«Я цілюся не рукою», – подумав Едді й здригнувся.

– Ти так говориш, Роланде, що я починаю сумніватися.

– То що нам робити далі? – спитав Джейк.

– У цьому я можу вам допомогти, – сказав чийсь голос за їхніми спинами.

Всі обернулися. Не здивувався тільки Роланд. Наближення незнайомця він почув ще посеред їхньої бесіди. Проте озирнувся зацікавлено, й одного погляду на чоловіка, що стояв на відстані двадцяти футів од них, на узбіччі дороги, було достатньо, щоб зрозуміти: новоприбулий походив або зі світу його друзів Едді, Сюзанни й Джейка, або зі світу, який з ним сусідив.

– Хто ти такий? – запитав Едді.

– І де твої друзі? – додала Сюзанна.

– Звідки ви прийшли? – спитав Джейк. Його очі аж палали цікавістю.

Незнайомець був убраний в довге чорне пальто, розстебнуте біля коміра, з-під якого видніли чорна сорочка і комірець католицького священика. Його довге сиве волосся стояло сторч по боках і спереду, наче з переляку. На лобі був шрам у формі літери Т.

– Мої друзі трохи відстали, – сказав він, показуючи кудись собі за спину великим пальцем, але навмисне не вказуючи чіткого напряму. – Тепер мій дім – Калья Брин Стерджис. Перед тим я жив у Детройті, штат Мічиган, працював у притулку для безхатьків і проводив збори анонімних алкоголіків. Словом, виконував добре знайому роботу. А ще раніше ненадовго зупинявся у Топіці, що в Канзасі.

Він спостеріг, що троє молодших аж сіпнулися від згадки про цю назву.

– До Топіки був Нью-Йорк. А до Нью-Йорка – маленьке містечко Джерусалемз-Лот у штаті Мен.

– Ти з нашого світу, – видихнув Едді. – Святий Боже, ти наш!

– Здається, так, – відповів чоловік у повернутому комірці. – Мене звуть Доналд Каллаген.

– Ти священик, – сказала Сюзанна, переводячи погляд з золотого хрестика на шиї (маленького й непомітного, проте блискучого) на грубіший хрест у нього на чолі.

– Вже ні, – похитав головою Каллаген. – Колись ним був. Можливо, колись настане той день, коли я з благословення небес знову стану священиком, але зараз я просто людина Божа. Чи можу я спитати… з якого ви часу?

– Тисяча дев’ятсот шістдесят четвертий, – відповіла Сюзанна.

– Сімдесят сьомий, – сказав Джейк.

– Вісімдесят сьомий, – і собі відрекомендувався Едді.

Почувши останню цифру, Каллаген зблиснув очима.

– Вісімдесят сьомий. А я прибув сюди з вісімдесят третього за тодішнім рахунком. Молодий чоловіче, для мене дуже важливо знати те, про що я вас зараз спитаю. На вашій пам’яті «Ред Сокс» виграли «Ворлд Сіріз»19?

Закинувши назад голову, Едді щиро розсміявся – здивовано й весело водночас.

– Ні, чоловіче, мені шкода. Торік вони були близькі до перемоги – приймав стадіон «Шеа», грали проти «Метс», – а тоді той Білл Бакнер, який стояв на першій базі, пропустив легкий м’яч між ніг. Він ніколи не оговтається. А ходіть до нас, сідайте. Кави в нас катма, зате Роланд… цей пошарпаний на вигляд чолов’яга праворуч від мене… цілком непогано заварює чай з лісових трав.

Каллаген звернув увагу на Роланда, а тоді зробив щось дивне: опустився на коліно, похилив голову і приклав кулак до чола зі шрамом.

– Хайл, стрільцю. У добру годину ми зустрілися на шляху.

– Хайл, – привітався Роланд. – Підійди, добрий незнайомцю, й розкажи, що привело тебе до нас.

Каллаген подивився на нього здивовано.

Роланд відповів йому спокійним поглядом і кивнув.

– У добру чи в лиху годину ми зустрілися, можливо, ти знайдеш те, що шукаєш.

– Можливо, що й ви також, – сказав Каллаген.

– Тоді підійди, – запросив його Роланд. – Приєднуйся до нашої бесіди.

– Перш ніж ми перейдемо до суті, можна у тебе щось запитати?

То був Едді. Поруч нього Роланд розклав багаття і порпався у спільних пожитках, шукаючи маленького глиняного горщика – пам’ятку матеріальної культури Древніх, – в якому любив заварювати чай.

– Авжеж, юначе.

– Ти Доналд Каллаген.

– Так.

– А яке в тебе друге ім’я?

Каллаген схилив голову набік, підняв одну брову, потім усміхнувся.

– Френк. На честь діда. Це має значення?

Едді, Сюзанна і Джейк обмінялися поглядами, а заразом – і думкою. Доналд Френк Каллаген. Дев’ятнадцять букв.

– Таки має, – зрозумів Каллаген.

– Можливо, – сказав Роланд. – А може, й ні. – Легко обертаючи бурдюк, він налив воду на чай.

– А тебе добряче пошматувало, – зауважив Каллаген, дивлячись на Роландову правицю.

– Я даю собі раду, – відповів Роланд.

– Коли сам обходиться, коли друзі трохи допомагають, – додав Джейк серйозно, без усмішки.

Каллаген кивнув, не розуміючи, та знаючи, що в цьому нема потреби: вони були ка-тетом. Нехай це слово було йому невідоме, проте термінологія не мала значення. Все було зрозуміло з того, як вони обмінювалися поглядами й обходилися одне з одним.

– Тож я назвався, – сказав Каллаген. – Чи можу я тепер взнати ваші імена?

Відрекомендувалися по черзі: Едді й Сюзанна Дін з Нью-Йорка, Джейк Чемберз із Нью-Йорка, Юк із Серединного світу, Роланд Дескейн з Ґілеаду. Кожному Каллаген кивнув, приклавши стиснутого кулака до чола.

– А я Каллаген з Лота, – сказав він, коли всі відрекомендувалися. – Чи був ним колись. Тепер я просто Старий. Так мене звуть у Кальї.

– Твої друзі до нас не приєднаються? – спитав Роланд. – Харчів у нас мало, проте чаю завжди досхочу.

– Поки що ні.

– А, – сказав Роланд і кивнув з таким виглядом, наче все зрозумів.

– В усякому разі, харчів у нас вистачає, – сказав Каллаген. – У Кальї був урожайний рік – принаймні поки що все було добре, – і ми радо поділимося з вами тим, що маємо. – Він затнувся, зрозумівши, що надто квапиться, й додав: – Можливо. Якщо все добре складеться.

– Якщо, – сказав Роланд. – Мій старий учитель казав, що це єдине слово, яке складається з тисячі літер.

– Незле! – розсміявся Каллаген. – Та все одно ми забезпечені провіантом ліпше од вас. Ще в нас є свіжі пундиці – Залія натрапила на ціле родовище. Але, здається, ви про них знаєте. Вона сказала, що місце, де вони росли, виглядало так, наче хтось уже ласував ягідками.

– Їх знайшов Джейк, – пояснив Роланд.

– Взагалі-то не я, а Юк, – Джейк погладив пухнастика по голівці. – Здається, він тренований пес – шукач пундиць.

– Ви давно помітили, що ми йдемо за вами? – спитав Каллаген.

– Два дні.

Хоч це було й неможливо, проте вигляд Каллагена після цих слів став спантеличеним і роздратованим водночас.

– Словом, відколи ми натрапили на ваш слід. А ми ж усе зробили для того, аби лишитися непоміченими.

– Якби ви не вважали, що вам потрібен хтось вправніший за вас, ви б не прийшли, – сказав Роланд.

– Правду кажеш, і я дякую, – зітхнув Каллаген.

– Ти прийшов до нас шукати захисту і допомоги? – спитав Роланд. У його голосі бриніло легке зацікавлення, проте Едді Діна пробрав крижаний холод. Слова наче зависли й дзвеніли в повітрі. Та не лише в нього виникло таке відчуття. Сюзанна взяла його за праву руку. Хвилею пізніше Джейкова долонька несміливо прокралася в його ліву.

– Я не уповноважений це казати. – У голосі Каллагена прозвучали нотки сумніву й невпевненості. Ба навіть страху.

– Тобі відомо, що ви прийшли до нащадків роду Ельда? – спитав Роланд так само невимушеним тоном, що й перед тим, водночас обводячи жестом руки Едді, Сюзанну, Джейка. І навіть Юка. – Оскільки вони мого роду, сумнівів бути не може. А я їхнього. Ми одне ціле. Ти знаєш, хто ми такі?

– Справді? – спитав Каллаген. – Ви всі з роду Ельда?

– Роланде, у що ти нас уплутуєш? – забурмотіла Сюзанна.

– Не бути ніким і не бути вільними, – сказав він. – Ані ви мені, ані я вам не винен. Принаймні поки що. Вони ще не наважилися попросити.

«Але наважаться», – подумав Едді. Не беручи до уваги сновидіння про троянду, крамничку делікатесів і занурення в тодеш, він не вважав себе екстрасенсом, проте не треба було володіти надприродними здібностями, щоб зрозуміти, про що збираються просити люди, які відрядили Каллагена як свого посла. Десь розгоралося велике багаття, а Роланд мусив руками вигрібати жар.