Бараки, бараки, бараки. Цегляні, дощані, з бетоногиблівкової маси. Ще добре, коли бараки. А то — цегельня. В печах, де випалювали цеглу, по родині. В оцих цегляних, не більших за два квадратові метри, клітинах, де випалюють цеглу, сплять діти. На землі кинуто рядно чи якийсь сінничок, на ньому плахту чи коц — от і ціле житло. Це для дітей. А для старших перед піччю шатро, або з дощок і цегли нашвидку поставлена комірчина. Матеріял нічим не споєний, і якби штовхнути — розсипався б. Правда, до будови вжито і меблів, у кого були, отже — шаф, столів, возів. Плахти, коци, мішки. Запитайте, як живуть? — Нічого, як бачите. — Хоч не гуртом, а кожна сім’я для себе. І хоч блощиці не їдять, як отих в бараках. Холодно? Як кому. Хто має чим добре вкритись, тому й не холодно. Від вітру й дощу теж захисно в оцих печах.

Вже гірше «під стріхою». Це там, де колись сушили цеглу. В тих довгих шопах. В них кублиться людське муравлище. Повідгороджувались меблями, коцами, канапами, дошками, направду серед барахла та дощок годі розібратись. Сплять одні над одними, на найдивніших нарах з поламаних авт, аероплянових крил, якихось коліс.

На доріжках поміж шопами — сорокате щоденне життя. Тут і діти граються, тут і жінки варять, перуть, гладять. Усе в імпровізованих казанах, на з кількох цеглин покладених ватрах, на збитих з дощок столах. Де-не-де навіть попадається порядна кухня, з пристосуванням для газу чи електрики. Тепер вона на подвір’ї і в ній палять трісками, що зачаджують чорні казани.

Біля ватр народ з цілої України. Бездоганна соборність. Тут і слобожани і чернігівці і кияни побіч подолянина, бойка й гуцула аж до лемка. Один говорить майже по-російськи, другий майже по-польськи чи по-словацьки. Оці всі нещасні діти одного народу від Дону по Сян та ще й поза нього по Тису та ще й поза неї.

Чоловіки майструють під шопами. Гиблюють і тешуть, кують і валкують, направляють меблі й речі.

Бараки — найстарша і нашляхетніша частина табору. Недавно, за німецьких часів це були залізничі бараки для «остів» — робітників зі Сходу, чи, як наші кажуть «остяків». Вони містились ліворуч і праворуч головної дороги і було їх спочатку декілька, мурованих з цегли. Аж з часом стали наростати дощані, щораз гірші. Темно розмальовані, з яснішими рамами вікон, з скриплячими дощаними дверима. Посередині коридор, а на обидві сторони з нього двері до кімнат. В частині «А» барак І — це управа і бюра, праворуч від нього кухня і магазини при вході ж зараз, де американські вартові — культурно-освітній будинок, такий же барак, тільки в середині порожній. Це заля театру, виставок, концертів, доповідей, тощо.

В правій «Б» частині лікарня і школа та ще одна кухня. В обох частинах, мабуть чи не посередині кожної, глибока яма, виповнена гноївкою та відпадками, що поширюють відразливий сморід. Це для чогось потрібне було цегельні. Наші прибрали й упорядкували бараки та двір, порожні ще клюмби обклали цеглою, а вугли обвели вапном. Так на майданах нашої Січі заведено красу. Що під час дощів було на них непрохідне болото і в деяких місцях води мало не по коліна, це вже вибачайте. Було таке.

Бараки різні. Були кімнати менші, на одну чи дві сім’ї, і були великі, на двадцять і більше душ. Ліжка тісно одно біля одного, інколи в два поверхи. Коци, мішки, посуд, одяг, люди, діти, машини до шиття, ровери і навіть мотоцикли, візки, тачки, господарське приладдя — словом усе, чого людина потребувала для життя, містилось в оцих скриньках, чи вони були більші чи менші. Інколи дивно було, як вони могли всі вміститися. А вони містились, ще й добували нове майно, ще й багатіли. Хто як, хто чим. При упадку Німеччини, коли то дечого було доволі і можна було брати, брали мало і вийнятково. Брали переважно інші: італійці, французи, серби, греки. Ті, які знали, що вертатимуть додому. Наші боялись, що завтра прийдуть «свої», і вони й того не заберуть, що мали, бо доведеться йти далі. Брали тільки примусово вивезені люди, що зараз же вернулись на «родіну». А як кажуть, і вони не довезли набутого добра додому, і вони не додому поїхали…

День у таборі має свої права, як і всюди. Аж дивно, що люди мають стільки занять і що таке дрібне, звичайне життя таке повне змісту.

Дими синіх ватр пахнуть вже здалеку стравою й мандрівкою. Поліцисти йдуть на вправи і співають. Співають вже не старих пісень, а тих, що співав колишній легіон, і тих, що співали партизани по лісах. Багато дехто побував і в одних і в других. І тепер, якби могли, якби рушниці, було б кого бити.

За бараками, між шопами, щоденні жіночий чи й чоловічий день. Гомін розмов і криків, плескіт води, шум щіток, що шурують посуд чи меблі, дзвін молотів. І дитяча пісня. Це школярі маршують по майдані. Веде молода вчителька. Співають. Якоїсь школярської, бадьорої.

Майстерні: шевська, кравецька, столярня. Хори: церковний і світський, аматорський гурток.

В лікарні зеленіють віконниці на сірих стінах і над бараком напис: «Ляґеркранкенгавз[70]». Там амбулятор один біля одного. Там свій хворий до свого лікаря по раду й поміч іде. Своя, рідна рука біль гоїть. Тим, яких донедавна німці не лікували, а мучили. Хворих на працю гнали, жінок плоду збавляли, співдіяли з владою табору, що висмоктувала кров з східніх робітників. Трохи вони, бач, скидались на людей, алеж більше похожі були на робочі тварини, що нації панів мали служити для осягнення перемоги.

Дехто й дивується, що не по-німецькому і не по-російському тут говорять панове доктори, а «по-хахлацьки». Зачинають, звичайно, самі від руської мови. Та галичани «не панімають». Тож переходять на «мужицьку». Твердо й гостро галичани тримаються своєї мови, хоч і «сікають» погано і «бувєм, ходилам» не покидають.

Реферати: харчовий, праці, одяговий, культурно-освітній. Мало їх є?

Росте табір. Там по селах і містечках тривога. Там заїздять большевики з американцями і там бургомістри виказують, де живуть чужинці. Навпереміш беруть. Насилу. В’яжуть, б’ють, беруть. Кого з дітками, кого без дітей. Кого з речами, а кого самого. Удень і вночі. По лісах люди сидять. Вже й кров полилась в Кемптенському таборі. В гурті безпечніше. Ех! Якби могли! Якби так вдавнину! Виточив би гаківниці, наробив куль з оцього заліззя чи ножів наточив з нього, з оцих воєнних відпадків і боронився б. Але нині? Нині відгрожуються: живцем не візьмуть! Хай б’ють, хай стріляють, а живцем і по добрій волі не підемо! Ви думаєте на батьківщину? Ба якби! Алеж це на смерть, або в Сибір. Навіть якби додому. Який це дім, коли в ньому панує страшна большевицька неволя, страшним терор. Ні, доки вони там, не вернемось!

Вдень і вночі стійки стоять, на сполох б’ють, коли побачать червоні зірки, або й вояків на машинах, що заїздять у табір. Тоді люди, як мурашки: вироюються з усіх щілин цегельні, з усіх воріт і стежок. І в поле і в місто і в ліс. Така їхня оборона.

А довкола табору коні пасуться, іржуть по травах і трави шумлять на чужині.

Одного дня короткий наказ: «Негайно пакуватись і вантажитись на машини! Усі переїздять в касарні на Крігсгабер!»

І що тоді не діялось в таборі! Мішки літали в повітрі, як літаки, подушки, як птахи, посуда скакала, як жива, стільці і столи попали нагло в рух і непогамований гамір. Хтось сказав, що життя — це рух. Тут і бачилось тоді життя. Коні, вози, авта, спини, руки, ноги, стільці, казани, харчі, діти, колеса, ночви, лахміття…

Французи-шофери не дивувались. Були в партизанах за спиною в німців, були на фронті, були в російській займанщині і тепер тут. Возять.

— Потім повеземо вас до Росії. Чудово! Возили ж поляків туди!

Городи, цілі чи побурені доми. Нічого більше. Це вже не на Ґегінгені: це тверезі будні міста, постійний рух авт і трамваїв і військовий рух на «мілітері ровд». Через міст на Вертаху, що має плитку прозору, але негарну воду, через місто, поміж крамниці і людей. Аж до наріжника. А там діла країна касарень. Милями город чи поле, праворуч вздовж головної вулиці великі будинки лікарні для поранених німецьких вояків ще з війни, і праворуч теж темносірі жовтаві чотириповерхові будинки, огрядні, під черепицею. Посередині майдан просторий і гарний. Усе обведене огорожею з бетонових стовпців і залізних штахет. На брамі — варта. Вже не хлопці-поліцисти, а американські вояки. Нудьгують у будці, жвакають гуму.