Але на господарстві настає спокій.

Тільки шкода, що бідний наш Кух — коровка — ніколи не виходить надвір. Бідний звір з великими вогкими очима, засуджений на досмертну тюрму. Але Ліна каже, що всі корови в них, хібащо йдуть у полонину, стоять на стайні.

В городцях роботи закінчені. Відцвіли морелі і нав’язали безліч овальних овочів. Починають цвісти помідори. Швидко й вони матимуть маленькі кульки.

Травень. Тіролець далі возить свій «медок» і зрошує поля, на яких кільчиться кукурудза і зеленіє нива.

Ще з вершків Гогемунди сипляться лявіни: — румпелє, бумпелє, бумпелє! — як каже Марія.

На фабриці Пішля далі весело. Фабрику зайняли французи. Це полонені й робітники. Вони стягнулись із сусідніх сіл, від баверів і з усіх місць, де працювали. Зайняли фабрику і господарюють.

У Пішля, як відомо, були полонені французи. Вони жили в сильному відокремленні, й їх ми ніколи не бачили. Все ж мусів бути спосіб, якого вживали так для виходу на волю, головне для прогулянок по місту й то поночі, як і для зустрічів з нашими дівчатами. Люсієн не був одинокий, що міг пишатися батьківством… Французи діставали з дому посилки, а в них те, чого не було тут: цигарки, тютюн, цукор і шоколяду, товщ, ножики для бритов, шовкові панчішки, тощо. Чиє серце не зворушували б ці речі в таку пору?

Щойно після розвалу, коли вони опанували фабрику, ми помітили скільки їх і які вони.

Зносять свої здобутки. І чого вони не мають! Заповнюють магазини різнородним майном. Не з порожніми руками вони відходили з місця праці! Харчі, одяг, матеріяли. Добувають черевики від Найнера. Зносять їх масово до фабрики. Разом з бельгійцями і голляндцями вони опановують містечко. Усюди вештаються невисокі чоловіки з трикольоровою стяжкою в кляпці, всюди французька мова. Вже мають особові й вантажні авта. Вони творять цивільну поліцію й адміністрацію міста. Скидають давнього бургомістра, вибирають попереднього, старого тірольця. І хоч він випрошується, мусить погодитись. При нім сидить молодик з трикольоровою стяжкою й диктує.

Американському військові байдуже до того, що діється в місті.

На фабриках, у крамницях, на вулицях роїться від французів. Потім від італійців. На ніч треба добре замикати хати і вдень берегтися… Різномовний народ, сиплеться по місту, як з розв’язаного мішка.

На українців дивляться косо.

Одного дня довідуємось, що загрожують усіх нас замкнути до концентраку, наче б ми були німецькими співробітниками.

Між тим приходить до польсько-українських інцидентів. Поляки нападають на наших і турбують їх. Десь там покривавили когось. Блідий прибігає, дрижачи, Данилович з такими вістками. Збираємось нашвидку у Мітельського в Ресля і вирішуємо:

Треба зорганізуватись! Треба нав’язати зв’язок з Іннсбруком. Треба боронитись!

Складаємо нашвидку зав’язок комітету. Спочатку нас кілька осіб. Мене відряджують до Пішлівської фабрики. Маю можливість ввійти там як лікарка і приглянутись, що роблять і думають французи, та інформувати їх про нас. Тим більше, що говорю по-французьки. Плавець і Мітельський мають нав’язати зв’язки з Іннсбруком. Не легка це справа. Зразу ж по приході американська влада оголосила, що невільно мандрувати. На кожну подорож потрібна перепустка. Перепустки видає поліція, підписує американський комендант міста. Нашим людям поліція і не думає їх видавати. Тож Роман і Мітельський їдуть «зайцем»: перед ратушею стають американські авта і беруть того, хто проситься підвезти. Якось там перед Іннсбруком на мості люди прокрадаються до міста.

Іду сміливо на фабрику. На брамі мій друг — Ротенштайнер. Привітно посміхається, тішиться, що я знову тут. Про нову владу ні слова. Вартовому з крісом зголошую, що я лікарка, що мене кличуть до хворої. Насправді так і було: досі Таня в тяжких випадках радилась зо мною. Тепер, і зовсім залишена на власні сили, прибігла до мене, шукаючи ради. Тут якийсь випадок зараження після пологів, і тепер, коли вже немає моїх «друзів», я можу вільно ввійти. Вартовий з французькою стрічкою при блюзці переказує другому:

—Ідзь повєдз Дідіє, же пшишла докторка до хорей і запитай, чи пусьціць.

Ага, це такі французи! Це вони загрожували нам!

Молодий, низький білявий Дідіє — на фабриці власть. Йому заявляю, що я була тут лікаркою, що Пішль мене покривдив і прогнав і що зараз я знову беру в опіку дівчат. З радістю приймає це до відома, мовляв, їм самим якось ніяково, що дівчата без опіки. Оце вчора поховали одну.

Так, це правда. Вчора, коли ми сиділи при обіді, на цвинтарі під нашими вікнами зачули протяжний спів. Нагадував щось знане, щось наше. Швидко підійшовши до вікна, ми побачили гурток пішлівських дівчат, нашого священика й труну, яку якраз спускали в яму. Збоку стояв німецький ксьондз і цікаво приглядався обрядові. Над могилою говорив промову інженер, який підкреслив, що вона померла в жертві материнству та спочила на чужині. Тоді почувся голосний плач-лемент якоїсь дівчини. Це подруга мертвої голосила над могилою. Дівчата відвели її, на могилу поклали трохи квіток і поволі розійшлися.

Дивлячись на те, я робила собі закиди, що я ще не на фабриці і що не допомагаю бідним жінкам. Тож рішилась і «без політики» піти туди і зголоситись до нового уряду на працю, тепер уже безплатно і без наказів всяких Чермаків та арбайтсамтів. Тож і сама я запропонувала нашим ще й «політичну службу» там.

Таня дала мені білий халат та як шефа проводила по своєму обійсті. Амбуляторія, колись така недоторкана домена німецького лікаря, стала тепер отвором, шафки сумували, поблискуючи інструментами. Здавалось мені, наче б промовляли до мене німою мовою закидів, що мене тут не було. Хотілось перед ними виправдатись, обіцяти…

У родильній не було нікого. У дитячій знайомий мені запах; Катя й Уля з привітним посміхом і радим привітом. Але дітей менше, ліжечок рідше. Зате нагорі частина їх, яких ще за моїх часів не було і які будували італійці. Це лікарня: здається там теж і лежали здорові поліжниці. А може вони були хворі — я не встигла зорієнтуватись, бо моя «посада» скінчилась швидче, як почалась. Одначе я менше цікавилась медичними справами і старалась якнайшвидше зайти між французів і з ними розговоритись.

Але в лікарні були ліжка, було ясно й доволі вигідно й було вже дві кімнати, чи навіть три. У двох були годуючі матері в третій хворі. Але всюди панувало повне безладдя й анархія. Так, як на фабриці не було влади й праці, так і тут був хаос. Жінки лежали в ліжках, біля них чоловіки, бавили дітей, їли, розкидали все. Ще гірше було в гуртожитках: там на ліжках лежали чоловіки з жінками і в білий день діялась «істинна фізіологія». На наш прихід ніхто не зареагував, хлопи лежали далі з чобітьми на ліжках, жінки так як ми їх застали. Моя поява нікого не цікавила. Тільки литовка й білоруска привітались із радістю, а потім ця литовка навіть передала для мене вовни на светер.

І знову ставало терпко-боляче й темно.

Все ж була це лікарня. Мрія і стремління цілого мого лікарського життя. Мати свою лікарню, хочби найменшу, найскромнішу. Ніколи до цього не прийшло. Я заздрила Тані, що будучи ще студенткою і то початкуючою, мала вже свою лікарню. І рішила знову, як колись, взятись енергійно до роботи в цій новій вже стайні Авгія.

Перша річ, я прогнала хлопів. Була це очевидно сизифова праця, бо вони зараз же прийшли знову. Далі, прогнала я акушерку. Не зовсім, тільки так, як тоді. Я усунула її від ролі ординатора й оператора та казала, що лікувати буду я, а її кликатимем до пологів. Пішла вона зразу, і я бачила, що не була рада.

В палаті хворих самі гнійні випадки. Флегмона[56] над оком, флегмона на руці — все після пологів. Стан жахливий, нотувала я собі нашвидку. І знову прийдеться боротись з пологовою інфекцією. І без можливосте дезинфекції….

Тут виявилось, що діти лежать разом з мамами в отих кімнатах. Тому внизу було їх менше. Маючи більше кімнат до розпорядження, я могла тепер краще працювати.