Покриті славою повернулися «переможці» додому. Так їхні жінки, як і інші робітничі родини, відідхнули: Кематен відступив від нас, а німці не мали права нас прогнати.
Шнайдер до Тельфсу не поспішав і таки не приїхав, натомість якийсь його службовець з часом приїхав і перебрав решту майна, яке і так розкрадали німці, що далі то більше, бо не було кому доглядати: Шнайдер не платив нікому і не турбувався майном. Мабуть мав іншу корову, більше молочну.
Перепустка була дуже потрібна, бо за її допомогою ми мали зв’язок з Іннсбруком, такий потрібний для нас. При кожній нагоді і потребі, а їх було безліч, можна було поїхати до Іннсбруку.
Придалась ця перепустка й для інших цілей. Коли переорганізувався Іннсбруцький Комітет, то Філька вибрано зв’язковим. Таким способом він увійшов до Іннсбруцького Комітету.
Поволі й інші громадяни, якось боком, потрапили здобути перепустки й їздити. Спочатку їздили тільки автами, коли траплялась нагода, потім, коли вже курсували потяги, було легше. Та це стало можливим аж у червні. Тоді вже й перепусток не треба було.
Окрім Коралишина, був ще один наш опікун і помічник — кухар американської військової кухні Личковський. Цей добродушний товстун — як звичайно кухар — говорив мовою, якою говорили п’ятдесят років тому, потрапив у руки студентам, які зараз же стали вчити й освідомлювати «хлопа». «Кобзар» і інші речі пішли в рух і хлоп прозрів. Помагав студентам харчами — стояв на оселі — і потім вмішався навіть у «політику». Ото одного дня — нова «шикана»: німці прийшли на оселю і зажадали від наших звільнення помешкань. І то зараз. Було там трохи крику, бо бойові наші жінки не давались, боронячи свого домашнього вогнища, хоч і на чужині. Ситуацію врятував Личковський, що сів на авто і привіз Коралишина. Цей поладнав справу. Не лише наших залишено в хатах, але й потім викинено німців з деяких будинків, бо Коралишин провірив, що живуть наші дуже погано в підвалах та на горищах в непристосованих приміщеннях. Тож зажадав звільнення одного бльоку для них. От тоді настала паніка між німцями — вони прийшли з делегацією до нашого Комітету просити, щоб їх залишили. Наші відповіли їм, що це розпорядження американської влади, але між собою радились і вирішили погодитись. Ті німці, що мали дітей залишились і оба народи зажили в дружбі.
Кольорові вояки, що стояли на оселі, віталися ввічливо зі знайомими і незнайомими, бавились з дітьми та кохались з білими жінками.
Кінець-кінцем у Тельфсі настав спокій. Дехто влаштувався на працю, інші паскували або вигрівались на сонці, й нікого не вдалось німцям викинути ні вивезти. Останній місяць, чи дві неділі жили розмірно спокійно, хоч підтягали пояса, очевидно такі, що не мали допливу харчів. Бо хто паскував, то там якось йому жилось.
Зате в інших місцевостях шаліли бурі на різні лади. Навіть в останній час ще в Пфафенгофені була формальна облава на українців, в якій брали участь окрім німецької поліції американські вояки, озброєні та енергійні. Приїздили автами і навантажували людей силоміць та відвозили до Кематен. Були то дні паніки. Пфафенгофенці втікали до нас і боронились, як могли, навіть ставлячи опір. Нас учили, що якщо нас будуть насильно брати, то ми можемо триматися дверей і одвірків і не даватись. Так вони не давались. Вивезено отже тільки декількох мадярів та кілька родин «східняків», інші збереглись.
В інших місцевостях було знову ще краще, наприклад в Ріеці, де загалом ніяких облав не було. Усе залежало від місцевих людей. В Тельфсі були при владі і за німців і за американських часів погані люди, і ми про це добре знали. Пішль і Гофман були рідними синами свого гнізда.
Коли в Тельфсі було проголошено, що перепустки можуть дістати священики, лікарі й акушерки, наш Роман став налягати на мене, чому не йду за перепусткою, мовляв, лікар у Ріецу має і перепустку й дозвіл від американців ординувати. Він так довго мене «демпінґував», аж доки я не пішла до милої панни Цеч в справі дозволу на приватну практику. Ця неоцінена дочка партійного, а тепер велика тірольська патріотка, вважала, що є ще одна особа, яку можна з’їсти. Тож зажадала від мене фахових документів. Серед них був і папір німецького міністерства внутрішніх справ, який потверджував право лікаря користуватись з свого звання. Його мусіли мати всі лікарі.
Цей документ видався їй відповідний, і побігла вона з ним до коменданта (якраз сидів там о. Квітун), кажучи, що є тут одна особа, яка має підозрілі документи, що треба її відправити до СІС. Про це я довідалась потім від о. Квітуна. Мені тільки дали карточку з адресою іншого бюра…
Якраз наступного дня я пішла до жінки Віча по бузок. Нічого не підозріваючи, з китицею бузка, ясно одягнена, я пішла до відповідного бюра. Був це покій в готелі «Гогемунде».
Коли я чекала на офіцера, що якраз переслухував — як показалось, німку — зі мною стала говорити дівчина-галичанка, що працювала в тому готелі. Стала радитись, що робити, чи їхати додому, чи ні, а при тому поінформувала, що це бюро, де перевіряють німців-наці. Я здивувалась, чому мене сюди послали. Та було пізно, бо мене закликав молодий гарний старшина. Говорив по-німецьки і поставив справу з місця так — як довго ви є в партії? Яку роботу ви робили? Яку ділянку пропаганди вели, тощо? Я хвилювалась і злостилась, заявила що я чужинка і взагалі ніякої партії і на очі не бачила, що ціле життя займаюсь лікарською працею. Після дискусії, менше або більше неприємної, мені видали папір, з якого виходило, що я була переслухана СІС. Нічого більше. Що воно означало не знаю, але перепустки мені не дали і дозволу на практику теж ні. Орднунг мус зайн! (Порядок мусить бути).
З Ромком і Фільком я потім сварилась, чого мене наганяли за чорт зна чим. Нічого мені в Тельфсі залишатись, не хочу тут жити! Оце тепер пакують мені на сумління якусь ідіотську партію, шкода що не вважають мене за якусь визначну рибу.
Незалежно від того, коли в Іннсбруку почав урядувати при Братстві лікар Василів, мені дали звідти посвідку, що я маю право ординувати для членів Братства в Тельфській околиці. Від американського шефа уряду здоров’я дістав Василів для нас усіх дозвіл на практику за фахом. Був це поступ у відношенні до німецьких часів, коли ми не мали права вільно працювати за фахом. Все ж думка про сподівану амбуляторію світила мені за увесь час перебування в Тельфсі.
З першого дня я мріяла про переселення до Іннсбруку-Хоч і мале, хоч втиснене в гори, але ж місто, і фах, і люди, і якесь життя. Про ці можливості говорили ми багато і довго з колегою Лазорком, що під кінець війни приїхав до Іннсбруку, був у мене в Тельфсі, і ми зробили кілька проходів та приглядались до альпійської рослинности. Хоч він і лікар, та з замилування ентомолог, зацікавлений комашнею. Проте розумівся на рослинах, і ми їх розглядали, навіть мучились над означенням сольданеллі та її клясифікацією. Бракувало нам підручників. Ходили ми потім в Іннсбруку до бібліотеки вже з д-ром Фединським, щоб позичити якусь книжку, та нам не вдалось. Щойно в Мюнхені Філько дістав премилий альбомик альпійських квітів на англійській мові, і з нього я пізнала мої милі альпійські квіточки.
Єдине, що нагадувало колишню лікарку, було трохи приватної практики. Такої нецікавої, мішаної, малої. Когось ревматизм крутив, когось шлунок болів, хтось в’янув з туги по батьківщині, там знову дитина дістала пронос чи глисти. Але траплялося, що приїздили й з дальших околиць, з долішнього Інну, ті що почули про мене та добули мою адресу, давні або й нові пацієнтки. Їхня поява роз’яснювала день і нагадувала давню ординацію у Львові. Інколи зворушували мене їхні оповідання про те, як, маючи до вибору, запакувати під час утечі частину одягу чи харчів, вони рішились всетаки на «Гігієну Жінки». Так багато людей і потім держало і держить цю книжку вдома на почесному місці і не один чоловік говорить про неї з почуванням гордощів і зрозумінням справи, і не одна жінка з вогким зворушенням в очах…
Коли вони це говорили, мені здавалось, що говорять про когось, що жив колись, а тепер десь далеко, чи лежить глибоко в землі, чи може залишився вдома. То був хтось інший. І не ставалось мені легше від того, що той хтось носив те саме прізвище, що я і був колись таким близьким мені, може навіть був мною. Від цього тільки зростав бунт проти теперішнього життя і певність, що його треба якомога швидко змінити.
