«Скажений! – зрозумів Сонні й відчув радість од цього відкриття. – У нього тут дві нагороди за допомогу громаді, фото з ротаріанцями та “Левами”, і він віцепрезидент джейсійців у цьому засраному містечку, а наступного року стане президентом, але ж він скажений, як та всрана блоха!»

– Гаразд, – сказав він. – Я уважно слухаю.

– У мене була доволі смугаста кар’єра, можна так сказати, – повів Ґреґ. – Бувало, я злітав, але бувало, що й падав. Кілька разів зачіпав плечем закон. Що я хочу цим сказати, Сонні, то це те, що у мене до тебе немає жодних упереджень. На відміну від місцевих. Вони прочитали в «Юніон Лідері», що ти й твої дружки-байкеренята роблять у Гемптоні цього літа, і їм хочеться каструвати вас усіх іржавою бритвою «жилетт».

– Це не «Чортова дюжина», – сказав Сонні. – Ми приїхали сюди з дальших кутків штату Нью-Йорк, щоб трохи повалятися на пляжі, дядьку. Ми у відпустці. Громити кантрі-шинки – не наш стиль. Там зараз рвуть собі сраку «Ангели пекла» і відділення «Чорних вершників» з Нью-Джерсі, але знаєш, кого там найбільше? Діток з коледжу. – Губа Сонні вигнулась. – Але в газеті цього не пишуть, га? Вони скоріше звернуть усе на нас, ніж на милих Сьюзі та Джимів.

– Ви колоритніші, – м’яко сказав Ґреґ. – І Вільям Льоб із «Юніон Лідера» не любить байк-клубів.

– Гад голомозий, – пробурмотів Сонні.

Ґреґ висунув шухляду й дістав пласку пляшечку бурбону «Лідер».

– Я за це вип’ю, – сказав він. Тоді з хрустом скрутив кришку й випив половину одним ковтком. Сильно видихнув, протер змоклі очі й простягнув бурбон через стіл.

– Хочеш?

Сонні добив пляшечку. Теплий вогонь піднявся від шлунка до горла.

– Оце підпалило, – хекнув він.

Ґреґ закинув голову назад і засміявся.

– Ми знайдемо спільну мову, Сонні. Нутром відчуваю, що знайдемо.

– Чого ти хочеш? – знову спитав Сонні, тримаючи порожню пляшку.

– Нічого… тепер. Але в мене є передчуття… – Очі Ґреґа затуманилися, майже затухли. – Я сказав, що я велика людина в Ріджвеї. Я збираюся йти в мери на наступних виборах і переможу. Але це…

– Тільки початок? – підказав Сонні.

– Стартова лінія, щось таке. – Обличчя Ґреґа лишалося замисленим. – Я вмію закінчувати почате. Люди це знають. Я добре працюю. Я відчуваю… що в мене чимале майбутнє. Верхньої межі немає. Але я… точно не можу сказати… про що йдеться. Розумієш?

Сонні тільки знизав плечима.

Замислений вираз Ґреґа щез.

– Але є одна байка, Сонні. Про мишку, котра витягла кольку з левової лапи. Вона це зробила, щоб відплатити леву за те, що той не з’їв її кілька років тому. Знаєш таку?

– Може, й чув, як був малий.

Ґреґ кивнув.

– Так от, зараз – твоє «кілька років тому», Сонні…Сонні… хоч би що там сталося далі. – Ґреґ підіпхнув пластикові пакетики через стіл. – Я тебе не з’їм. Хоч і міг би, як ти розумієш. Адвокатова дитина тобі б не допомогла. У цьому місті, коли менш як за двадцять миль точаться заколоти в Гемптоні, тобі не допоміг би й драний Кларенс Дерроу. Ці люди з радістю тебе засадять.

Елліман не відповів, але він підозрював, що Ґреґ має рацію. У його травичці не було нічого важкого – найсильнішими там були дві «коричневі бомби», – але колектив батьків милих Сьюзі та Джимів радо зашле його ламати каміння в Портсмуті з поголеною головою.

– Я тебе не з’їм, – повторив Ґреґ. – Сподіваюся, ти згадаєш про це через кілька років, якщо мені в лапі застрягне колька… або якщо в мене знайдеться для тебе перспективна робота. Не забудеш?

Вдячність не належала до обмеженого каталогу людських емоцій Сонні Еллімана, але інтерес і цікавість серед них були. Він відчував до цього дядька, Стіллсона, одне і друге. Ота скаженість у його очах натякала багато на що, але аж ніяк не на нудьгу.

– Хто знає, де ми будемо через кілька років? – пробурмотів він. – Може, нас усіх уже не стане, дядьку.

– Просто не забувай про мене. Я не прошу більшого.

Сонні глянув на розбиту на друзки вазу.

– Не забуду, – сказав він.

1971 рік минув. Нью-гемпширські пляжні протести відгули своє, і бурчання власників закладів на першій лінії приглушувалося покращеним балансом на їхніх рахунках. Невідомий персонаж на ім’я Джордж Макґоверн до сміху рано оголосив про намір іти в президенти. Усі, хто стежив за політикою, знали, що кандидатом від Демократичної партії в 1972 році стане Едмунд Маскі, і були такі, хто вірив, що він таки зможе збити з ніг Троля з Сан-Клементе й покласти його на лопатки.

На початку червня, перед тим як школярі розійшлися на літо, Сара знову зустрілася зі студентом-юристом. Вона зайшла до магазину побутової техніки вибрати тостер, а він шукав подарунок батькам до річниці весілля. Він спитав, чи хотіла б вона піти з ним у кіно: до міста завітав новий Клінт Іствуд – Брудний Гаррі. Сара пішла. І вони вдвох добре провели час. Волтер Гезлетт відростив бороду і вже не так нагадував їй Джонні. По правді, їй ставало дедалі важче згадати, як саме Джонні виглядав. Його обличчя ясно приходило до неї тільки у снах, в яких він стояв перед «Колесом фортуни», стежив, як воно крутиться, його обличчя було холодним, а блакитні очі стемнішали до чудного і трохи лячного темно-фіолетового відтінку. Він стежив за «Колесом», ніби то був його власний заповідник.

Вони з Волтом почали бачитися дуже часто. З ним було легко. Він нічого не вимагав або, коли й вимагав, робив це настільки помірно й поступово, що це лишалося непомітним. У жовтні він спитав у неї, чи може подарувати їй невеличкий діамант. Сара спитала, чи можна подумати на вихідних. Тієї суботи вона поїхала до Медичного центру східного Мейну, отримала в реєстратурі спецперепустку з червоними краями й пройшла до інтенсивної терапії. Вона просиділа коло ліжка Джонні годину. Надворі завивав у темряві осінній вітер, обіцяючи холод, обіцяючи сніг, обіцяючи сезон смерті. До річниці ярмарку, «Колеса» і лобового зіткнення біля болота лишалося шістнадцять днів.

Вона сиділа, слухала вітер і дивилася на Джонні. Бинти зняли. Шрам на лобі починався за два сантиметри вище від правої брови й звивався вгору, заходячи у волосся. Саме волосся побілішало, від чого їй згадався вигаданий детектив з книжок Еда Макбейна про 87-му дільницю – його звали Коттон Гоуз. Сарині очі не бачили ознак дегенерації, хіба що неуникну втрату ваги. Просто юнак, якого вона ледве знала, міцно спав.

Вона нахилилась і ніжно поцілувала його в губи, ніби стару казку можна було обернути навиворіт і її цілунок міг його збудити. Але Джонні спав.

Вона пішла, повернулася до квартири у Візі, лягла на ліжко й заплакала, а вітер гуляв темним світом зовні, жбурляючи перед собою зібране жовте й червоне листя. У понеділок вона сказала Волту, що коли той справді хоче подарувати їй діамант – маленький, – то вона носитиме його з радістю й гордістю.

Таким був 1971 рік для Сари Брекнелл.

На початку 1972 року Едмунд Маскі пустив сльози під час пристрасної промови на вулиці коло штабу чоловіка, про котрого Сонні Елліман був відгукнувся як про «гада голомозого». Джордж Макґоверн з аутсайдера внутрішньопартійного відбору став фаворитом, і Льоб утішно оголосив, що народ Нью-Гемпширу не любить плаксіїв. У червні Макґоверна висунули. Того ж місяця Сара Брекнелл стала Сарою Гезлетт. Вони з Волтом одружилися в Першій методистській церкві в Бенґорі.

Менш ніж за три кілометри звідти Джонні Сміт продовжував спати, і думка про нього, раптова й жахлива, прийшла до Сари, коли Волт цілував її перед любими браттями й сестрами, що зібралися на весіллі. «Джонні», – подумала вона й побачила його як тоді, коли ввімкнулося світло: наполовину Джекілом, наполовину Гайдом. Вона на мить заклякла у Волтових руках, а тоді все минулося. Пам’ять, образ, хоч би що то було – зникло.

Після довгих роздумів і обговорення з Волтом вона запросила батьків Джонні на весілля. Герб приїхав сам. Після урочистостей вона спитала, чи в порядку Вера.

Він роззирнувся довкола, побачив, що вони на мить лишилися самі, і швидко ковтнув залишки скотчу з содовою. За минулі півтора року він постарів на п’ять літ, подумала Сара. Волосся порідшало. Зморшки на обличчі стали глибші. Він носив окуляри обережно, як люди, що наділи їх недавно, і крізь тонкі лінзи його очі виглядали втомленими й зраненими.