О, добрий день, пані Ярино! Ніяк не гадала, що ще колись вас побачу. Так давно вас не було чути, то я собі гадала всяке… Та ні, ні, я вас ще не поховала, боронь Боже, але ви самі знаєте, як то буває… Люди ми з вами не молоді. Може, і правду говорять: кого передчасно ховають, той довго жити буде.

Ха-ха-ха! Ха-ха… Кажете, що бігав за нею по селі з дилдою і мало її не прибив. Так їй і треба! Чоловік ще лежить у лікарні, а вона вже хоронити його зібралася. Навіть накупила чорного вбрання?! І вже всіх повідомила? Так убила собі в голову, що всі повірили?.. І грошима скинулися? Гадали: якщо потрапив на Броньову, то довго чекати не доведеться? Я б і сама повірила, бо, як-не-як, він був у Чорнобилі. Всі знають, скільки то люду гинуло після того Чорнобиля. Бачите, а пиякові ніякий Чорнобиль не загроза. Оклигав, та ще який буйний став! Хе-хе. І як то він її не забив?

А ви знаєте, в мене щось схоже було, лишень закінчилося набагато гірше. Десь п’ять років тому наша дільнична лікарка ляпнула моєму Юліанові, що я маю рака і що залишилося мені півроку, не більше. Той поспішив передати «новину» моєму братові. Далі прибігає братова, стоїть біля мене і плаче, плаче й не хоче сказати чому. Всі стали до мене такі лагідні й запобігливі, що аж було ніяково і навіть страшно, бо ніхто не смів у моїй присутності сміятися. Та минуло півроку, і знаєте, що трапилося, — раптово помер син нашої дільничної лікарки. Ні з того ні з сього. Тридцяти п’яти ще не мав. Залишив жінку і двох дітей. А ця лікарка до мене вже більше не приходить… Так воно є — зі смертю жартувати не гоже, й особливо комусь пророкувати. Я пам’ятаю ще з молодості, як швидко гинули хлопці — перевбранці в костюм Смерті у різдвяних вертепах. Ось вам і костюм!

Але знаю ще й кумедну історію одної сім’ї, бо колись про неї газети писали. Ця сім’я жила неподалік, на Підвальній. Так-так, вона тоді його проводжала, коли літак відлітав. То він мав на море їхати… Хе-хе, приїхав… Другого дня їй приходить звістка, що літак розбився. Отримала якийсь шматок покавальченого тіла, запакованого в целофан, і поховала за всіма звичаями. Цілий місяць була розбита горем, аж поки не задзвонили у двері… Вона питає: «Хто?», а їй відповідають: «Це я». Вона: «Хто я?», а їй: «Це я — твій чоловік». Вона: «Я свого чоловіка недавно поховала…», а він: «Та це я — твій чоловік!» Вона: «Чоловіче! Не жартуйте так. Я вам сказала, що мій чоловік помер». Згодом вона ніби і впізнала його, але до хати й далі не впускала, бо боялася, що це якийсь привид. Так чотири години тримала чоловіка за дверима, поки він не поскликав усіх сусідів, які спочатку так само від нього сахалися, бо ж недавно пили на його поминках. Довелося у всьому зізнатися, пояснити, як то він ухитрився залишитися живим, якщо рахувався у списках пасажирів літака. А що цей літак розбився, він тільки від сусідів і дізнався, бо розрахував, що якраз зараз, рівно через місяць, жінка очікує його повернення. Тоді він не сів у літак, просто жінці очі замилював, а тим часом поїхав до коханки, з якою і провів цілий місяць, навіть не цікавлячись подіями в світі.

Дружина після цього не прийняла його до себе. Сказала: «Я рада, що ти залишився живий, але жити з тобою вже не зможу». Цікава я, пані Ярино, як йому потім було бачити свою могилу на цвинтарі?

Нагадала я собі ще одну історію. Двом сестрам, які все життя дівували й мешкали разом, десь у районі Панаса Мирного, дуже закортіло знати, як вони будуть виглядати в домовині. Замовили труну, облаштували все, як біля справжнього мерця, та й запросили знимкаря. Й аби все виглядало правдоподібно, одна лягла, перш ніж він прийшов. Знимкар, нічого не підозрюючи, зробив свою роботу та й запитує, скільки потрібно карток. Та, що «жива», каже: «По одній вистарчить». А та, що «мертва», як закричить: «По дві!», а переляканий знимкар, утікаючи, аж упав на сходах і, бідака, зламав собі ногу. Але подав на них до суду й відшкодував собі половину камениці, яка належала тим сестрам. Добре, що не помер від страху, коли «мерлець» заговорив до нього…

Зі смертю не варто загравати, бо якщо вона почне бавитися з тобою, то ніколи вже не відпустить. Була одна така вчителька, яка за дівоцтва намагалася спричинити собі смерть. Але пізніше вийшла заміж, народила доньку і, як то кажуть, щасливо жила-поживала. Усі її шанували й дуже любили, а при тім була така, що не було байдужого до неї мужчини. А чого ще більше треба жінці для гарного настрою? Та й жінкам подобалася, бо була лагідною й приємною. А все ж настав день, коли смерть проявила себе найстрашнішим чином. Ранок цієї вчительки починався звичайно, і ніхто нічого не підозрював. Вона приготувала усім сніданок і, перш ніж відпровадити чоловіка на роботу, попросила його вдягнутися якнайкраще, що його трохи здивувало, але не так аж, аби взяти це до серця. І дочку причепурила, прив’язавши їй великого білого бантика. І хату прибрала на глянц, певно, якесь свято мало бути. Але щойно свекруха пішла поратися в городі коло хати, і вчителька зі своєю шестирічною донькою, як сталося те, чого ніхто не може пояснити й досі. Вона б’є по голові свою дитину… і сама вішається. Від цієї звістки, казали люди, ціле село ледве не позбулося розуму. Ніхто не хотів вірити, що вона могла таке заподіяти. Бо хіба могла така добра людина сподіяти таке злочинство?! То лише смерть могла так, смерть. Вона, як той хробак, пролізла їй у душу ще замолоду. Як тільки зачуєте, що він у вас уже сидить, то негайно топчіть його, ніби гадюку, бо бачите, що може статися.

Куди вже так поспішаєте? Та посидьте ще трохи. Раз на рік заходите, та й то на хвилину. Та де це правда, що на три години!.. Я ще не встигла вам всього розказати. А поговориш із такою людиною, як ви, то й жити хочеться. Таки нема життя, якщо нема людини, з якою можна гарно поспілкуватися, відчути на душі тепло, якого ніякий вогонь не замінить. Бо коли сам-однісінький — душу проймає якийсь нестерпний, неприродний холод, а в голові твориться небачений безлад, і вона аж горить. Людина може бути людиною лише тоді, коли біля неї є інша людина, а коли вона сама, то, буває, перетворюється на справжню тварину. Ніколи б не подумала, що зайшовши в літа, найбільше страждатиму від браку спілкування. Знаєте, до чого дожилася? Часом викликаю «швидку» лише для того, аби хтось на мене глянув, спитав про моє здоров’я, торкнувся руками мого тіла, а якщо це зробить ще й лікар-мужчина, то аж струмом б’є, і ледве себе стримую, аби не хапнути його, не притулити до себе так, аби цілу мене пройняло тим струмом. Може б, і дихалося краще. Смієтеся? Та чого тільки не зробиш, відчуваючи, що смерть близько; тоді вже не до сміху. Знаєте, коли син мій мав померти, тиждень перед тим я була така сумна-сумна, і ніяк не могла втямити, що зі мною діється. Навіть усміхнутися по-людськи не вдавалося, а тільки криво й гірко. Щось мене так мучило, так мучило, а що, й сама не могла сказати. А вже на самих поминках мене вхопив такий дурний регіт, що аж встидно було перед іншими, але нічого не могла із собою вдіяти. Навіть почала непристойні анекдоти ліпити, і брат мусив крикнути на мене, і тоді я знову впала в розпач.

Та посидьте ще, я вас прошу. Так марудно самому бути, що хочеться головою у стіну гримати, аби заглушити біль душі. Від нього аж виєш, як пес на місяць. І нащо було придумувати людину для такої муки? Га? Я й досі не можу зрозуміти, звідки взялася, і куди потраплю після смерті. Як починаю про це думати, то якоюсь дурною роблюся. Напевно, саме через такі думки люди опиняються в закладі для хворих на голову. Бо все можна витерпіти, і лише думка про те, що тебе колись не стане, є нестерпною. Не тільки на мене така доля чекає, але мені від того не легше. Дивлюся на людей, і мені здається, що мало хто про це здогадується… Гірко бачити, як хтось нівечить своє життя, цілком його не цінує, а сприймає як щось несерйозне. А за тими кінами в телевізії виходить: наше життя не має жодного сенсу. Але це неправда, не хочу в це вірити, бо кожна річ має свій сенс — і чом би то наше життя його не мало? Кажете, що не варто ятрити душу. Може, воно й так, але коли поговориш з вами, то рани заживають. Як же мені вас бракує, ви б тільки знали! Біля вас роблюся цілком іншою, такою, яка є, а точніше — якою була в далекому-далекому дитинстві. Навіть не знаю, чи є для кого щось важливіше, ніж залишатися самим собою. А це можливо, якщо біля тебе є близькі душею люди. Але якщо тебе оточують інші, цілком чужі, хоч можуть бути й рідними по крові, то перетворюєшся в таку злюку, що й собі життя отруюєш, й іншим. От, приміром, взяти мого племінника. Я цілком не маю про що з ним поговорити. А як він почне щось ляпати, то таке враження, що на голову помиї виливають. Як бачу його, то сама не своя роблюся. Така вже напружена, що все з рук випадає. Кожне його слово ніби прибиває мене до землі. Лепече, тільки б лепетати, а сказати толком нічого не може. Має такий дух, пригнічує все навколо. Дивуюся, звідки у молодої, здорової людини так багато бруду в душі, сморід якого і його душить, й іншим дихати не дає. Та ще такий безпорадний, як наша вся країна. Що то зараз за люди родяться, що не можуть дати ради хоч самим собі, не кажу вже про поміч нам, старим!