Поки вона нашвидкуруч приводила себе до ладу, змиваючи твань і кров, Роланд непомітно рушив назад, у бік табору, намагаючись не зважати на біль у стегні, що нагадував про себе дедалі частіше. Він уже тричі ставав свідком нічного полювання, й одного разу вистачило, щоб збагнути, якими навдивовижу гострими були чуття жінки в цьому стані.

Біля її візка він зупинився, щоб перевірити, чи, бува, не лишив слідів. Помітивши відбиток чобота, він затер його ногою, потім для певності прикидав листям, але обережно, щоб не викликати зайвих підозр, бо забагато листя в цій ситуації – ще гірше, ніж якби його не було взагалі. Покінчивши з цим, він вийшов на дорогу і пішов до табору, вже не кваплячись. Вона й сама буде наводити марафет перед тим, як повертатися. Цікаво, що бачила перед собою Мія, коли чистила Сюзаннин візок, подумав Роланд? Якийсь візочок з мотором? Та байдуже. Головне те, яка вона була хитромудра. Якби він однієї ночі не прокинувся, щоб піти до вітру, коли вона саме вирушала на одну зі своїх вилазок, то й досі не знав би про її полювання. А в таких речах він просто мусив проявляти тямущість.

Ти не такий тямущий, як вона, хробаче. Ну от, на додачу до привида Ваннея, до нього навідався Корт, щоб дати пару уроків. Вона вже показувала тобі це раніше, хіба не так?

Авжеж. Вона довела йому, що її розуму вистачило б на трьох жінок. А тепер з’явилася четверта.

Коли перед Роландом замаячив просвіт у деревах – дорога, якою вони простували, й місце, де стали табором на ніч, – він двічі вдихнув на повні груди, щоб не хвилюватися, та йому це не надто добре вдалося.

«Як на те Божа воля, вода буде, – нагадав він сам собі. – У великих справах, Роланде, ти не маєш права голосу».

Невтішна істина, особливо для людини, що подалася в таку грандіозну мандрівку, як стрілець, та він уже навчився з нею жити.

Ще раз вдихнувши, він зробив крок уперед. І довго, полегшено видихнув, коли побачив Едді й Джейка, які мирно спали біля згаслого вогнища. Хлопчикова права рука, що стискала ліву долоню Едді, коли стрілець вирушив за Сюзанною, зараз обвилася довкола Юка.

Шалапут розплющив одне око, уважно подивився на стрільця і заплющився знову.

Почути її наближення Роланд не зміг, але відчув його. Швидко ліг, перекотився на бік і ткнувся носом у згин ліктя. У такому положенні він спостерігав, як з лісу викотився візок. Почистила вона його швидко, проте ретельно: ні плямки багна Роланд не помітив. Спиці блищали в місячному сяйві.

Сюзанна поставила візок на місце, невимушено й граційно (як завжди) вислизнула з нього й рушила туди, де спав Едді. Роланд дещо занепокоєно дивився, як вона наближається до свого чоловіка. Подібну тривогу відчував би на його місці будь-який чоловік, що бодай раз в своєму житті мав справу з Деттою Волкер. Тому що жінка, яка звала себе матір’ю, в сутності не надто відрізнялася від Детти.

Лежачи нерухомо, як людина, що міцно заснула, Роланд приготувався до стрибка.

А тоді вона відгорнула волосся зі щоки Едді й поцілувала його у скроню. І цей пестливий жест сказав стрільцеві все, що йому необхідно було знати. Тепер він міг спокійно заснути. Він заплющив очі й занурився в темряву.

Коли Роланд прокинувся вранці, Сюзанна ще спала, але Едді з Джейком уже були на ногах. На сірих кістках учорашнього багаття Едді розклав нове. Вдвох із хлопчиком вони грілися та їли буритоси по-стрілецькому. Вигляд у обох був схвильований і заразом стривожений.

– Роланде, нам треба поговорити, – сказав Едді. – Вночі з нами дещо трапилося…

– Я знаю, – перебив Роланд. – Ви були в тодеші.

– В тодеші? – перепитав Джейк. – А що воно таке?

Роланд розтулив було рота, щоб пояснити, але потім замовк і похитав головою.

– Якщо ми будемо розмовляти, Едді, краще розбуди Сюзанну. Так не доведеться повторювати першу частину двічі. – Він перевів погляд на південь. – Маю надію, наші нові друзі не перешкодять нам під час розмови. Їх це не стосується. – Але в його душу вже закрадалися сумніви щодо цього.

Цікавіше, ніж зазвичай, він спостерігав, як Едді будить Сюзанну, впевнений, проте не на всі сто, що розплющить очі саме Сюзанна, а не інша. Але то була вона. Сіла, потягнулася, прочесала пальцями свої тугі кучері.

– Що таке, котику? Я могла ще годинку поспати.

– Сьюз, нам треба поговорити, – сказав Едді.

– Все, що захочеш, але не зразу. Ого, нічого собі, та в мене все тіло болить!

– Це від спання на твердій землі, – сказав Едді.

«Не кажучи вже про полювання голою на болоті», – додумав Роланд.

– Злий мені водички, сонце. – Сюзанна простягнула долоні, складені ковшиком, і Едді наповнив їх водою з бурдюка. Вона хлюпнула собі в обличчя, скрикнула і сказала: – А водичка не літня.

– Літня! – повторив Юк.

– Ні, я ще молода, – засміялася жінка до пухнастика, – але ще кілька таких місяців, як ці попередні, і я посивію. Роланде, ви в Серединному світі знаєте, що таке кава?

Роланд кивнув.

– З плантацій у Зовнішній дузі. На півдні.

– Якщо раптом будемо проходити повз неї, назбираємо трішки? Пообіцяй.

– Обіцяю, – запевнив Роланд.

Але Сюзанна вже пильно дивилася на Едді.

– Що таке? Ви, хлопці, якось змарніли.

– Знову сни замучили, – сказав Едді.

– Мене теж, – додав Джейк.

– Це не сни, – мовив стрілець. – Сюзанно, а тобі як спалося?

Вона безтурботно глянула на нього. В її відповіді він не відчув ані тіні сумніву.

– Мов убита, як я завжди сплю. Єдине, що є доброго в цих поневіряннях, – те, що ти можеш забути про клятий «нембутал»9.

– Роланде, то що таке тодеш? – поцікавився Едді.

– Тодеш, – почав стрілець і пояснив їм так добре, як умів. З Ваннеєвих уроків він пам’ятав, що люди-манні тривалий час постували, щоб досягти належного стану розуму, мандрували в пошуках саме того місця, що дозволяло зануритися в тодеш. Це вони визначали за допомогою магніту й великих свинцевих тягарців.

– Щось мені підказує, що в Нідл-парку10 ці чуваки були б як удома, – сказав Едді.

– Будь-де у Ґрінвіч-Вілідж11, – додала Сюзанна.

– «Звучить по-гавайському, чи не так?» – процитував Джейк замогильним голосом, і всі розсміялися. Навіть Роланд, і той злегка всміхнувся.

– Тодеш – це ще один спосіб мандрувати, – сказав Едді, коли всі насміялися досхочу. – Як двері. І скляна куля. Правильно я кажу?

Роланд хотів було відповісти ствердно, та потім завагався.

– Я думаю, це можуть бути різновиди одного й того самого, – сказав він. – А ще Ванней розповідав, що кристали… частини чаклунської веселки… можуть полегшити занурення в тодеш, а часом навіть роблять його елементарним.

– А ми справді блимали, як… як лампочки? Як те, що ти називаєш ліхтарями-іскорками?

– Так… ви з’являлися й зникали. Коли вас не було, замість вас лишалося тьмяне світіння, неначе щось тримало для вас місце в цьому світі.

– Дякувати Богові, що тримало, – сказав Едді. – Коли все скінчилося… коли знову задзеленчали дзвіночки й стало темно… чесно кажучи, я засумнівався, що ми повернемося.

– Я теж, – тихо мовив Джейк. Небо знову затягло хмарами, й у тьмяному ранковому світлі хлопчик здавався дуже блідим. – Я тебе загубив.

– Ще ніколи в житті я не був такий щасливий, як тоді, коли розплющив очі й побачив цей шмат дороги, – сказав Едді. – І тебе поряд, Джейку. Навіть Роланд – і той здався мені красенем. – Він глянув на Юка, перевів погляд на Сюзанну. – Кохана, а з тобою нічого такого не трапилося вночі?

– Ми б її побачили, – сказав Джейк.

– Ні, якщо її тодешнуло деінде, – заперечив Едді.

Сюзанна стурбовано похитала головою

– Я всю ніч проспала. Я ж казала. А ти, Роланде?