Солодкі п’янливі пахощі кидають різні екзотичні кущі й дерева. Ось на кущику малі темнобордові троянди. Я бачила їх ще давно в Піщанах. З тої пори я тужила за ними. Оце в ботанічному саду я відшукала їх нюхом. Я чула досконалий запах ананасу і, сівши на лавочці, я закрила очі та впивалась ним, аж поки з чару оп’яніння винурився кущ з темнозеленим листям і маленькими трояндами. І, як звір, йдучи за пахощами вітру, я знайшла кущ загублений давно і припала до нього та цілувала листячко і пестила цвіт. О! Забутий цвіт далекої чужини! О! Згадка молодости і безмежної туги за красою й щастям!

А потім, коли я вже наситилась пахощами (і вкрала галузку з двома квітками), я підійшла до сірого невеличкого дерева, що на вітках, схожих на вербові, носило непомітний цвіт. Але пахнув він, пахнув солодко ягодами і морелями і помаранчею разом! І знову я стояла, гладила рукою хисткі вітки і у споминах шукала цього дерева так довго, аж поки не найшла його над берегом Чорного моря у Варні. Принесло воно мені привіт від його бурхливих хвиль і великого водяного простору, що кличе-вабить і тягне.

Було там багато дерев і кущів, і я ходила поміж ними й знову забувала дійсність і день з його гнобою і беззавтрішністю.

Але за вікнами і в садах були люди. Вони мали батьківщину, житло, вигоду і розкіш. Для них війна скінчилася. Вони не знали голоду, ні спраги, ні розпуки й зневіри. Вони сидять собі в своїх домах, ходять по городах, піклуються садом. Ось старий професор університету поливає свої грядки, а там лікар обходить сад.

Але ми стоїмо під їхніми домами з порожнім серцем і руками й шлунком, стисненим голодом. Місяцями ми не їмо, а обдурюємо себе. Але для них уряд стягнув харчі з цілої Европи. Вони не знали, що таке злидні.

Сидять за мурами своїх вілл, як у середньовічних замках і переходять в другу епоху спокійно й діловито.

У долині місто. Срібною лентою Інн повзе поміж горами і в’ється поміж вулицями. Відтіля, з гори він втратив свою похмуру бурість і став сріблисто-синій, як кожна річка. Якби він був такий і насправді! Мостики стались малі, як хлоп’ячі іграшки, що зберігаються звичайно в скриньці. Так і нагадує Іннсбрук з гори цю скриньку. Якомусь великому хлопцеві розсипались кубики в цій скриньці. Вправді вежі стоять на місцях і дерева поміж ними, але кубики будинків порозкидані, пощерблені. Гей, коли вони потраплять зібрати їх і скласти знову в солідне, спокійне й поважне місто, якого назва пахне далекими мандрівками і безжурним дозвіллям?!

Відвертаєте очі від міста до гір, що напроти сяють снігами в яскравому весняному сонці. Там могутній «Престол Тіролю» з тридільним вершком купається в срібних хмарах, що встають із снігів і льодовиків Гросгльокнера чи Гросвенедігера і пливуть легко й пухко по розіскреній синяві. Як пажі, вони приклякають біля престолу і тримають у руках синю прозору шату весни. Тої, що тут на теплих збочах розсипала скарби, а там ще не зачалась під небом і хмарами й сонцем. Налюбувавшись, відвертаєте очі, повернувшись, дивитеся на Гафелекар, в якого частині стоїть місто вілл, Гунгербур. Линвова залізниця перекинулась сталевими міцними линвами по високих стовпах і побігла вгору. На ній хитаються вагонетки, як кошики, і несуть туди американських вояків. Тепер вступ цивільним заборонений. Але я була там восени, як зривався перший північний вітер і ніс перший сніг. Знаю, що під вершком стоїть розкішний готель Сеґрубе з прекрасною терасою, мінеральними купілями (2700 метрів височини) і повним люксусом. Про те все розказують великі реклямові афіші, що оповідають казки минулого. Алеж і тепер є там те, чого ніяка війна знищити не може: безсмертна краса природи. Білосніжно й разом з тим гаряче від сонця, що опалює на бронзово.

І ще вище, майже на самому верху, теж готель і ресторан. Від нього вже йдуть пішки на верх, відкіля широчезний препишний вид на гори Карвендель, дикі і наїжені скелями, і на всі інші оці ланцюги. Заворожений світ скель. Мабуть у день творіння вони завмерли в божевільному русі й корчах землетрусів, коли ще земна покрова тоненькою верствою плавала над плинним ядром і морщилась, як складки коло очей під час сміху.

Разом із подивом цього нового, іншого світу — опановує сум і пригноблення. Мертвота, тиша і пустка будять жаль за життям, тугу за заквітчаними долинами, усміхненими лагідним теплим усміхом молодої, що вертається з вінчання. На голові стрічки й вінець і лелітки, а там гапти, цвіти-оксамити, мережані-вишивані, золототкані. На ці долини глядять суворі монахині в бурих каптурах та білих рясах, з-під яких тільки виглядає край зеленої спідниці, прибраної скромною вишивкою. Це гірські масиви, задивлені в небо й заслухані у неземні хори й архангельські гімни, які десь високо в синяві колише етер. Або бичують їх бурі, шмагають сніговії, плачуть вони покутними дощами-сльозами, плачами земледалекими і неповинними.

Це світ гір, а там світ долин, що притулився до Інну. Із скринькою кубиків: Іннсбруком. Містом, що стало серед потопу Араратом. Туди збіглись усі, що втікали від страшних хвиль із заходу й сходу, з півночі й півдня. Що ж роблять вони тепер?

На вулицях рух. Це поворотна хвиля, що складається з усіх — іннзбручан, різних німців, чужинців, тих, що вертаються і тих, що залишаються. Жителі міста вертаються потроху з сіл. Хто має до чого. По вулицях їдуть вози з меблями, такі характерні для всяких рухів людности малі ручні візки, і все, що може їхати. Звозять і розвозять різне манаття. Обличчя тупо похмурі, на них сліди великої втоми й хвилювань, смертельної тривогу й постійної втечі.

Різні роди німців — їдуть і йдуть у різні сторони. Одні були втекли, других евакуювали. Стараються їхати в різних напрямках, шукаючи шляху додому. Багато з них не має нікого дома. Усюди повно молоді. Це воєнні поворотці. Чоловіки подекуди в уніформі, вже понищеній і занедбаній. Інші в цивільках, які ще не сидять на них звично. Жінки. Молоді, що теж досі носили різні однострої найчастіше штани, повернулись з військової служби. Повитягали якесь жіноче лахміття. що переспало цілу війну у шафах, і одягнули. Лежить воно на них незвично, майже несміливо. Де-не-де зустрічається «пані» у елегантному одязі з мальованими нігтями й губами. Її «панійство» трохи підозріле, а одяг теж не першої моди. Бо й яка мода була під час війни? Усі вони сидять в ресторанах за порожніми тарілками, за переповненими столами і чекають терпеливо на щось, якесь пиво, чи воду. На їхніх обличчях теж втома й розгубленість. Не знають, як прийдеться жити й що робити. Так якби сьогодні вернулись з далекої дороги.

Скрізь і усюди неясність, непорозуміння і втома. З-під великого тиску війни стрибок у порожнечу. Великий брак напруги.

Але є хтось, що має й напругу, й стремління, й програму. Він один з усіх знає, що треба робити, як і де. І, що глухіше залягає в серцях переможеного народу зневіра, то голосніше говорить він, та настирливіше править свої кличі й обіцяє те, чого бракує, чи скоро забракне всім:

Працю й хліб!

На головній вулиці, напроти майже єдиного ресторану, де можна зайти цивільним, величезний чорний серп і молот на кривавій плахті. Над ним напис:

КПЕ — комуністична партія Австрії. У вікнах великого льокалю і на стіні будинку великі афіші, такі нам відомі з дому. Тільки ж тематика трохи інша. На початках нагінка на свастику й фашизм. Малюнки свастики, з якої вибухає вогонь, робітник, що йде в кайданах чи зриває їх, в залежності від потреби, жахіття концентраційних таборів, великі числа про радянську продукцію і добробут.

Велика стінгазета усе це розказує й ілюструє числами й фактами. Гучномовець подає, що деякий час, комунікати, заклики, вказівки, між ними заклик до чужинців вертатися додому. Між ними заклик до австрійців вступати в лави компартії. Так, вони знали що робити, знали за всіх нас.

Стають групами й гуртками, слухають, читають, думають. Білий і кольоровий американець їдуть своїми автами, жують гуму і з цікавою наївністю спостерігають Европу. Вони не принесли з собію ніяких кличів, ні програми. У них демократія. Не дуже вони розуміють, в чому тут справа.