– Ні… не дуже, Саро. По правді, вона зараз у Вермонті. Чекає кінця світу.

– Що?

Герб розповів, що пів року тому Вера почала листуватися з групою людей, котрі звали себе Американським товариством Останніх Часів. У ньому головували Гаррі Л. Стонкерз і його дружина, обоє з Расіна, що у Вісконсіні. Містер і місіс Стонкерз заявляли, що їх під час відпочинку на природі в наметах підбирала летюча тарілка. Їх доправили на небеса, котрі, як виявилося, не в сузір’ї Оріона, а на планеті земного типу, що оберталася навколо Арктура. Там вони спілкувалися з суспільством ангелів і бачили рай. Стонкерзам указали, що Останні Часи вже близько. Їх наділили даром телепатії й відіслали назад зібрати на Землі докупи кількох достойних – для першого ковчегу на небо, так би мовити. Тож десятеро таких зібралися разом, придбали ферму на північ від Сент-Джонсбері й оселилися там на сім тижнів, чекаючи на тарілку, що прибуде й підбере їх.

– Звучить як… – почала Сара, а тоді закрила рота.

– Я знаю, як воно звучить, – сказав Герб. – Як божевілля. Те місце коштувало їм дев’ять тисяч. Там нема нічого, крім обваленого фермерського будинку з двома акрами дохлого чагарнику. Вера вклала сімсот доларів – усе, що могла. Я не міг зупинити її нічим… хіба що помістити на лікування. – Він помовчав, а тоді всміхнувся. – Але негоже балакати про таке на твоєму весіллі, Саро. Вам із твоїм парубком випаде все найкраще. Я впевнений.

Сара всміхнулась у відповідь, наскільки змогла.

– Дякую, Гербе. А ви… Тобто, як думаєте, вона…

– Чи повернеться? А, так. Якщо до зими світу не прийде кінець, думаю, що вона повернеться.

– Ох, я вам бажаю всього найкращого, – сказала вона та обійняла його.

На фермі у Вермонті не було печі, тож коли летюча тарілка не прибула до кінця жовтня, Вера повернулася додому. Тарілка не прилетіла, сказала вона, тому що вони ще не були бездоганні – не випалили несуттєву й гріховну окалину зі своїх життів. Але вона була піднесена й духовно екзальтована. Їй був знак уві сні. Можливо, їй не судилося полетіти до раю на тарілці. Вона дедалі ясніше розуміла, що муситиме натомість направляти свого хлопчика, вказувати йому правильну путь, коли він вийде зі свого трансу.

Герб прийняв її й любив, як тільки міг, – і життя продовжилося. Джонні пролежав у комі вже два роки.

Ніксона переобрали. Американські хлопці почали повертатися додому з В’єтнаму. Волтер Гезлетт ходив складати екзамен на юриста, і йому запропонували спробувати знову пізніше. Сара Гезлетт продовжувала викладати в школі, а він зубрив матеріал до своїх тестів. Учні, котрі були дурними й незграбними першаками, коли вона прийшла до цієї школи, вже стали випускниками. Пласкі груди дівчат повипиналися. Дрібнота, котра попервах губилася в коридорах, тепер грала за шкільну баскетбольну команду.

Прийшла і минула друга арабо-ізраїльська війна. Прийшов і минув нафтовий бойкот. Травматично високі ціни на паливо прийшли і не минули. Вера Сміт ствердилася в переконанні, що Христос має повернутися з-під землі на Південному полюсі. Ці розвіддані базувалися на інформації з нової брошури (сімнадцять сторінок, ціна – чотири з половиною долари), що називалася «Тропічне підземелля Боже». Приголомшлива гіпотеза автора була в тому, що рай насправді під нашими ногами і найлегша точка входу до нього – Південний полюс. Один з розділів брошури звався «Екстрасенсорний досвід полярних дослідників».

Герб указав їй, що менш як рік тому вона була переконана, що рай Десь Там, скоріше за все, крутиться навколо Арктура.

– Я набагато скоріше повірю в це, ніж у таку маячню про Південний полюс, – сказав він їй. – Врешті, і в Біблії сказано, що рай на небі. А тропічне місце під землею там називається…

– Годі! – різко сказала вона. Її губи стислися в білу лінію. – Нема чого глузувати з того, чого не розумієш.

– Я не глузував, Веро, – тихо сказав він.

– Господь знає, чому невірний насміхається, а язичник лютує, – сказала вона.

У її очах горів отой сухий вогник. Вони сиділи за столом на кухні, перед Гербом лежав старий J-подібний анкерний болт для сантехніки, перед Верою – стосик старих випусків «National Geographic», котрі вона прочісувала в пошуках історій та зображень на тему Південного полюса. Надворі хмари невпинно тікали з заходу на схід, а з дерев сипалося листя. Знову настав жовтень, а жовтень завжди був для неї найгіршим місяцем. Місяцем, у якому той сухий вогник спалахував у її очах частіше й лишався там на довше. І саме в жовтні його думки завжди зрадницьки зверталися до того, щоб залишити їх обох. Свою дружину з цілком імовірним психічним діагнозом і свого заснулого сина, котрий, певно, вже мертвий у будь-якому практичному сенсі. Просто зараз Герб крутив у руках J-подібний болт, визирав у вікно на неспокійне небо і думав: «Я міг би зараз збирати речі. Закинув би все в кузов пікапа й поїхав. Може, до Флориди. Небраски. Каліфорнії. Хороший тесля може заробляти гроші будь-де. Просто встав би й поїхав».

Але він знав, що не поїде. Просто жовтень був його місяцем для думок про втечу, як для Вери – місяцем відкриття якоїсь нової прямої лінії до Ісуса й кінцевого спасіння єдиної дитини, котру вона спромоглася виносити у своїй бракованій утробі.

Тепер він простягнув руку через стіл і взяв її долоню, худу і страшенно кістляву, – долоню старої жінки. Вона здивовано звела на нього очі.

– Я дуже тебе люблю, Веро, – сказав він.

Вона всміхнулась у відповідь і на одну тремку мить стала сильно схожа на дівчину, до котрої він залицявся і котру здобув, дівчину, котра жартома вгріла його щіткою для волосся в їхню весільну ніч. То була ніжна усмішка, її очі раптом прояснилися, потеплішали, наповнилися взаємною любов’ю. Надворі знову вийшло сонце, проганяючи величезні клапті тіні геть з поля позаду їхнього будинку.

– Я знаю це, Герберте. Я тебе теж люблю.

Він поклав другу долоню поверх її й стиснув.

– Веро, – сказав він.

– Що? – Її очі були ясні… раптом вона повернулася до нього, повністю повернулась, і він зрозумів, наскільки страшно далеко вони розійшлися за минулі три роки.

– Веро, якщо він ніколи не прокинеться… Боже борони, але якщо ні… Ми ж усе одно залишимося одне в одного, так? Тобто…

Вона висмикнула руку. Його долоні, в яких він легенько тримав її, обняли порожнечу.

– Ніколи такого не кажи. Ніколи не кажи, що Джонні не прокинеться.

– Я тільки хотів сказати, що ми…

– Звісно, він прокинеться, – сказала вона, дивлячись із вікна на поле, яким без кінця перебігали тіні. – Так для нього задумав Бог. О так. Думаєш, я цього не знаю? Знаю, повір мені. Господь приберіг для мого Джонні великі речі. Я чула його своїм серцем.

– Так, Веро, – сказав він. – Гаразд.

Її пальці метнулися до «National Geographic», знайшли їх і знов заходилися гортати сторінки.

– Я знаю, – сказала вона по-дитячому вередливим голосом.

– Гаразд, – тихо сказав він.

Вона дивилася свої журнали. Герб підпирав підборіддя долонями, визирав на сонце й тіні й думав, як швидко після золотого, підступного жовтня настає зима. Він бажав, щоб Джонні помер. Він любив свого сина з найпершого дня. Бачив захват на крихітному обличчі, коли Герб приніс до хлопцевого візка маленьку деревну жабку й поклав живу істоту в його долоні. Він навчив Джонні рибалити, кататися на ковзанах, стріляти. Він просидів над ним усю ніч під час жахливого нападу грипу в 1951 році, коли хлопцева температура доповзла до запаморочливих 40,5. Він ховав сльози рукою, коли Джонні випускався з відзнакою і виступав з промовою від учнів – і виголосив її з пам’яті й не запнувшись. Стільки спогадів про нього: як він учив його водити машину, як вони стояли з ним на носі «Болеро», коли одного року подалися на канікули до Нової Шотландії (Джонні було вісім, він сміявся, захоплений рухом корабля вгору-вниз по хвилях), як він допомагав йому з домашніми завданнями, як допомагав будувати хатку на дереві, допомагав розібратися з похідним компасом, коли Джонні був у скаутах. Усі спогади скупчилися разом без жодного хронологічного порядку – Джонні був у них єдиною ниткою, Джонні, що так завзято досліджував світ, котрий у кінці так його скалічив. І тепер він бажав, щоб Джонні помер, ох, як він хотів, щоб той помер, щоб серце того перестало битися, щоб розгладились останні сигнали на енцефалограмі, щоб той просто тріпнувся й затух, як ґніт у калюжці воску, – щоб помер і відпустив їх.