На представників своєї статі Софія Семишин реагувала майже так само, як мексиканець Паскуаль Пінон, який до нестями не любив жінок. «Особливо їх не терпіла його верхня голова. Варто було якійсь дівчині наблизитися…, як вона починала сичати, дико обертати очима й робити страшні міни». Але якщо на лобі Паскуаля Пінона виросла потойбічним придатком ще одна голова, яка його зраджувала при зустрічі з прекрасною частиною людства, і він не міг приборкати її навіть зусиллям своєї волі, то схожу Софіїну голову, якщо вона була, ніхто не зміг би побачити, а лише почув би. Саме тому причини її негативного ставлення до собі подібних набагато глибші, ніж просте інстинктивне суперництво, яке дуже часто спалахує між жінками в побуті. Й укоренитися в ті причини чоловічій логіці, навіть удаючись до абстракції й образного багатства, абсолютно неможливо… А все ж дивним є те, що навіть тоді, коли жінки намагалися їй допомогти, то мали від неї ставлення, можливо, трохи краще, ніж колись ставилися до рабів.

Натомість її сприйняття чоловічої статі нагадувало богосхиляння, хоч у стосунках із чоловіком вона могла наразитися на грубість вислову…

На схилі своїх літ багато хто починає жити по-іншому, начебто в інших вимірах, в іншому світі, і чинити те, що уявляється цілком іншим, ніж є насправді. Сучасні науковці намагаються пов’язати це з надмірним входженням, у телевізійний простір ще замолоду, через що на старість лише вибрані повертаються в реальність, а більшість залишається блукати, у віртуальних площинах власної фантазії. Люди похилого віку менше залежні від своєї фізичної оболонки, і тому політ їхньої фантазії мав би бути вільнішим та чистішим, що й справді вимагає доскіпливого наукового дослідження — виявлення нових закутків душі, в яких людина шукає прихистку.

Не менш цікавий факт: жоден художник чомусь не ризикнув намалювати Софію, тільки-но глянувши на об’єкт трансцендентного акту своєї душі… Коли Андрієві М., надзвичайно талановитому художникові, який чомусь не квапиться реалізувати свою геніальність, було запропоновано за доларову винагороду створити портрет і зображення старенької в костюмі Єви, то почувся зойк із глибин його єства: «Нікоґда! Ти хочешь, чтоб я чокнулся, сразу от’єхал в мір іной. Ну развє, єслі єйо пріковать цєпямі к постелі, і чтоб не било с єйо сторони нікакіх тєлодвіжєній». Хоча він перевів це на жарт, але так і не спробував позмагатися із Софією на предмет, хто кого скоріше «сґлазіт», чи щось ніби таке… А при тому й сам Андрій має дивну здатність впливати на людину, з якої він «снімаєт» портрет. Протягом року вона… помирає. Так було з його татом, дівчиною, сусідом та іншими. Тому він пише портрети лише з фотографій, що не так трагічно позначається на долі зображених (у цьому спочатку переконався на декількох німцях, які довірливо передали йому відбитки своїх фейсів, щоб вони від руки митця стали більш одухотвореними). Можливо, Андрія насторожила новина про одну відому топ-модель, поцілунок якої був фатальним для тридцяти двох її залицяльників: вони знаходили собі дуже різну смерть уже за два-три дні… Щоб остаточно впевнитися у своїй «здібності», ця поп-модель навіть почала експериментувати… І «трохи» захопилася цим — на черзі був уже тридцять третій… А що Андрій добре знав Софію, то не міг знехтувати цією інформацією; хоча між старенькою і фатальною топ-модель — Атлантичний океан, проте «маестро» дуже добре відчув щось глибоко ірраціональне, що безперечно єднає їх…

Нишком розглядаючи обличчя Софії, звісно — у бінокль, можна розпалити в собі неабияку цікавість, майже таку, якою проймаються астрономи, вивчаючи у телескоп безкраїй Всесвіт… Софіїні губи ворушилися, вимовляючи якісь слова, мабуть прокляття, і коли вони вщерть наповнювалися жовчю — на її лице лягала темна зловісна тінь. Відтак риси обличчя загострювалися, ніби в Арно Арні, коли він безповоротно втрачав самовладання; шкіра біля вуст бралася жмутком зморщок, на ній проступали якісь чорні плями, через що щоки позбувалися молодечості — жодного натяку на спорадичний багрянець; погляд очей так сконцентровувався на чомусь невидимому, що… опинися в ньому — вмить спопелієш… Здавалося: її сутність вилазить назовні, мовби гадюка з людського черепа… Однак дивно, що обличчя старенької ніколи не ставало таким перед людьми, скажімо, — перед її найзатятішим ворогом…

Щоб чітко уявити собі Зоську, як знайомі кличуть Софію, варто завітати до старовинної аптеки-музею, що причаїлася на розі львівської площі Ринок. Від мігрені тут можна придбати мікстуру, але якщо болем пройнята не голова, а душа, то слід конче зустрітися з нею… Проносячись анфіладою кімнат, раптом зупиняєшся, оповитий духом середньовічного чаклунства — спроб створити ліки від усіх хвороб. Можливо, від… самої смерті. А оглядаючи засушені гербарії, літами вистояні настоянки, різне причандалля аптечного ремесла, — відчуваєш: навіть думка тут набрала форми невидимого кристала… Та життєдайна думка, яка примушує битися й серце мертвого… Таке-то можна відчути й уздріти, заглибившись у підземелля, де воскові ченці невтомно й старанно роблять свою справу. Ось один із них товче зілля у ступці… Якщо людський дотик до нього не оживить його серця, то це значить, що серце того, хто торкався, вже давно зупинилося, і думка його нездатна дати життя…

Це означає, що необхідно зустрітися із СОФІЄЮ!

Та перш ніж вийти із цього підземелля, добре було б зцілити свою душу залізним вином, якого стільки припасено в дубових бочках, і, щоб не впіймала й не поглинула пащека тартару, вловити… дух Омара Хайяма. Тоді й зустрічає нас у залитому сонцем дворику Софія. Ця дивна вагітна… стара, в якій не знати чого — лихого чи доброго — більше, скам’яніла в обіймах змії (мабуть, тієї самої, що вночі не давала їй спокою, що в отруті своїй приховує істину…). Ця дивна стара при надії… При надії, яку дарує іншим!