До кого ж написала листа оця незнайома жінка?

До Жінок Світу.

Другий рік минає, як ми покинули нашу батьківщину і з кривавлячим серцем пішли скитатися по чужині. Ми пішли туди добровільно, ніхто не вивіз нас, не евакуював і не примусив. Вам дивне це, Жінки Світу? Послухайте як воно діялось. Та, напевно не лиш зі мною. З тисячами їх, що тут, у таборі і ще більше їх, бо мільйонами, що залишились живі або мертві там далеко в нашій батьківщині. Киньте оком на карту східньої Европи. Там, на полудні, великий простір нашої України-Але ми, мій рід, не з великих цих просторів, а з їхнього клаптика: Галичини. І ми зазнали большевицького панування тільки два роки. Тільки два! За тих два роки ми пережили більше, ніж вам, жінкам вільного світу, довелось би пережити за найдовше життя. Прочитавши ж, не питайте, як жили наші брати цілих двадцятьдва роки. Або краще — спитайте їх он тут, біля мене: цих матерів, жінок, дітей, батьків і всіх, що он тут скупчились в касарнях. Кожен з них від найстаршого до наймолодшого потрапить вам розказати стільки, що я, а то й багато більше.

Я — жінка й мати. Не політик, не активний борець. Я одна з мільйонів рядових жінок мого народу. У мене був чоловік. Добрий і розумний, Остап. Був журналістом. Я мала трьох синів і одну доньку. Я вже літня жінка і у мене є внуки. Так, вони ще є, бо дітей уже немає.

Чоловік мій був соціялдемократом. З найраншої молодості, ще як з робітника стався журналістом. У простій лінії пролетарського походження… Він, для якого першотравневе свято було найбільшим празником у році. День перед празником я варила харчі, щоб мати завтра вільний час. Бо завтра всі підемо на вулицю. Мій чоловік несе транспарант, а я з синами йду в поході.

Довгі роки ми домагались для робітників восьмигодинного дня праці, підвишки платень, та протестували проти визиску. Нас ранили шаблі ще австрійських поліцистів, нас стріляли ще польські посіпаки. Мій чоловік був двічі ранений у таких сутичках, а старший Роман до кінця свого життя носив скісний шрам через праве лице від шаблі, що дістав при труні товариша, що ліг підчас робітничих заворушень у Львові.

Але чоловік мій і сини несли в кріпких руках червоний прапор і за справу робітників готові були жертвувати життям. Так було в нас, у родині. Серед такої атмосфери старілись ми обоє з чоловіком і наші сини виростали. І наша донька.

Найстарший мій син, Роман був адвокатом в одному з міст Галичини. На кожному кроці він боронив справу робітників і був душею соціялістичної партії.

Мій другий син, Степан був журналістом-письменником. Його твори були завжди повні соціальних проблем і робітничої тематики. Тому мав багато ворогів зпоміж людей інших переконань. Але боровся сміло за ідею, вщеплену батьком і був на дорозі до слави, як вибухла польсько-німецька війна і до нас прийшли большевики. Наймолодший, Василь, був учителем. Людина тиха, роботяща й обов’язкова. Усі вони до війни були вже подружені й мали дітей. Дочка моя Олена була теж заміжня. Її чоловік був фізкультурником і у них було двоє дітей.

Як бачите, пересічна сім’я: батьки, діти, внуки. Мільйони таких живуть і працюють на цілому світі. Це спокійний, працюючий середній стан, позитивні члени громадянства. Послухайте ж, що з ними сталося продовж не цілих двох літ большевицької влади в нашій країні.

З приходом большевиків до нас ми зраділи. Чоловіки, що ціле життя стояли по стороні робітників вітали щиро прихід червоної армії і палкими словами кликали робітників до співпраці з совітською владою. Самі зголосилися до праці й вірили, що своїми силами допоможуть будові селянсько-робітничої влади на наших землях.

Чоловік мій, хоч уже не молодий став до праці в редакції часопису. Вересень… жовтень… листопад 1939 року. З початком грудня його арештували. За що? За те, що був соціалістом! Не вірите? Я теж не була б вірила, якби не те, що в тому ж самому часописі, де працював чоловік, я прочитала, що соціялісти тобто, другий інтернаціонад, це соціялзрадники, вороги робочих, і їх треба винищити. Від трьох неділь така нагінка йшла на них в часописах, і продовж тих трьох неділь виарештували всіх, про кого тільки дізналися, що був у партії. І тих, що сиділи по тюрмах, і тих, що бились на барикадах за робітничу справу, і тих, що працювали мирними рядовими робітниками.

Бо партія большевиків не признає іншої партії побіч себе. Бо тоталітарний устрій, червоний деспотизм, боїться робітників так, як не боявся їх ніякий, найбільше реакційний устрій світу. Бо соціялісти хочуть робітникам волі, а большевизм закріпачує їх. Бо російський большевизм це ніякий соціялізм ані демократія, тільки найскрайніший фашизм, замаскований кличами давно забутих творців соціялізму: Маркса й Енґелса. Це заборчий, російський імперіялізм, що під притокою боротьби з контрреволюцією винищує усі неросійські народи Союзу. Серед них український нарід як найчисленніший і найживотніший, тим самим найнебезпечніший, підпадає систематичному нищенню.

Що сталося далі з моїм чоловіком? Що діється з арештованими на Заході? Їх судять, правда? Але в СССР явні суди є тільки для показу. Звичайних людей або не судять зовсім, і вони зникають без суду й слідства, або судять потайки і замучують в підземеллях тюрм, примушуючи їх признаватися до ніколи не вчинених злочинів. Ними теж заповнюють концтабори у безмежному Сибірі, на безводних степах, на каторгах, у тайзі, в копальнях.

Мій чоловік зник. Як безліч жінок, і я стала ходити до прокурорів, до НКВД, до тюрм. Шукати, просити, благати. Спершу приймали посилки, випитували, списували зізнання. Потім відмовились приймати, заявили, що такого немає у них і нічого про нього не знають. Звичайна доля мільйонів совітських громадян.

Дивуєтесь спокоєві, з яким це пишу? Знаєте, всі радянські жінки такі спокійні. Вони не плачуть, не побиваються, не нарікають. Вони працюють далі, та з тривогою дивляться на решту своєї сім’ї. Бо коли зникне один — мусять гинути всі. За батька сини, діти, внуки. Смерть і заглада стоїть над цілою сім’єю, навіть над братами, сестрами, кузинами. Тож нічого плакати: завтра й їх не стане, завтра зникнуть усі.

І я дивилась з тривогою на моїх синів, на моїх онуків. Від неї дні стають страшні, ночі ще страшніші. Кожні кроки приводять ваше серце до биття, кожна поява незнайомого відбирає рівновагу духу. А потім вони вже стають спокійні, дуже спокійні, оці матері й дружини совітських громадян.

Одного з таких днів прийшла вістка: мого найстаршого сина, Романа, оцього адвоката, що боронив комуністів і мав шрам на лиці від шаблі поліциста — його заарештували. Мав дві провини: був соціялістом, як батько і був адвокатом. Майже всіх юристів винищено — це, мовляв, вороги народу, вони, мовляв, служили не трудящим, а державі. По році шукання й старань його дружина дістала вістку, що його переведено до Києва, суджено та засуджено на вісім літ каторги. Людину, що жила в іншій державі досі, що боролась за справу робітників і їх боронила. Що супроти нових панів не мала ніякої провини. Що могла з користю працювати для них і для народу.

Але він був українцем і щирим соціалістом.

Чи живе він ще десь в безвістях, мій Роман, мій син незрівняний?

Але в мене були ще два сини, і я дрижала за їхню долю. І тому, окрім свіжих зморшок та ще більше сивого волосся, нічого не зраджувало того, що діялося зі мною..

Я взяла до себе невістку з дітьми Романовими, і разом ми стали боротись уже тепер за їхнє життя. Ольга — синова — пішла працювати як завідуюча гуртожитком, а я занялась онуками. Праця Ольги, крім мінімального заробітку, давала нам право затримати за собою мешкання, бо інакше, як жінки арештованих, ми повинні б були піти на брук.

Степан, другий син, як я згадувала, був письменником. Оце тепер він стояв на роздоріжжі: писати чи ні. На щастя він спочатку не йшов в літературу. Дякуючи його ворогам, що й у цьому режимі виступили проти нього, його не прийняли до Спілки Письменників. Ми вспіли довідатись, що з трьохсот письменників на Східній Україні у живих осталося тільки шістьох. Тож я була рада, що син мій не пішов за своїм природним покликанням і що його не прийняли. Бо й як же писати в тих умовах? Мій син дістав три теми до писання: новелу на «добровільне прилучення Західньої до Східньої України», новелу на польські вибори і третю про дружбу народів.