Нарешті я змогла відчути всю ту силу землі, що приходить, як тільки дівчина залишається з хлопцем на самоті. На цілковитій самоті. Як я того чекала! Після цього… немовби вся просвітліла, і була така чудна-чудна, буцімто весь світ створений лише для мене. Здавалося, щось важке-важке злізло з мене, і от-от кудись полечу. І чого тільки не витворяв з моїм тілом солоденький, невгамовний Дмитрик: так обціловував, що не знала, як синці перед батьками приховати; пестив своїми ніжними пальцями те, до чого було соромно самій доторкатися; так душив мене обнімаючи, аж боялася, що не витримають мої ребра; а за мої сідниці хапався, як за найціннішу річ у світі, так млосно роздираючи їх, що мені починало по ногах текти. Ах Дмитрику, Дмитрику… Я в тебе зазнала того, про що дівчата не сміють іноді признатися собі, що вони постійно про те і мріють, крадькома зазираючи, чи бодай у когось воно не випинається. Того, від дотику якого пробігає моїм тілом ніби електричний струм. Того, за яке як схоплю, то вже сама собі не належу. І як то люди прозивають тим словом найпаскудніші речі, коли воно цілком навпаки! Воно цілком навпаки. Тільки-но згадаю про цю дивовижну штуковинку, то зразу мої вісімдесят літ кудись щезають. Коли дуже-дуже холодно, то воно мені саме в мозок лізе, не даючи замерзнути. А що може найбільше потішати, як не розмова про те, — тоді дорослі робляться дурнішими за дітей. От старі Петрунька і Ксенька, як зберуться на балконі, то тільки про те й балакають, згадуючи, чого ніколи з ними не було. Ні та ні та не мала жодного чоловіка, а так знаються на тих речах, що годі їм і слово вставити. Що твориться в камениці на цьому фронті — їм все відомо. Навіть мають на цьому свій ґешефт. Петруньці Славко завжди приносить цукорки і помаранчі, аби не донесла дружині, що він приводить коханку. Дурний Славко, Петрунька не сміє сказати жінці, але розцвірінькала всім сусідам. І що вона може до дідька знати, якщо ніколи й не бачила… Хоч патякає постійно, що якийсь там колись був у неї… Та де це правда? Вона така пришелепкувата тільки тому, що нікого й не було. Пришелепкувата Петрунька — а її всі слухають. Як я її ненавиджу! На два роки старша від мене, а ще має стільки сили. Я вже з десять літ не ходжу, а вона досі бігає по камениці, як вар’ятка, певно, їй щось запхали в одне місце… Ще вдосвіта як вчепиться тої мітли, то нікому спати не дає. Шурх та шурх по подвір’ю; чи не можна собі іншого зайняття знайти — дідівка нещасна! Чогось чіпляється до мене та чіпляється. Завжди казиться, як то я можу лише «сидіти на балконі схрестивши руки, нічим не перейматися й нічого не робити». Я вже своє відробила, брудна стерво. Була бидлом — такою й залишилася, і до мене не смій рівнятися. А вона, бачите, пащеку відкриває. Щось підскакує та підскакує. До бійки лізе, дрань така. Рада, що вже нема у мене ні сина, ні чоловіка — а то б вперезали її по хребті так, що й би не позбиралася. Ляпає, буцімто мені не «швидку» треба, а хлопа. Я вже не одного виділа, а ти такою дзьобнутою й сконаєш, пацє дурне. Сама до молодого хлопця чіплялася, лізла йому в споденки, аби той показав, чи в нього вже виріс більший, ніж у неї мізинець… Бідака так знітився, що дар мови втратив. Я на його місці так би копнула її, що аж шуміло б за нею. Буде мені тут пискувати… Забула, як її мама приходила до мого чоловіка плакатися, аби той виробив документ для її бідної Петруні, бо німці хотіли цю дурепу забрати на фронт. Ох, як же дівки боялися цього фронту! Якщо не мала чоловіка — гайда забавляти солдатів! А що там з ними робили, то лише одному Богу відомо. У нашому селі з такої «прогулянки» вернулася тільки Катька, пузата, та ще збожеволіла. А повивозили ледве не півсела. Навіть Настя побувала в Німеччині, з неї пізніше підсміювалися, як то вона не змогла привести собі якогось байстрюка. Чи вона так і не здогадується, звідки діти беруться? І треба ж бути такою непутящою, аби навіть якийсь пристаркуватий німець не скористався нею. А то замість того, аби народити собі дитину, сама зробилася дитинною й посміховиськом на всю округу. Якщо жінка не мала чоловіка, то на неї ще дивилися з розумінням. Але якщо не мала й дитини, то на неї взагалі не хотіли дивитися. Як то добре я тоді зметикувала, а то не знати, що би зі мною сталося… Не встигла я з Дмитром заручитися, як розпочалася ця францувата війна. Війна, яка зробила все навиворіт. Вже з перших днів забрали мого нареченого до війська польського. І я зісталася сама-однісінька. Сама-однісінька. Та не знають теперішні люди, що таке війна. Живе собі людина, бах — і її нема. Куди не рипнися — всюди вбивають. І не знати, кого було боятися. Москалі прийшли — вбивають. Потім німці прилізли — так само вбивають. Усі всіх вбивають. Ніхто нікого не захищає. Страшно, як це було страшно! Поляки виріжуть усе українське село. Українці спалять усе польське… А жид не знав, куди себе подіти, бо не мав жодної надії на пощаду від німця. І чому німець так його не любив? Як страшно тоді було бути жидом. Ховався-переховувався, а німець все одно якось його знаходив і розпізнавав. Спробуй було заперечити — примушували знімати штани. Раз сама бачила, як жид німцеві своє «багатство» показував прямо посеред вулиці. І навіщо йому було це обрізати, аби потім через це обрізали й голову? Ніяк не можу собі втямити, як воно, обрізане, виглядає. Що за бздури людей чіпляються — калічити найпотаємнішу річ у світі. Може б, і вийшла заміж за Бруно, але подруги як почали дражнити, що в нього обрізане, то мені й грошей його не захотілося. Якось я вміла жити з жидами — хоч вони були хитрі, але з ними можна було мати справу. Не те що з поляками, які не давали нашим жодної роботи, якщо ти не перепишешся на їхню націю. Навіть санітаркою при шпиталі не можна було влаштуватися, якщо ти не є полькою. Добре, що хоч ще були жиди, в яких завжди знаходилася якась праця. І навіщо Гітляр їх так понищив? Вони ж нікого не вбивали… Ах, скільки тих смертей я надивилася!..

І що мені так у грудях тисне? Напевно, зараз скінчуся. Недурно мені чоловік снився. Кличе до себе. Ой, кличе до себе. Але я не хочу вмирати. Мені в голову ніяк не вкладається, що мене вже більше не буде. Як то можна собі таке уявити?! Аби я не змогла більше чутися?! Хоч чую в собі самі болячки, та все-таки чую себе. Нащо тоді було народжуватися, якщо треба буде вмирати? Треба… А може, не треба. Може, зі мною якось обійдеться? Таж не раз якось обходилося… Як то нестерпно мислити про смерть! А спробуй не мисли, якщо вона щодня горнеться до тебе, все міцніше стискає й нагло душить. Падлюка така! Хоч би трошки відпустила. Мало того, що ноги мені скрутила, так вона ще дихати не дає. Хоче, аби я задихнулася — постійно мені смердить під носом. Ну й запах у тебе їдкий! Якого дідька ти чіпляєшся до мене, забирайся геть! Геть, паскудо! Геть! Не можу очі зімкнути, коли ти з’являєшся…

Як то нелегко! Як то нелегко… вставати з ліжка. Нема гіршого! Та й навіщо вставати, якщо день і так не обіцяє нічого доброго? Бо сонце гріє вже не для мене… Якби не те, що маю занести до виходку, то, їй-богу, не вставала б. Лежиш і гадки не маєш, що тіло твоє таке немічне, а душа й не здогадується, що то є старість. Душа, вона завжди там, де було солодко й весело… А тепер я нікому не потрібна. Нічого не маю, то й ніхто не приходить. Навіть брат тільки-но прийде, як вже відходить. «Ну як ти, Зосю?» Ніяк не встигну розказати про все, що мене болить. Ніхто не хоче вислухати мене. А внук який! Як закриється у своїй кімнаті, то не достукаєшся. Невже я йому так допікаю? Лише слово скажи, зразу робиться дідьком. Якщо й заговорить, то дивиться якось поверх моєї голови, певно, мене й нема… А дочекатися від нього усмішки — це взагалі немислимо, не кажу вже про якусь доброту… Деколи дасть щось з’їсти, як тій худобині, а частіше й того не отримаєш. І смів таке вимовити: аби я навіть не заїкалася, що в мене все болить, бо тим, бачите, я висмоктую з нього дух, і він біля мене стає жовтим. Та ще назвав мене якимсь вампіром. І це мій рідний внук! Не внук, а чортисько, індик набундючений. Нелюд! Ніколи не зайде, не порайдає зі мною. Така злюка! Весь у мамуню свою. А та теж була… Ой, ніхто мені так у печінках не сидить, як вона. Все життя пустила мені на пси. Як привів її син до хати, так все й завалилося: чоловік помер, а син з того всього захворів. Бачити вона його не любила… То навіщо виходила заміж, стерво таке?! Я тебе зразу розкусила. Казала чоловікові: не треба цю бідну селючку пускати до хати. А він все: «Та най! Хоч на твари ладна. Що собі візьме, те буде мати». Ой, як то жінка здатна чоловікові все життя перевернути! Гіршої сатани й нема. Хто-хто, а я це добре знаю! Свята правда написана в Біблії: гіршою від смерті буває тільки жінка. Гіршою від смерті! Але хіба може щось бути гірше від смерті? Справді, хіба щось може бути гірше від смерті? З жінками я вміла дати собі раду, а як бути з нею?..