Щось мені знову погано… Треба вставати! А то коли лежу — завше дурні думки насідають на голову. Видно, таки помираю. Хоч убий, а встати не можу! Я ще зроду більший тягар не двигала! Колись була така повна, що в двері не влазила, але пушинкою себе чула, а зараз і третини того не маю… Треба зажити таблетку — може, в голові проясніє. Юліане! Чуєш мене?! Юліане! Мені так погано! Так погано! Та не гнівайся, що надокучаю. Що б я робила, якби не ти? Ти ж у мене один залишився, мій внучок! Один! Вже не шкодуй для старої таблетки. А може, ти б лікаря викликав? Га? Мені так погано! Не знаю, що зі мною робиться. Напевно, маю високий тиск, бо дуже голова болить. А може, і понижений, бо ніяк встати не можу. І чого то я так мучуся? І чого? Та дай ще одну таблетку — вже не шкодуй. Ти не гнівайся на мене. Я така хора! Така хора! А коли трохи поплачу, то й легше стає…

І чому це він помер, а не я? Таж завжди хора була я. Мій Ромчику! Де ти, мій Ромчику? Може, ти лежиш у кімнаті на дивані? Може, чогось хочеш? Може, хочеш курити? І чого ти вчепився тієї зарази? Прочадив себе димом наскрізь. Хіба не можна без цього якось обійтися? Та вже б не забороняла йому цього курива — аби тільки жив! Хоч і життя для нього вже не було. О Господи! За що така кара? Був ученою й поважною людиною, як раптом все кудись вивітрилося, пропало в один час. І втратив себе ще за життя! Я найбільше цього боюся — втратити себе! Може, воно й добре — позбутися себе?! Який то нестерпний тягар — усвідомлювати, що помреш! Тоді краще не знати, що живеш!

Нехай тобі земля пухом, бідний мій Ромчику! Хоч в одному тобі пощастило. Бо й випало народитися в саму війну. Як тільки ти появився на світ, бомбою зірвало сусідню каменицю. Зірвало вщент. Так трясло, аж повилітали шибки, і вогонь дістався нашого покою… І як то тобі було бачити таке в перші хвилі свого життя? Одні від цього гуркоту скінчилися, а ти взяв і народився… Війна! Скільком людям вона життя відібрала! Але то вона подарувала мені тебе… Якби не було війни, тебе також не було б… Якби не забрала вона Дмитра восени тридцять дев’ятого, то я й не побралася б з твоїм татом. Не могла ж я тоді залишатися сама?! Такі часи настали, що дівчині було загинути легше за все. Котра не мала мужа, то з нею чинили все, що хотіли… Хоч і при мужі могли піти на різні паскудства, але, як-не-як, він був охоронцем і годувальником… Що б я робила у війну, якби Семен не засватав мене? Пропала б. А він все-таки був добрим шевцем, і кусок хліба вмів завжди добути. Та ще виробив собі броню, аби не забрали на війну. А як любив мене! Коли нашіптували йому не брати мене, бо поля мій тато й так не дасть, то він як гаркне на них, що на полі не жениться, і вже більше ніхто нічого не говорив… І най би хтось спробував ще язика розпускати!

Як він мене любив! Завжди непокоївся, що я хора. Як він мною опікувався! Сиділа вдома, як справжня пані. Навіть вдома не дозволяв нічого важкого робити: чи попрати постіль, чи помити вікна — завжди наймалася служниця. Як мені зараз без нього… Вже тридцять літ, як його нема. А все казав мені: «Ти не переживай. Якось воно буде. Син вже має свій хліб і куток, а ти якось собі раду даси. Отримаєш по мені пенсію. Так що буде все добре. Не плач. Все буде добре». А сам взяв і помер. І чого це він помер? Таж завжди хора була я. Якраз у п’ятницю подивився першу серію кіна. І таке було гарне кіно, що дуже хотів подивитися другу серію в понеділок… аби я не забула йому нагадати. Тим часом у понеділок його поховали. От тобі й кіно! Якогось дідька вчепився його той інфаркт і вже не відпускав. А ми за тиждень мали на море їхати, вже й білети придбали. Добре, що це сталося вдома. А якби в дорозі?

Як же він мене любив! Як-не-як, а разом прожили тридцять п’ять літ. Всяке було. І війна, і голод, і холод. Часом щось могло бути й не так, але ми ніколи не сварилися. Ніколи! Й аби на мене колись руку підняв, як то буває в інших, — борони Боже! Пальцем не торкнувся! Було приревнував. Дурненький! Я ніколи не дозволяла собі вільного, навіть з його начальником. Хоч, шельма стара, завжди пхав рухи куди не треба. Та й дружина в нього була така, що не знав, куди її подіти — лазила за ним, як примара затуркана. І як він з нею оженився?! Ні вдягнутися, ні їсти зварити, та ще б хоч на лиці була гарна! Завжди мене їй у приклад ставив. Ой, як це дратувало її… Ой, як вона мене не любила… Коза смердюча!..

Нá тобі! Про вовка помовка!

Заходьте, пані Калитова! Яка я рада вас бачити… Дякую, що не забуваєте! О, це все мені! Дай вам Боже, аби ви завжди давали, а не вам! Дай вам Боже! Дякую, що зайшли. Людей досить живе, а нікого нема. Нема навіть з ким порайдати. А перекинешся з кимось словом, то й легше стає. Таке життя коротке — а таке мученіє. Кажуть, якесь лихо на Україну найшло! Що ви кажете? А я то чула… Стара-дурна. Стара — то це вже значить, що голови ніц нема. Та най, хоч Україну маємо! Скільки за неї хлопців загинуло! І чого то так нарікати? Хіба раніше було краще? За комуни страшне що робилося… Хоч не хочеш, а мусиш іти на роботу. Ніякого життя — постійно щось роби. Як я мала чоловіка, то чого я мусіла робити? Та й платили самі копійки. Якби Семен не шив ще взуття вдома, то б і нічого не мали. А спробуй було за комуністів на себе робити! Зразу штрафували, та ще грозили тюрмою. Тільки й мав право — працювати на державу. От дурна система була: людина хотіла працювати, а їй не дозволяли… Ми стільки разів ховалися-переховувалися зі своїм швецьким причандаллям. Форму тримали в одного сусіда, шкіру й набивки в другого, підошву й корок у третього, бо могли все конфіскувати. Тільки й чекали, що ось-ось наскочить та міліцейська погань. Доводилося штраф платити по п’ятдесят карбованців! А ви ж знаєте, пані Калитова, які то гроші були! Так що сьогодні тільки і працюй! Аби лиш не було війни…

Війна — то найбільше лихо, гіршого від якого й не придумаєш. Пам’ятаєте, ще за Польщі писали про французького короля, якого заслали між море, бо так любив війну. Коли люди підростали, він все війну та війну давав. Його й заслали між море, аби трохи втихомирився. Може б, і зараз так робили? А то страшно і в телевізії бачити, що на білім світі твориться! Не знаєш, де правда, а де її цілком нема!

А іноді таке покажуть, що мурашки по шкірі бігають… І як то таке можна показувати? Дайте пригадати, як це дурне кіно називалося. Пам’ятаю, що японське. Якось… «Легенда» чи то про якусь «Хараяму», чи то «Нараяму». Буцімто, якщо жінці виповнилося сімдесят літ, то вона є відьма. І придумали ж таке! Жінкам, які доживали цього віку, мало бути дуже соромно. Тому вони знаходили різні способи себе завчасу умертвити. Одна завжди приховувала хусткою те, що, бачте, при своїх зубах залишилася, і жоден ніяк не випадає. Вона, вар’ятка, каменем їх собі вибивала, аби люди бачили, що нарешті й вона зістарилася. Показилися вони там, чи що — примушувати стару так глумитися над собою! І що за люди?! Дичина якась! Хіба можна літнім людям вік вкорочувати? Вже тим молодим так місця не вистачає?! Так хочуть нас вижити з цього світу! Так не терпиться зайняти місце, яке ми обжили! Цю стару син взяв на плечі й поніс — де б ви гадали? — далеко-далеко в гори, звідки вже не вертаються, до місця, яке всипане людськими кістками й черепами.

Ця телевізія є казна-що. Як надивлюся її, то якась дурна стаю. Тільки-но телевізію вимкну, то душу мою ніби вкрали, кудись її трафило… Мовби мене нема. Як дивишся на це блимання, то відірватися не можеш — таке цікаве. А як надивишся, то не знаєш, куди себе подіти — така гнітюча пустота, що й годі витримати. І що то — ця телевізія? Якби ще за мого дівоцтва хтось розповів про таке — нізащо б не повірила. Лише запихаєш дрота в стіну — і диво твориться. Воно, може, й незле бачити, який розмаїтий світ, але… чим своє життя гірше? Як собі його зіграєш, так і маєш. Е, це пусте… Ви розкажіть краще, що там газети брешуть? Та не йдіть так скоро, та ще посидьте зі мною. Вже так мусите йти? То бувайте здорові! Всього вам найкращого!