Але потрапивши знову в галасливий, повний життя потік вулиці, не те що забуваєш — навіть не віриш, що десь може бути смерть. І яка ж я рада, що ще живу, що можу вдихати повітря на повні груди, торкатися розмаїтих речей, через дотик до яких відчувати й себе, говорити до когось, аби тим пізнавати й себе, радіти, аби раділи й мені, а головне — дивитися й насолоджуватися цією чудовою казкою! І я знову й знову розгулюю по Львову, як по світу чиєїсь фантазії, фантазії тих, хто його створив.

Уже вкотре входжу у браму старовинного муру, і вкотре мене проймає бентежне передчуття непізнаної таємниці, яку й підсвідомо намагаюся віднайти чи то в тих прадавніх стінах, чи то, може, в самому костелі Бернардинів, який зупиняє перехожого своєю величністю й магічністю, чи то у глибинах колодязя ротонди… Так і залишається це нерозгаданим секретом, за допомогою якого можна відкрити браму в інший, загадковий світ, що до нього прилип губкою наш світок…

Але нічого не вдієш — проходиш далі, до Галицького ринку, саме до тієї губки, яка поїдає в людях найсвятіше, вдаючи, ніби сама дає їм поживу. Але ніколи не пізно відірватися від неї — і злетіти, злетіти, аби не опуститися, не… Ніколи не пізно! І я лечу вгору, до костелу Святої Марії Магдалини, аби піднятися над людським світом і над собою, як це зробила вона, і віддатися Тому, кому віддалася вона. І я лечу, і знову піддаюся нескінченній мелодії, вічній грі труби й органа, жінки й чоловіка, нестримних поривань у повітря і владних порухів до життя. Це не просто концерт, дуетна гра труби й органа — це мелодійна святодія зачаття, те, що ми не можемо побачити, а лише чуємо, чуємо у стінах цього вабливого костелу, який зберіг свою сакральну функцію, хоч і втратив своїх священнослужителів. Тут душа завжди наповниться чимось гарним, що пізніше перейде в добру справу. І тут вона ніколи не є самотньою, як і в колі дванадцяти дерев, у тому скверику, що неподалік Святої Марії Магдалини, вже майже біля Святого Юра. У цьому магічному колі дванадцяти дерев душа піднесена, як у храмі. Присядеш собі на лавку, і здається, що ти перебуваєш тут цілу вічність — не переймають тебе жодні турботи, а лише віддаєшся дивовижному почуттю свого існування й існування світу, і не знаєш між ними межі. У цьому смертельно обізнаний наш розум поза цим колом…

Святий Юр, по-королівському золотокоронний, розсівся на пагорбі, як на троні, і воліє аудієнції, в якій годі й відмовити, бо, здається, саме він і править Львовом. Але неможливо піднятися до нього лише зусиллями ніг, бо це треба робити ще й зусиллями духу. А якщо нема духу, то він проткне твою душу списом, як цього змія, чи так, як це лікарі проколюють голкою пухлину. Заодно загоїть ладаном рани душі й наверне на той єдиний істинний шлях, якому немає кінця… Але король Святий Юр має й свою королеву — Святу Ельжбету, цю польську красуню, яка, проте, вибралася на англійську манеру і на перший погляд здається непідступно-холодною, а іноді навіть сердито-похмурою. Але той, хто її пізнає, проникне в неї, побачить багатство і шляхетність її душі, відчує її внутрішню силу, той полюбить її такою неземною любов’ю, яка ніколи не помирає.

І далі біжу я за Львовом, як за мрією, намагаючись упіймати в нестерпному бажанні останній подих любовної жаги, останній момент найсильніших емоцій, коли у глибині твоєї душі стається яскравий спалах і починаєш горіти, як небесне світило. І тут Святий Лазар затягує мене на Цитадель, аби у цьому осередді споконвічного чоловічого жадання насититися мною зі всією ярістю воїна, який не обмежує свою хтивість, здіймаючи на Покутній горі веремію найбільших сил природи, прооравши і зросивши мене, як хлібороб землю…

Не знаю, що зі мною трапилося, але чую таку ваготу на душі, що вже кочуся додолу, де перестріває мене Святий Михайло, й озивається він до мене громом своїх дзвонів, і схиляє до покаяння, від чого стає мені чисто й свіжо — моє серце відчуває дотик теплого світла, якого ніколи не побачити очима.

Ґе, ґе! Де я? Що то було? Що це зі мною діялося. Хіба це міг бути сон?! Тільки-но очі стулила, як все кудись поплило і стало таке кольорове-кольорове, і таке правдиве, що аж потепліло мені на душі. І чого я розплющила очі?! Відразу ніби впала каменем із неба — обличчям об землю. Здається, навіть кров носом хоче йти — так мені недобре. І чого я розплющила очі?! Було так легко-легко, що й літати могла, а тепер навіть встати з ліжка не годна. А може, не на добро мені так було добре… Може, це справді був сон? Ой, скоро буду вмирати! Чую біду! Я знаю, знаю: коли людина має помирати, їй такі вже солодкі сни сняться… Ще дівчиною про це чула. Треба мені якось ці сни відганяти. А то затуманять голову, і незчуюся, як скінчуся. Бачите, яка хитра ця смерть — такою рожевою малюється, байки мені тут наспівує, хоче мене приспати. Знаю я її. Як щось має статися, обов’язково якийсь сон присниться. І чого б це? Коли Ромчик мав помирати, то наснилося мені таке, ну вже таке… Я танцюю з ним у весільній сукні, і так витанцьовую, так витанцьовую, що світ обертом іде, хоч за життя не мала з ним жодного танцю. Потім ложу йому вельон на голову і так цілую, ніби свого коханого, а не рідного сина. А він зі мною прощається. І такий щасливий — усміхається й махає рукою. А дорога перед ним устелена квітами, і навіть сяє якимсь незвичним світлом. Я тоді подумала, що то смерть мене забирає, і так спереживалася, що цілий день проплакала, аж він став страшно схвильованим — боявся, аби я його не покинула… А другого дня помер, і останні слова його були: «Моя мама така хора! І як то буде?! Така хора!» — так переказувала лікарка. От тобі й сни! Вже як щось присниться бузкове, чого і в житті не буває, то жди смерті.

Сніжинки! Яке чудо! Вже гадала: ніщо не може втішити мого згорьованого серця. Мої сніжинки. Покривають усе білим, як білою ватою, загоюючи навіть рани душі. Падають й усміхаються блиском сонця, і навіть щось тобі промовляють — якісь звістки з неба.

Якби я розумілася на вашій мові, то, напевно, ніколи не була б такою нещасною. Варто було ще за молодості до вас прислухатися, коли ліпила з вас бабу-ягу. Так-так, що собі виліпила, те й маю. Та я тоді гадала, що це лише дитячі пустощі. А виходить, що даремно нічого не минає. Треба було тоді ліпити снігуроньку…

Чи я нині мала щось у роті? Хто би це міг знати? Так апетиту нагнало, що готова цілу свиню зжерти. Ніби на плиті залишився ще ясьок із шинкою й грибами… Є! Зараз я буду краща. Хоч яка б ця страва не була ситна, але чим більше їси, тим більше хочеться — так, до дідька, смакує. Га…ап…па…и…и…ооо…мм…ап…ап…иии! Коли одна приймаю обід, то аж страшно за себе. Так захланно ковтаю, мало не вдавлюся. Якийсь дідько чіпляється! Ніби на мить стаю тварюкою — сама себе не пам’ятаю.

Тільки-но згадаю голод за війни, починаю так пакувати, що ледве пальців собі не повідкушую. Все боюся, що зараз хтось голодний надійде… Зараз надійде… І вже його так чітко бачу, що руками відмахуюся, аби не ліз до моєї миски. А потім гадаю собі: чи я вже цілком здуріла? Хто у війну пережив голод, той ще б не так здурів. Уявляю все, що знову війна і це останній кусень хліба зі смальцем та цибулею, а далі знову доведеться потерпати від того, як смокче нестерпно під ребрами. Якщо із села щось передавали, то ще можна було так-сяк протриматися.

Від таких самотніх обідів аж нудно в голові. Завжди якось тримаю себе в руках, а як їм, то, здається, втрачаю себе саму — не їдло мені належить, а я йому. Чому людина, коли їсть, так схожа на тварину, аж встидно за себе буває. Завжди ніяковію, якщо я їм, а хтось поряд лише дивиться на мене. Якась кара! А внук який! Бридиться сидіти зі мною за столом. То я йому цямкаю заголосно, то моя слина долітає до його писка, то носа собі затикає, то ще якась хороба… Ну й наперлася — ні дихати, ні думати не можу. І якої холєри я так об’їлася?! Тепер лежу, ніби вже померла…