Тоді над містом вставав густий білий порох. Збивали його екскаватори, що вибирали румовище; його вивозили за місто. На Цісарській площі завжди сиділи парами старші люди і приглядалися до горобців, що плюскалися в фонтані, та до дітей, що гралися на стежечках, серед зелені. Так, війна скінчилася, Богу дякувати, і вже можна спокійно доживати віку в цьому тихому, поважному місті.

Звичайно вже западав сутінок, як я верталася з занять в таборі. Я йшла від трамвайної зупинки добрий кусок пішки. Але я не чула ні втоми, ні дороги під ногами. Інколи я присідала на лавці на Шісграбені, та слухала співу пташок. Цей широкий бульвар затінювали старі дерева у їхніх стіп був вал, тепер порослий зеленю. Колись він боронив місто, як і сама назва каже. На весні на ньому цвіли сині весняні квітки, рябіли крокуси своїм біло-жовто-фіялковим мачком і співали вранці і ввечорі шпаки.

На лавці добре було мріяти, або говорити з Христиною чи з кимось з письменницької братії, хто інколи супроводив мене по дорозі з табору.

Але он виступ, тут Шісграбен скручує злегка на ліво, бо наша вулиця врізується в нього парком, у якому розмістився будинок, де ми жили. Завжди й незмінно за вікном бліде обличчя мого чоловіка, що дожидав мене. Побачивши, злегка усміхався і відходив до ґудзика в стіні, яким відчинялася брама. Я проходила довгий сутінний коридор і була вже в кімнаті, була вже вільна від таборового і скитальського життя. Тут був мій дім, тут на мене чекало вірне серце, що ледве несло тягар життя. Ми спільно готовили вечерю, і я розказувала новини з табору і світу. Пилип, мій Філько, переживав їх зі мною.

Але тут теж не було затишку, тут теж вкралася післявоєнна завірюха. Разом з господарями ми турбувалися їхнім життям та ускладненнями. Що ж бо сталося одного дня?

Наш пан президент був дуже милий і ввічливий, старався нам допомогти і на кожному кроці йти назустріч. Допомагав носити й укладати наші речі, потім різати дрова. Навіть допомагав Пилипові палити в нашій малій пічці. Невідомо, чи був він такий ввічливий тоді, коли належав до націвської верхівки. Але одного дня його забрали американці та, як і інших наці, помістили в таборі..

Табір інтернованих містився теж на Ґегінгені, праворуч дороги, якою ми колись ішли до нашого табору. Не була то цегельня, тільки рядки будинків, чистих, гарно відмальованих і ясних. Чоловіки працювали біля будинків і стежок та доріг, всюди було гарно висипано ріню і піском, на грядках цвіли квітки. Люди проходжувались, читали, вправлялись у фізкультурі.

Одне тільки: табір був обведений двома разками дроту, а на воротях була військова стійка.

В тому то таборі опинився пан президент. Пані президентова чи, як ми казали, президентиха дуже зажурилася долею чоловіка. Але не тільки те турбувало її. Може головна її журба — це була небезпека виселення. Американці любили відокремлені будинки в городах, і була велика імовірність, що тепер, коли пана президента забрали, заберуть і будинок. Тож разом з сім’єю президента і ми турбувалися. Знайти хату не легко було, і ми боялися, що разом з сім’єю господарів, і ми швидко станемо бездомні.

Врешті, пан президент, як потім виявилося, не мав кривди в таборі. В неділю, в день відвідин, президентиха прийшла додому всміхнена. Була то русява пані так під сороківку, її волосся завжди гарно уложене, на руках, якими, певно, щойно тепер стала працювати в хаті, було завжди пару діямантових перстенів.

Дуже похожа на матір була й донька, п’ятнадцятилітня панночка, що носила себе й далі згорда, і з нами, чужинцями, не часто зустрічалася. Але тепер обидві вони говорили радо й багато. Так. Бо виявилось, що в таборі, в американському таборі, не те, що в недавньому німецькому концентраку. Інтерновані вільно собі ходять, не мають ніяких занять і обов’язків. На обід сьогодні мали волову печеню з городиною, ванілевий пудінґ з родзинками (можете собі уявити: пудінґ з родзинками!) і справжню каву. Кеннен зі зіх форштелен? — можете собі уявити — повторяла пані з захопленням. Врешті, пана президента оглянув лікар, виявилося, що в нього ревматизм і його зарахували до хворих, він дістає якісь американські ліки, ходить до діятермії і масажу. Можете собі уявити що за табір?

Ми всі відідхнули з полегшою: панові президентові не діється, отже, ніяка кривда. Очевидно поняття табору не в усіх народів і не завжди однакове.

Всеж нас не минула лиха доля. Одного дня господиня дістала повідомлення, що будинок призначено на якесь бюро і що до двох неділь його треба спорожнити. Зачалось, отже шукання хати. Нове обтяження для Пилипа. Людина ця призвичаєна до праці й руху і тепер не проводила днів бездільно. Бували тижні й місяці, що його хвороба примушувала його лежати в ліжку. Але згодом він підносився, його серце дещо відпочило, і він знову брався за дві речі: видавати писання своєї дружини і, згодом, заложення української книгарні. Якщо йде про перше — він видав брошурку «Чоловік та Жінка», що було вже третім накладом тієї популярно-гігієнічної монографійки. Далі він працював при друкуванні книжки вже дещо більшої «Перша поміч і догляд хворого». Багато часу пересиджував у друкарні Сажнина, там, поза великим Ульріх-мюнстером, робив коректу, дискутував зі складачами і самим майстром. Врешті роздобути папір і все потрібне для книжки не було легко.

У вільний від тієї праці час він заходився біля відкриття книгарні. Тут він уже піднайшов собі спільників, так що не все мусів робити сам. Зараз за мостом над Вертахом, ліворуч, коли йти від трамваю до Зоммекасарні ви помічали огрядненьку крамничку, ще навіть без назви. Але в великому виставовому вікні видніла таборова газета «Наші Дні» зараз поруч були газети й журнали, що їх випускали в різних таборах, гуртки або поодинокі особи. Швидко появилися й книжки, що їх надсилали до продажу люди, які привезли з дому запас одної чи другої книжки, якесь видання, чи, вкінці, різні книжки, що вже відлежали свій вік у не одній бібліотечній шафі в наших хатах. Тепер для них і місця не ставало і запотребування на них ніякого. Бо, що знали про життя старі автори, що описували кріпаччину чи теж селянський побут там далеко поза обріями сьогоднішньої дійсности?

Тож часто ви зустрічали Пилипа, як він шкандибав до своєї книгарні. У ранці на спині були в нього книжки, що їх роздобув десь в Реґенсбурзі, чи іншому — бурзі, загалом десь між скупченнями наших людей. Хто зустрічав його — частенько підсміхався, бо нехитрий товар найшов собі той чоловік для продажу. От так би сало, м’ясо, чи хоч би мануфактуру! Але він вірив у силу людського духу і в його потребу в харчах: друкованому слові, бо думав, що не самим хлібом людина живе.

Між книгарнею і друкарнею та житлом на Гольбайнштрассе проходили його дні. Несли його швидко назустріч нищівному завтра.

Від Романа не приходили вісті. Спершу ми цього не помічали, зайняті житловими труднощами, перепроваджуванням і необхідністю пристосовуватися до нових обставин. Врешті він так рідко писав з того Тельфсу. Там бо він залишився. Закоханий в гори, він не захотів жити в місті. Що робив? Жив і далі у старих, уже тепер не на стриху, а в нашій кімнаті і ним старі піклувалися майже як сином. Їздив до табору в Ляндеку, шукав зв’язків і вісток, приятелів і вікна в світ. Коли нічого не тягнуло його туди, йшов у гори. Тяжкі тури були йому наймиліші, спинання по майже гладких стінах з уживанням линви і гаків. Небезпечний похід ледняками й снігами вживаючи джагану і раків при тяжко окованих черевиках. Боротьба з небезпекою й погрозою гір, їхніх недоступних вершин. Радість з осягу, тріюмф перемоги над пропастями й безоднями. Над головою небо і сонце, світ десь унизу в туманах і хмарах.

Тож писав зрідка. Все ж писав, щоб батьки знали, що живе і де живе. Хоч і не дуже знали, що робить. Але тепер листи й зовсім перестали приходити і я занепокоїлася. Але батько потішав мене, що він вже зроду такий і що не треба тим надто перейматися і, що одного дня знову прийде картка з якимось видом гір.