могутнього гусара, ледь ухилився від другого і почав відступати, парируючи удари, навіть не мислячи перейти у контратаку. З шабель посипалися іскри. Очі гусара поступово заливалися несамовитою люттю. Гусар був якогось ведмежого крою — здоровий і кремезний, та ще до того неабиякий фехтувальник. Поки що Остапа рятувала тільки велика кількість випитого гусаром питва — час від часу його заносило кудись убік, і своєю тяжкою корабелею він вже встиг розвалити навпіл стіл і лаву. Коли його шабля черговий раз свиснула над головою козака, Остап швидко проскочив у нього під рукою і щосили тицьнув свою шаблю у бік противника, що відкрився між нагрудником і наспинником. На дивину, лезо ввійшло легко — немов проштрикнуло бурдюк із в'язкою рідиною. Попри всі сподівання, гусар навіть не поперхнувся, а так двинув ліктем у тяжкому наручні в груди Остапа, що той відлетів на підлогу. Запорожець впав на спину і виставив перед себе шаблю.