Колись один офіцер узяв собі дружиною лікарку, бо була інтеліґентна і, як ти кажеш, «рівня»… Але по першій дружині в нього залишилася дитина. І ось, як то буває, за чужою дитиною ніхто не хоче доглядати… Тоді офіцер найняв няньку — просту дівчину з села, яка називалася Ганею. Якось вони жили-зживалися, поки цього офіцера кудись далеко не відправили. Тоді-то лікарка й показала себе: вирішила цієї дитини позбутися. Почала Ганю то залякувати, то тицькати їй гроші, аби вона дитину втопила. Але Ганя завезла дитя на село до батьків, розказавши їм усе. А в селі тільки й розмови було, що Ганя нагуляла дитину. Так у її батьків дитина росла й бавилася. Через якийсь час приїздить офіцер, а лікарка вже виробила свідоцтво про смерть дитини. Офіцер хоч і повірив дружині, та спокою собі ніяк не знаходив. А та пре обміняти хату, але він їй: «Зачекай!» Якось він сидить у ресторані, а Ганя підносить йому їсти. І він до неї: «Як, як то так — дитина померла?!» Ганя з переляку лише мимрить, що на роботі й не може довго розмовляти. Тоді він просить, аби її відпустили. Ганя пробувала йому брехати, та бачить, як він потерпає, то й зізналася, що дочка жива. Приїхали на село — бігає дитина, бавиться. Після цього він розлучився з лікаркою й одружився з Ганею.

Що, вже-е?! Коли ще прийдеш? Иги, прийде він завтра. Добре було б, якби хоч за тиждень з’явився. І годі його втримати! Жодні історії не допомагають.

Завше, коли ранком пробуджуся, насамперед гляну на вікно. Воно єдине, до чого ще можна притулити чоло. Якось я дрімала й зачула голос: «Твої страждання закінчаться в той момент, коли голуб застукає у твою шибку». Я глипнула, але нікого в кімнаті не побачила. Чую, що за вікном і справді голуб воркоче. Та тільки-но я добралася до підвіконника, як він знявся в повітря. Потім довго себе картала, що налякала його…

О! Дорога пані Стефцю! Так довго вас не було, і я подумала, що вам уже гаплик. Значить, жити будете довго. Та яке «смачного», якщо нема до кого! Сідайте до столу. Воно було б добре до картоплі мати оселедця, але як є, то минеться, а як нема, то обійдеться. З кислим молоком так само не є зле. Що, і вам нема до кого? Але ж вас ноги носять, то могли б ще якомусь дідові шнурком прив’язати… Та не говоріть… Не теперішня… Знаєте, колись одного вченого спитали, яка жінка найзрадливіша: брюнетка чи блондинка? А він каже: «Сива!» Та я вас розумію, що маразм — не оргазм. Але що накажете робити? Як-як? Кажете, що Славко чіпається? Ха-ха-ха! І направду, з нього нічого не візьмеш, крім сорому. Такого треба тільки духопелити мітлою, аби йому більше ніколи внадно не було… Кажете, що вас якийсь нечистий підбурив. Та я й сама часом гадаю: коли мене щось жме зліва — чи то серце, чи то якийсь біс у ребро тисне.

Так-так, недурно колись казали: «Якщо пан з пана, то сокира віддана, а якщо пан з хлопа, то дурна робота». Зібралися там, як ті ворони, і каркають без кінця, а ти тут хоч здихай з голоду. І за що на цій землі така кара: були поляки — скидали штани зі сраки, прийшли москалі — то був лише хрін на столі, прийшла Україна — біда по коліна?! Я вам скажу — це все в них від тої імпотенції. За свої літа не раз виділа: якщо хлоп не має інтересу до жінок, то він і в життю ні на що не годен. Як бачу їх по телевізії, то нагадують мені кастрованих котів, яких уже нічого не обходить, лишень аби не гнали з нагрітого місця. Ох… Багато говорити — мало сказати. Та й від жінок не мало що залежить: коли жінка дурна й сварлива, в хаті ніґди нема не те що статку й достатку, а й бодай якогось порядку. Мені, пані Стефцю, не мусите переповідати, що зараз у селах твориться, я й сама знаю. Там споконвіку чоловіком рухала не жінка, а горівка. Хоч я й уроджена в селі, але його не люблю. Коли мені виповнилося дванадцять літ, я поїхала жити до Львова. І відкинулася від всього сільського, навіть не хотіла додому приїздити. Найбільше не терплю ляпання язиками. Залазять одне одному в одне місце, та з такою дикою насолодою, що до чогось путнього вже інтересу в них не залишається. А як згадаєш сільський нужник, в якому з острахом стоїш на дошках і побоюєшся впасти в діру, де «зіяють святі поклади», що добросовісно відкладалися роками, то вже нічого не хочеш… Повірте, я не раз тримала «це» до Львова, або, на крайній випадок, — радше десь у кущах, ніж піддаватися такій нарузі в цих «святих місцях». Уже ліпше бути зґвалтованою! Недурно кажуть: якщо хочете пізнати людей, то загляньте до їхнього туалету. Для мене це справжнє покарання — бути в селі, бо ні помитися, ні підмитися… І як люди таке терплять?! Ще можна витримати фізичний біль, але як витримати моральний?.. Певно, їхня гідність «кваситься» в цьому нужнику…

Хоч що кажіть, а Львів — це велика сила! Як уже хтось тут заживе, то потроху й людиною стає… Пам’ятаю ще з дитинства: якщо ти побував у Львові, то на тебе дивилися вже як на «культурну людину». А якщо ніколи не був там, то й поваги ніякої не маєш. Ні, село не для мене. Там лише ґарують без кінця та краю, і ніякого просвітку. Тулять копійку до копійки, а гроша ніколи так і не мають. Заведуть собі корову, зо двоє пацєт і десяток курей та й тішаться, що мають що їсти, і навіть гадають, що тим годують ціле місто, а насправді бачать нормальний стіл тільки на Різдво та Паску, і тоді відводять собі душу не так молитвою, як м’ясом і горівкою. За все хапаються, а користі — ніякої. Бо кожен лише собою живе… Знаєте, в нашому селі була німецька колонія, то зразу було видно, де чия хата. Кожен німець займався своїм ділом: якщо вже вирощував свиней, то тільки свиней; якщо тримав корів, то тільки корів; якщо мав млин, то молов зерно; якщо мав броварню, то варив пиво… Якось німець Ріхард запитав такого собі шалапута Ворка, чому він не пофарбує своєї хати, і той Ворко відповідав, що йому в очах і так кольорово, а особливо, коли вип’є, — і хай не чіпає його, бо йому й так добре… А коли Ріхард радив йому віддати свою дитину вчитися, то Ворко каже, що його дитина й так мудра, а вчитися треба дурням. Знаєте, пані Стефцю, природу я дуже люблю, а от до нашого села не лежить у мене душа, хоч убийте.

Недавно внук пропонував мені відвідати моє рідне село. Може б, я краєм ока й глянула на нього, але нізащо б не згодилася, аби в селі побачили мене нинішню: криву, беззубу, згорблену й змалілу… Чого доброго, ще будуть співчувати. А мене ж там знають цілком іншою: сильною, добре складеною, якій нічого не бракує; з гордою поставою — я не те що спину, навіть голови не схиляла; і такі міцні зуби мала, що ніхто не посмів би мені пальця у рот покласти… Ой, молоді мої літа, де ви так швидко поділися? Завітали б до мене хоч у гості, як співається в пісні. Ніколи не гадала, що буду старою. Кажете: треба мати щастя до старості дожити. А я гадаю — навпаки. Як то важко на старості літ зберегти гідність, якщо замолоду мало хто на це здатний, а особливо, коли їсти хочеться… Ви ж знаєте: якщо шляхетній пані три дні не давати їсти, то вона повією стане… А що вже казати мені, коли холодильник випорожнився і про мене всі забули?! То, пані Стефцю, перекусили? Будь ласка, нема за що дякувати. У вас апетит ще нівроку, а мені чомусь до писка ніщо не лізе. Але не варто встидатися, заходьте ще. Голод — то такий звір, що його словами не заспокоїш.

Ти диви, як у неї відрижка спрацювала! Стара кляча, а має ще такий здоровий мацьок. Приносить мені завжди свої поношені лахи, аби чимсь її нагодувала. Я встидалася б таке віддавати навіть якомусь голодранцю, а вона лізе мені примірювати, та ще має лице казати, що це мені пасує. Піду я краще вберусь, як у давні часи, в свої речі. Тільки б ніхто не надійшов, а то скажуть: стара здуріла, і ні з того ні з сього на Кульпарків відвезуть. Аніж має їх міль поїдати в шафі, то візьму і, як москалі кажуть, «тряхну старіной».