Багато великих вікон колишньої фабричної залі пускало багато життєдайного сонця. Одначе на свіже повітря вони щільно закриті. Бетонова долівка була мокра. Водотяги постійно текли.
Ліжечка тісно одне біля одного. Два бічні ряди під стіною, два середні, стулені разом. Між бічними й середніми — вузька стежечка, кудою проходилось, протискаючись. Спереду трохи вільного місця. Тут стіл, на якому посуд, пелюшки, пляшки — що хочете. В кутку ліжко, на якому сиділи годуючі матері. Інші годували стоячи чи нахилившись над ліжечками, або чекали на чергу присісти та за той час упорували дітей. Діти кричали, квиліли несамовито. Над усім стояв густий сморід, не тільки з дитячих відходів і сушених на електричних пічках пелюшок, яких не прали, тільки споліскували під водотягами, але й ще з чогось — що надавало цього відразливого смороду теж і входові до харчівні. Згодом я пізнала, що це. Та тепер я зупинилась і роздумувала, з чого прийдеться зачати тут роботу і боротьбу. Я зразу ж зрозуміла — з дирекції фабрики. Аж потім я пізнала, що не легша буде боротьба і з жінками. Роботи тут — роботи без кінця! Я стояла перед нею, як студент перед великим стосом дисциплін, що їх прийдеться вивчити до іспиту, з страхом перед масою і тягарем матеріялу. Але з другого боку потреба негайної і великої праці та важливість завдань втішали мене, та підбадьорували. Оце тут панувала смерть. Вона забирала дітей моїх землячок. Я покликана рятувати їх. Це святе завдання! Хіба має значення — буду я лікаркою чи сестрою? Головне: рятувати цих дітей! Хіба має значення, в якій норі спатиму? Сонце буде в лісі, а тут праця, дорога, самостійна й для своїх людей.
Будилась радість, завзяття й віра в себе. Зроблю все! Оце переді мною творча праця, оце боротьба!
Розправлялась спина й душа. В думках виринав з хаосу плян праці.
Сестра. Добре говорила по-українському. Полька. Спочатку, як я помітила, панівною мовою була тут російська. Але як я «настала», швидко всі почали переходити на українську. Сестра стала об’єктом моєї гострої уваги. Як сказали директори — ця полька діє проти здоров’я й життя українських дітей. Мені подобалося таке становище німців. Отже й вони розуміли що між тими двома народами є тяжка ворожнеча. Та як же було на ділі?
Сестра помітно нервувалась. Показувала хворих дітей та говорила про свої зусилля рятувати їх, що до кожного з них кличе лікаря-німця з містечка, що декотрих відправила в лікарню. Веде на гору до табору матерів і показує письмо в двох мовах розвішене на таблиці, в якому написано, що її покарано обтягненням платні і відібранням вихідного за те, що робітниці з її відома покинули працю та поїхали з дітьми до Іннсбрука. Самих винуватих карається тюрмою. Бо поїхали без дозволу влади. Читаю оголошення з мішаними враженнями. Питаю — невже тутешні лікарі нічого не змогли помогти? Невже вони не могли відправити хворих до лікарні, і чому треба було йти туди без відома чи проти волі фабричних властей? Яка вкінці причина смерти дітей?
Відповідає: лікар сказав, що не треба, фабричні власті сказали, що це її, сестри, вина, а жінки — на власну руку поїхали до клініки. Лагерфюрер пояснює, що діти були занедбані й лежали в бруді, померли від зараження. З вини сестри. Сестра виправдувалася тим, що вона одна на тридцятькілька дітей, не може сама дати раду всьому. Нема пральні для пелюшок, мало пелюшок, жінки самі перуть, самі годують, як хочуть і коли хочуть. Все товпиться в кімнаті для немовлят, що я вже й сама помітила. Повний хаос в справах першої ваги для життя немовлят, до того ж боротьба всіх проти всіх, брак однієї особи, що кермувала б, і одного режиму.
Он вона, стайня Авгія переді мною. Свої сили я міряю величиною завдання. Сестра помітно схвильована. Оце три місяці самі кари й переслідування, ні одного дня вихідного, праця вдень і вночі, нарікання і погрози жінок, дирекція загрожує віддати її до ґештапо. Проти дівчат вона сама. Але не дасться! Звернулась до Кематену, до фабрики Мессершмідта, і піде туди. Хай не думають, що віддадуть її гештапові. У неї брат в гештапо, а чоловік у Мессершмідта постарався вже ій посаду в кантині.
Вона полька. Тверда, зухвала, певна себе. Кричить багато й нервово. Понад криком немовлят і матерів домінує її крик. З ранку до ночі. Ці крики підносяться наче з дна пекла, і навіть вночі не дають мені спати, мішаються з думками про способи радити злу і реорганізувати цілу справу.
Другий відділ пекла — родільний зал. На першому поверсі малюсінька кімнатка. В ній тісно під стіною три ліжка і під вікном стіл; маленька шафка стоїть перед дверима, немає на неї місця. На брудних закривавлених ліжках три бліді жінки. Всі три пологове зараження! Від якогось часу кожні роди так кінчаються! Берусь за голову, руки дрижать з нетерплячки. Праці! праці тут!
Третій відділ — табір. Щодо табору я мала завжди страх. Табір я уявляла собі з оповідань моїх пацієнток в Куфштайні — як щось жахливе і несамовито зле. Вони мені розказували про більшовицькі бараки з дощок, де на нарах лежить сніг, та інші жахи. За немовлят я знала, що вони вмирають з голоду — коли мами йдуть на працю. Тож, їдучи сюди, я сподівалась найгіршого.
Отже таборів було два. Один в тому ж головному корпусі, де діти й «родильня». Він призначений для оцих жінок з немовлятами, і для вагітних, другий барак у ткацькому відділі, вище в подвір’ї — для дівчат.
Зачнім від табору для дівчат, бо він тут старший. До війни і потім ще за війни працювали на фабриці місцеві люди так з Тельфсу, як і з інших місцевостей. Частина їх жила в будинках, де тепер оселя південно-тірольська, другі приходили. Жодного гуртожитку не було. Обставини праці були може подекуди прикріші, як на інших фабриках; менша платня, тяжчий режим. Як згодом мені розказав один військовий, було відомо, що є два найбільші бандити в Тіролі, це Шіндлер і Пішль. Та мене мало цікавило відношення тут до передвоєнного німецького робітника, зате більше цікавить — тепер до нашого. Отже, три роки тому почали звозити до фабрики Пішля примусово вивезених з України молодих дівчат. Їх тримали тут як усіх «остів» під суворим наглядом. Отож вільно їм було виходити з фабрики тільки в неділю і то під проводом німецьких службовців. Час тривання праці, карні санкції і режим були тюремні. Харчі недостатні.
Проте коли я прийшла до фабрики — вражало добре харчування й одяг дівчат, їхня організованість і дисциплінованість, добрий стан здоров’я і відносна свобода: по праці ходили собі до міста, аж доки замикали брами, в неділю — без обмежень, тільки невільно їм було без перепустки виїздити з Тельфсу. Їхній гуртожиток містився в великій залі, справді ліжка стояли в два поверхи, але було там чисто, ясно й відносно не так бідно щодо постелі й білизни. Пізнати, що дівчата за той час помимо всього загосподарились і доробились. Коли я з ними говорила на цю тему, вони мені пояснювали так:
— Спершу режим був дуже суворий і життя тяжке. Але через рік полегшало і тепер є «харашо».
Одна з них дякувала Гофманові: «Наш батько, спасибі йому, ми аж тепер пізнали, що він хотів нам добра, коли нас замикав, а то б ми карались, як оці дури там» (матері). Може вони вважали мене за «дирекційну» особу і тому про зненавидженого Гофмана говорили, як про «батька», одначе дещо було правди в цьому. Окрім щомісячного заробітку, якихось 70 марок, з чого по відрахуванні за мешкання й харчі все ж лишалось яких 30 марок, дівчата промишляли крадіжкою, виміною вовни й ниток. З такими явищами боролись, та безуспішно, як скаржились мені в дирекції. Друге джерело «добробуту» — це був доплив харчів від своїх, що працювали у баверів. Сало, м’ясо, яйця, молоко — все ж допомагало жити. Недоліком гуртожитку за моїх часів було те, що мало палилось, але в цілій фабриці, включно з дирекцією, не палилося, також бракувало приміщення для хворих. Хворі лежали на своїх ліжках у гуртожитку. Підлягали вони не мені, тільки — німецькому «бетрібсарцтові» — фабричному лікареві. Зразу ж я стала домагатись, щоб мені віддали цю працю — догляд за хворими. Тут заходила потреба віддати мені частину праці в касі хворих[5]. Отже працю перекинули на мене, але право писати рецепти і діставати гроші залишили за німцем. Я лікувала й писала рецепти, а їх носили до німця на підпис. Мешканцями гуртожитку були здорові, молоді дівчата. Вони тримались гордовито й осторонь фабричного оточення й нас усіх, і оцих інших жінок, з першого корпусу. Ними кермував хтось невідомий, як згодом виявилось.
