Але якщо нічого не зроблено, бо ніхто нічого не годен зробити? Ніхто з нами не хоче говорити…

Дехто вірить, що буде війна. Інші, що «щось станеться». Багато втікає. Хоч невільно їхати, мандрують з місця на місце, по можливості з зони в зону. Щоб ніде не бути і щоб його не знали.

Так у таборах і поза ними живуть люди. В багатьох таборах, що засіяли собою три частини Німеччини й Австрію. Живуть серед таборових буднів, в журбі за прохарчування, одяг, в боротьбі за житло та різні приділи. Влаштовують свята й імпрези, приймають гостей. Цікавих з заморських країн і таких, що можуть мати вплив на їхню дальшу долю. І своїх: єпископа, гетьманича — як хто і як кого. Партії, спори, війни…

Це ж перекрій громадянства та ще й з різних частин України. Різні говори й говірки, навіть російська мова. Як хто…

В одному всі погоджуються: нізащо не вертатися додому. І тому, коли до табору приїздить большевицька репатріаційна комісія, стають проти неї однозгідно й вороже. І в очі говорять большевицьким офіцерам правду. Правду, якою накипіла душа за стільки літ — а не вільно було її сказати.

В таку пору в таборі гуде, як у вулику. Але комісія від’їздить, і знову повертаються будні. Аж до нової події. Аж до нового скринінгу. І тоді народ знову гуде, і один громадянин радить другому, як вести себе, щоб не бути вискринінгованому. Все ж вискринінговують, вивозять з табору, і народ організовує похід, протестує — та безуспішно. Зрештою за деякий час приймуть більшість знову між правовірних. Бо ІРО має різних людей, має різні директиви, або жодних. Часто навіть не знати, кому вони служать, оці службовці.

Та життя не вгаває. Театр, засідання, сходини, виклади. Суспільна праця на різних відтинках життя. І що найважніше: скринінґи і комісії. Політика і партії, гризня й інтриги. Бо вони люди, як усі. Бо табір їхня держава сьогодні. Так рік… два… чотири.

Аж доки не настав сорокдев’ятий. Не сорокдев’ятий рік їхнього таборування а календарний.

Буйний вихор подув року того й підняв на ноги народ кочовий.

Не так давно ще пан президент краєвого суду, на Швабію замешкував цей цілий долішній поверх сам, очевидно, з своєю сім’єю. На горі жили ще власники оцього палацику, що передом прилягав до вулиці Гольбайна, а позаду мав просторий город-парк. Старі дерева його становили з суміжною зеленню сусіднього бульвару, Шісграбен, велику смугу зелені, що соковитою, прохолоднавою тінню простягалася над бульваром.

Як тільки прийшли американці, панство президенти вирішили, що небезпечно мати для себе самих стільки кімнат. Напевно їх виселять, або дадуть їм якихось некультурних чужинців. То ж радо прийняли нас в комірне: чужинці, що ними опікуються американці, може це щось допоможе в такий непевний час? Таким способом ми зажили у панства Шлєгель. Ще дві кімнати відпустили вони двом самітним жінкам. Так з панського палацу стався, наче б гуртожиток. Все ж ми дістали дві гарних кімнатки, що в ту пору мандрівки народів, та, принаймні на половику, повалених міст було не легко найти. Але мені допомогла Ґертруд — стрічна старша панна, яку я запитала про вулицю. Вислухавши моєї історії, та ще, що в мене хворий чоловік, вона вирішила, що нам треба допомогти, і через своїх знайомих напитала мені хату. Так ми залишилися «на приватці», як тоді говорилося, що було важливе з огляду на хворобу Пилипа.

Я прокидалась вчасно пранці і дивилася якусь хвилину в вікно. Вітала смугу синяви понад розбурханою зеленню старого каштана, що ріс під вікном. Але за ним гул. Божевільний гамір міста, якого бруком котилися американські вози, бігли колеса німецьких потягів і трамвай сунувся по рейках, втікаючи на передмістя. Наче велетенський водоспад, гул не вмовкав вдень ні ніччю. Інколи тільки послабав, щоб нагло гаркнути вибухами бензини та загомоніти стрілами поночі. Потім бурлив далі і далі, оглушливо гомінкий і невгомонний.

Місто, о, місто, поклін Тобі! Я так страждала там у тісному гірському проваллі, я так тужила за тобою, навіть не знаючи тебе. Оце мрія про тебе здійснилася, і живеш і бушуєш і гомониш. І швидко я поринаю в тобі, йдучи назустріч моїм повним змісту будням.

Я йду на Ґеґінґен, йду до табору. Щодня покидаючи трамвай я йду доріжкою поміж полями, гладжу колоски жита, що бренить обабіч, і всміхаюся назустріч розіскреному просторові, що лине десь в необмежену даль. О, як добре, що його не замикають гори, і що він є і є, як далеко очі сягають, і ще далі, але до обрію і що на синяві неба цілий день іскриться сонце, і що синяви так багато, і день такий довгий, бо не вкорочують його гори. Як добре, що мені треба вставати вранці та йти назустріч новим необхідностям і обов’язкам.

Он табір, он дроти, що його оперезали. Хай і дроти, але ж за ними наші будні. За ними цегельні і шопи, бараки й чудовища людських винаходів, пристосованих для жител і господарювання. Там і лікарня, хоч це тільки дві тісних кімнатки. Там я знову повертаюся до звання, яке б воно було обмежене, і маю почування приналежности до спільноти, що потребує мене. Дні мої повні змісту і обов’язок, що я взяла на себе, дбати про їхнє здоров’я, падав знову вартість життю.

Я не належала до табору. Ані в його початках на Ґеґінґені, ані потім, коли його перенесли до Зомме-касарень. Я жила завжди в місті. Але я відчувала, що разом з тими, що були в таборі, доля наша спільна, і все, що хвилювало людей табору, глибоко заторкало й мене, чи нас. Швидко і для мене змінився напрям: вже не через поля до цегельні, а містом, поміж будинками до касарень. Тоді вже простір, а передівсім гори заступали городці перед будиночком на передмісті. Міщанин бо давав вислів своїй тузі за горами будуючи маленькі скельні городці. Така групка каміння говорила так багато! Були там стрімкі стіни гір і були верхи, покриті снігом (з білої фарби), і вузькі планки спинання по скельних стінах. Де-не-де журкотів потічок, чи сріблилося озерце, чи то справжні, з води, чи намальовані. Серед озера стояв замок лицаря-розбишаки або гордовитого вельможі. То знову старший пан, вже на пенсії — ви щодня бачили його в городці, де щось ще дороблював до своєї величньої групи гір — зробив цілий краєвид. Там були стежки, що плелись спершу поміж лісом, це карлуваті чатинні кущики, а потім вибігали на збоча, посипані камінним осипищем і закидані скелями. На верху був готель-притулок, перед ним стояли туристи, що вже покінчили туру. Деякі ще спиналися по стрімких збочах або їхали линвовою залізничкою, що хиталася понад бурхливим гірським потоком і головокружним проваллям. Старий пан поправляв, добудовував, випробовував мотор, що вводив у рух залізничку, відкручував і закручував воду, що засіблювала його справжню річку. Ви зупинялися біля паркану, здоровили старого пана старим, добрим «ґрюс Ґот» (здорови, Боже) і він, поправивши на носі окуляри зачинав з вами розмову про свій краєвид, свої пляни і що і де ще треба зробити. Так він як інші старі пани мав зміст буднів, мав для чого вставати вранці і чим виповнити день. Але ви, постоявши і згадавши гори й походи й пригоди там, швидко покидали цей спомин минулого і, повертаючись обличчям до міста, слали йому поклін і подяку, за будні, що бігли по його вулицях, понад річкою Вертах, мостом і через залізничі рейки і дорогами і вулицями і площами. Хай і заваленими руїнами. І вони мали частку з нас як і з своїх жителів, бо ми разом з ними несли тягар війни та жах бомбардування й заглади. Та вони були тубільцями і господарями, хай і руїн, а ми чужинцями, тягарем і заволокою. Вони не знали, хто ми і яка наша доля і що пригнало нас сюди. Але ми за дротами чи за мурами гордо несли прапор протесту проти сили й насильства і вирішили радше йти в діяспору, як піддатися їм.

В тому часі, коли старий пан щось довбає в своєму городці, молода пані (чоловік не повернувся з війни) і стара (вона майже завжди є в кожній сім’ї) господарюють. Як завжди, як споконвіку. Молода пані йде робити покупки хоч у склепах, офіційно, мало що можна дістати, хіба що на карти. Та вона має знайомства і дещо, потайки може купити. Разом з городиною, що її вирощує старий пан в маленькому городці, можна буде зварити оцей постійний, мабуть винахід воєнних днів, «еінтопфгеріхт» — все разом в одному горщику. Отже там куски м’яса, городина і, саме головне, картопля й морква. Така саламаха, що її їдять з скибкою хліба, добутого на картковий приділ.