За інших обставин шокований погляд Сюзанниних круглих від подиву очей міг би здатися кумедним.

– Дядечко Моз на таке не здатен! Він же мій хрещений!

– Пробач, – сконфужено промовив Джейк. – Я читав багато детективів – Агату Крісті, Рекса Стаута, Еда Макбейна. У цих книжках таке трапляється повсякчас.

– До того ж, – додав Едді, – великі гроші міняють людей.

Вона змірила його холодним оцінюючим поглядом – неприродним і чужим для її очей. Роланд (якому було відомо те, чого не знали Едді та Джейк) подумав, що цей погляд призначено для ропух, з яких вичавлюють нутрощі.

– А тобі звідки знати? – спитала вона. Але відразу ж оговталася: – Ой, вибач, серденько. Я не хотіла.

– Та пусте, – сказав Едді й усміхнувся, проте усмішка вийшла вимушеною і непевною. – Зірвалося з язика, буває. – Потягнувшись, він узяв її за руку й стис. Вона відповіла таким самим потиском. Усмішка на обличчі Едді трохи поширшала й стала природною.

– Просто я знаю Мозеса Карвера. Він у житті цента чужого не взяв.

Едді підняв руку, сигналізуючи не так про довіру до її слів, як про те, що він більше не хоче продовжувати цю розмову.

– Послухайте-но, чи я правильно вас зрозумів, – сказав Роланд. – По-перше, все залежить від того, чи вдасться нам повернутися до Нью-Йорка у вашому світі. До того ж моментів часу, до яких ви плануєте втрапити, цілих два.

Настала пауза: всі перетравлювали цю інформацію. Потім Едді кивнув.

– Точно. Для початку тисяча дев’ятсот шістдесят четвертий рік. Сюзанна щезла пару місяців тому, але шукати її не перестали, ніхто ще не втратив надії. Вона ефектно з’являється на публіці – публіка аплодує. Повернення блудної дочки. Ми забираємо грошенята, хоча це може забрати трохи часу…

– Найважче буде вмовити дядечка Моза дати нам гроші, – сказала Сюзанна. – Коли йдеться про гроші в банку, він стоїть намертво. Я впевнена, що в глибині душі він досі вважає мене восьмирічною дівчинкою.

– Але ж за законом гроші твої? – спитав Едді. Роланд помітив, що він дуже обережно добирає слова. Ще не до кінця оговтався від «А тобі звідки знати?» і від погляду, яким вона супроводила ці слова. – Тобто він не зможе завадити тобі їх забрати?

– Ні, любий. Тато й дядечко Моз заснували для мене трастовий фонд, але в п’ятдесят дев’ятому році, коли мені виповнилося двадцять п’ять, я отримала право сама розпоряджатися грішми. – Вона перевела на нього погляд своїх очей – темних, напрочуд гарних і виразних. – Ну от. Тепер ти більше не дійматимеш мене питаннями, скільки мені років. Сам можеш вирахувати, якщо вмієш віднімати.

– Це неважливо, – сказав Едді. – Час – це лише обличчя на воді.

Від цих слів у Роланда по руках побігли мурашки. Десь далеко – либонь, на розкішному полі криваво-червоних троянд, од якого їх досі відділяла чимала відстань, – через його могилу перечалапав птах расті.

– Нам потрібна готівка, – сухо й по-діловому сказав Джейк.

– Га? – Едді насилу відірвав погляд від Сюзанни.

– Кажу: готівка потрібна, – повторив Джейк. – Ніхто не прийме чека, хай навіть виданого самим банком, якщо це чек тринадцятирічної давності. Особливо якщо він на суму декілька мільйонів доларів.

– Джейку, звідки ти про таке знаєш? – поцікавилася Сюзанна.

Джейк знизав плечима. Хоч-не-хоч (зазвичай неохоче), але мусив визнати, що він син Елмера Чемберза. Той не належав до хороших хлопців цього світу (Роланд би нізащо в житті не назвав його воїном Білості), проте досконало володів мистецтвом «забою», як називали це телевізійники. «Великий мисливець за трунами в країні ТеБе», – подумав Джейк. Можливо, це було трохи несправедливо, але сказати, що Елмер Чемберз знав різні лазівки, було якраз справедливо. І авжеж, він був Джейком, сином Елмера. Він не забув обличчя свого батька, хоча іноді дуже про це шкодував.

– Готівка, – підтвердив Едді. – Така оборудка має оплачуватися лише готівкою. Як буде чек, ми обміняємо його на зелені в шістдесят четвертому, а не в сімдесят сьомому. Складемо гроші в спортивну сумку… Сьюз, у шістдесят четвертому вже продавалися спортивні сумки? Хоча байдуже. Забудь. Ми запхаємо їх до сумки й заберемо до сімдесят сьомого. Не обов’язково це повинен бути день, коли Джейк купив «Чарлі Чух-Чуха» і «Книгу загадок», але має бути близенько.

– І щоб не після п’ятнадцятого липня сімдесят сьомого, – докинув Джейк.

– Точно, – кивнув Едді. – Після п’ятнадцятого з’ясується, що Балазар переконав Тауера продати землю, і гарна ж буде картина: ми з торбою бабосів у руці й з дурнуватими усмішками на пиках, бо день довгий, а грошей багато.

Хвильку всі мовчали – можливо, обмірковували цю зловісну картину. Першим порушив мовчанку Роланд:

– У вас усе так просто. Чом би й ні? Вам трьом видається, що дверні проходи між моїм світом і вашим з усіма тими тек-сі, астином і фотеграфіями – це щось настільки ж повсякденне, як для мене їхати верхи на мулі. Чи ховати шестизарядник. Звісно, у вас є всі причини так вважати, бо ж кожному довелося пройти крізь ті двері. А Едді навіть двічі – спершу до цього світу, а потім назад до свого.

– Скажу тобі, що повертатися до Нью-Йорка було не прикольно, – сказав Едді. – Забагато стрілянини. Не кажучи вже про відрізану голову мого брата, що покотилася підлогою в кабінеті Балазара.

– Проходити крізь двері у Датч-Гіл теж було непросто, – додав Джейк.

Роланд кивнув, беззастережно приймаючи їхні аргументи.

– Усе життя я вірив у те, що ти сказав тоді, коли ми з тобою познайомилися вперше, Джейку… те, що ти сказав перед смертю.

Збліднувши, Джейк опустив очі й нічого не відповів. Він не любив про це згадувати (на щастя, й самі спогади, що їх зберегла пам’ять, були нечіткі, розмиті), та й Роланд теж – Джейк це знав напевно. «Все правильно! – подумав він. – Логічно, що ти волієш про це забути! Ти впустив мене у прірву! Ти кинув мене вмирати!»

– Ти сказав, що цей світ не єдиний, існують інші, – вів далі Роланд, – і це справді так. Нью-Йорк у всьому своєму розмаїтті – це лише один з багатьох світів. Те, що нас знову і знову притягує туди, пов’язано з трояндою. У цьому я нітрохи не сумніваюся. Так само, як не сумніваюся в тому, що певним, не зрозумілим навіть мені самому чином, троянда – це і є Темна вежа. Або…

– Або це ще одні двері, – пробурмотіла Сюзанна. – Ті, що ведуть до самої Темної вежі.

Роланд кивнув.

– Мені вже не раз спадала ця думка. Хай там як, але про існування інших, паралельних світів знали манні. В певному сенсі вони присвячували їм своє життя. Вони вважали тодеш найсвятішим з ритуалів і найпіднесенішим з усіх можливих станів. Я вже розповідав вам, що мій батько та його друзі тривалий час знали про те, що існують чарівні кристали. А про те, що чаклунська веселка, тодеш і ці магічні двері якось пов’язані між собою, що вони фактично одне, ми здогадалися.

– До чого ти хилиш, дорогенький? – спитала Сюзанна.

– Просто нагадую вам, що я довго мандрував, – відповів стрілець. – Через зміни, що сталися з часом – через його пом’якшення, яке ви всі відчули на собі, – я шукав Темну вежу більше тисячі років, іноді перестрибуючи через цілі покоління, як морський птах перелітає з гребеня однієї хвилі на іншу, лише трохи вмочивши лапи у піну. Жодного разу за весь той час я не бачив таких дверей між світами, як ті, що стояли на березі Західного моря. Уздрівши їх, я й гадки не мав, що то таке, хоч і володів певними знаннями про тодеш і дуги чаклунської веселки.

Роланд подивився на них чесним, відкритим поглядом.

– А ви говорите так, нібито в моєму світі стільки ж чарівних дверей, скільки у вашому… – Він замислився. – …літаків або автобусів. Ви помиляєтеся.

– Зараз ми перебуваємо зовсім не там, де ти був раніше, Роланде, – сказала Сюзанна й обережно торкнулася його зап’ястка, вкритого темною засмагою. – Ми більше не в твоєму світі. Ти ж сам це сказав там, у тій версії Топіки, де Блейн нарешті врізав дуба.

– Згода. Я просто хочу, щоб ви усвідомили: шукати такі двері може виявитися складнішим завданням, ніж ви собі думаєте. До того ж ви говорите навіть не про одні двері, а про двоє. Двері, що відчиняються у потрібний вам час, так, неначе це револьвер, який можна націлити.