Ззаду кухня, пральня і якісь дві комірчини. Вихідник в хаті, але без води. Дерев’яними скрипучими сходами вихід на поверх. Там до фасаду дві кімнати, одна над світлицею, що править за Лінин магазин, як згодом пізнаю, і друга гарно уряджена і розмірно ясна — Маріїна кімната. Ззаду за ними з входом з коридорчика було ще три кімнати — ліворуч Маріїна спальня, повна старого граття і лахміття, і зовсім ззаду наша — довга й вузька, як кишка, через цілу ліву частину хати. Праворуч була ще темна й без вікна кімната, де теж повно лахміття і старих меблів, і за нею вихідник. Коридорик вибігав на малий дерев’яний ганок. Поверх такий низький, що чоловік легко досягає простягненою рукою до ганку. Всюди порох, повно старого лахміття, старих меблів і святих образів. Немов у музеї. Усюди темнаво, бо вікна малі й некорисне положення хати до півдня й півночі, через що північна частина, яку заступає Гогемунда, зовсім мало має сонця, а південну знову затуляє вища на два поверхи парохія. Та й відкіля взяти сонця, коли зараз же поза Інном стремить-бовваніє масив Гохедера? Обидві гори так близько одна до одної, що долина лишається певно не ширша за яких 3–4 кілометри. Здавалось мені завжди, що обидві ці гори стремлять як зуби велетенських кліщів: тільки здавить рамена якась потужна рука, і зуби клацнуть і розчавлять людські житла, а з ними й нас. До самого кінця не залишало мене почування тісноти, величезного, темного гніту й ваги. Це мабуть величезний і преважкий альпдрук[30] — як його називають німці. Тиск гір відчувається в глибоких, тісних долинах, у гірських кітловинах. У нашій кімнаті темно й дуже холодно. Електрика в домі є, але в цій кімнаті немає. Кімната належала колись братові. Покійний був професор-катехит і жив тут на горі, ніколи не світив і не палив у хаті, бо вечорами сидів у сестер у світлиці, а на гору ходив спати. Та вже минуло з двадцять літ, як він помер. З тієї пори його хата була наче релігійний музей, нерухана. Каплички, ікони, хрести, примітивні образи в яскравих кольорах з широкими золоченими рамами. Під усіми стінами стояли комоди, тримудки з оцими святощами. Тільки під внутрішньою стіною два дерев’яні тапчани з сінниками, випханими кукурудзяною соломою, прикритою якимись брудними матрацами. Стіни темні. Вікон аж троє, з того двоє до півночі ще й закриті гіллям старої груші. Вікна зовсім не прилягають, у щілини всюди можна просунути руку. Перше моє враження: втікати. Але куди, але ж куди?! Сідаємо при свічці та журимось. Дуже холодно; справді в хаті є цегляна піч, але господиня заявляє, що в ній недопалився б, хочби мав цілий ліс, що росте на Гогемунді. Все ж розпаковуємо хоч постіль та якось влазимо до занадто вихололих за довгі роки ліжок. Накриваємося як можемо, але дзвонимо зубами. Через вікна віє альпійська ніч. Іскряться зорі.

Одначе завтра вже ніхто не викине нас з цієї діри.

Вранці прийшлось далі міркувати, як жити в цій «захристії». Отже наша річ — роздобути світло. І тут не легка була справа з старими. Впирались, що не треба. Прийшлось знову апелювати до священних осіб і щойно коли священик сказав, що гріх людям боронити світла, яке є від Бога — погодились на світло, а ще коли ми заявили, що зробимо це своїм коштом, мало того, що будемо платити за цілий дім, аджеж світло всюди було, окрім нашої кімнати.

Так отже через два-три дні ми все ж добились електрики. Зробив її теж наш чоловік, що працював монтером у німецькій фірмі — Любченко. Ще якийсь час прийшлось ховатися з електричною плиткою, бо й варити не вільно було між святощами. Але вже сама наявність світла була великим добром, і пам’ятаю, яка це була радість і як нам проясніло в захололих душах, коли в «захристії» перший раз засяло світло.

Каву ми варили в кухні у старих, але завжди діставали холодну, бо їм було шкода палива. Палили трісками під дірою, в якій стреміли вічно закурені горщики. А вони ж мали свій ліс… Тож коли ми заявили, що зваримо собі снідання в хаті, не перечили — була ощадність.

І знову свято: гаряча кава на снідання. А в хаті немає більше як 7–8 ступенів Ревміра! Потім я привела з оселі знову когось зі своїх до направи вікон. Філько позичив пилку, рубанок, і якийсь мудрагель, з професії муляр та всезнайко, що говорив по-російськи, допомагав допасовувати вікна. Усе йому було непотрібне і на все наплювать. Все ж вікна стали замикатись, і в хаті стало аж 11 ступнів Ревміра. Потім прийшли сусіди і зрубали дві старі груші перед вікнами. Діялось це в тайні перед Колеттою, бо груші мали п’ятдесят років, і садив їх батько з якоїсь нагоди, і Колетта була до них дуже прив’язана. Потім уже груші лежали порубані, і Колетта ходила біля них з своїм блаженним усміхом людини з того світу та навіть допомагала рубати. Сестри показували пальцем на її чоло. Але ж вона робила враження «Божої людини» вже не з того світу, проте її усміх і дитяча ввічливість були милі, і я полюбила її. Хронічні ревматизми позбавили її свободи рухів, тож повзала поволі на двох ціпках. Алеж з її обличчя не сходив блаженний усміх і рум’янці молодої дівчини, хоча обличчя було посіяне сивим мохом. З нього дивились довірливо й прихильно сині очі.

Потім ще одне свято, велике свято. За сорок сигарок слюсар зробив пічку на два горщики. Спалахнув перший огонь, швидко по хаті розійшлось миле тепло. Щойно тепер це була хата! Щойно вогонь, ватра робить людину людиною. Заклекотів горщик з картоплею і чайник з водою, в хаті було ясно й тепло, і ми тішились. Оце ми вибороли собі свій куток, свою хату. Правда: боротись треба було з старими — за все. Але Філько вмів завжди з ними поговорити, коли треба одну і другу поцілувати в руку, що дуже зворушує непривичних до того німок, пожалітись м’яко й мило усміхнутись, де треба допомогти в господарстві, чи то дров нарубати, чи води принести, чи що направити. От так і «оплутував» старих, як я казала. Коли що треба було, я посилала його «оплутувати». Бо з старими завжди була нелегка справа, і тяжко їм було звикнути до новин у хаті, яка вже сотню літ стояла така, як до нашої появи в ній.

В хаті було сутінно й сонця там ніколи не було. Згодом, влітку через полудневе віконечко прокрадалось опівдні з-за Едера декілька промінчиків. Тірольці казали, що так добре, бо літом дуже гаряче, тож в такій хаті найкраще жити. Мої квіти і тут ниділи без сонця. Все ж світла мали більше, як у Пішля. Про них пішла навіть легенда в селі, мовляв, приїхали чужинці, що з хати не привезли нічого, тільки кошик квітів. Легенда зворушувала, і її сприймали люди так, як її переказували всюди уста селянина.

Швидко з «захристії» квіти вийшли на ганок, хоч і він був до півночі, а потім уже на город. На мій город! Все ж тельфської зими більшості з них не довелось пережити… Швидко Філько оплутав старих на харчі: стали давати нам денно півлітри не зовсім збираного молока і двоє яєць тижнево. І знову великий успіх — кава з молоком і якесь одно-друге яйце до тіста. Цей успіх здавався нам величезним!

Снідання я варила. Перші тижні ми майже голодували через брак хліба. Потім Філько нав’язав собі зв’язок з пекарем через робітників при своєму бункері і за цигарки став докуповувати хліб. Стало легше жити. Товщу стільки — що було на картку, тож хліб здебільша був пісний. Обідали в ресторані, там була якась юшка і п’ятдесят грамів м'яса, та до того ложка картофельсалат[31] — холодна картопля полита кислуватою підливою. Вона дуже обридла Фількові, я їла її радо. І як було не їсти постійно голодному? Після такого обіду вставати було легко. Чи були голодні? Мабуть ні, бо обід їли завжди під час алярмів, перед ними, чи після них, і тоді не знали, що й скільки з’їдаємо. І дослухатись до голоду не було часу, коли треба було втікати з містечка. Де хто: до бункерів, до лісу, до пивниці. Або й нікуди.

Вечеряти я завжди варила дома. Це була найважливіша їжа за цілий день. Було трохи картоплі, часом муки, чи крупів. Філько купив у сусіда квасолі і кукурудзяного борошна. Від старих я навчилася робити коржики й млинці. Перші вимагали багато жиру, а ми дивились на кожну його ложку, хоч тоді зарятувала мене здобич-нахідка. Алеж вичерпувалась вона швидко!