– Нічого такого, – сказав Роланд. Він, як завжди, тримав усе в таємниці, поки інтуїція не підкаже йому, що настав слушний час. (До того ж брехати йому особливо не довелося.) Він пильно подивився на Едді й Джейка. – Якісь проблеми, правда ж?

Едді з Джейком перезирнулися, потім знову подивилися на Роланда.

– Та, – зітхнув Едді, – мабуть.

– Наскільки все погано? Ви знаєте?

– Здається, ні. А ти як думаєш, Джейку?

Джейк похитав головою.

– Але в мене є деякі міркування, – вів далі Едді. – І якщо вони справдяться, от тоді у нас виникне проблема. Велика. – Він важко проковтнув слину. Джейк торкнувся його руки, і стрілець з тривогою відзначив, як швидко і міцно той стиснув хлопчикову долоню.

Роланд і собі потягнувся та взяв за руку Сюзанну. Перед його внутрішнім зором промайнула картинка, як ця рука хапає жабу й вичавлює з неї тельбухи, але він прогнав од себе цю думку. Жінки, яка це зробила, з ними зараз не було.

– Розповідайте, – попросив він Едді й Джейка. – Розповідайте все до найменших деталей. Ми хочемо почути.

– Кожне слово, – підтакнула Сюзанна. – Заради ваших батьків.

Вони детально розповіли про все, що з ними сталося в Нью-Йорку 1977 року. Роланд і Сюзанна зачаровано слухали історію про те, як вони йшли слідом за Джейком до книгарні й побачили авто Балазара та його джентльменів, яке підкотило до входу.

– Ти ба! – вигукнула Сюзанна. – Тут тобі й погані хлопці! Все майже як у романі Діккенса.

– Хто такий Діккенс і що таке роман? – запитав Роланд.

– Роман – це довга історія, викладена у книзі, – розтлумачила Сюзанна. – Діккенс написав їх із дюжину. Він був, либонь, одним з найліпших романістів усіх часів. У його романах люди у великому місті Лондоні зустрічаються з тими, кого знали колись давно чи познайомилися деінде. Один мій викладач у коледжі терпіти не міг такого розвитку подій. Казав, що в романах Діккенса повно випадкових збігів.

– Твій викладач або не знав про ка, або не вірив у його існування, – сказав Роланд.

– Так, авжеж, це ка, – закивав Едді. – Нема сумнівів.

– Мене більше зацікавила жінка, яка написала «Чарлі Чух-Чуха», ніж цей байкар Діккенс, – сказав Роланд. – Джейку, ти часом не…

– А я тебе випередив, – сказав Джейк, розстібаючи лямки свого наплічника. З побожним виглядом дістав почухрану книжку про пригоди локомотива Чарлі та його друга, Машиніста Боба. Усі подивилися на палітурку. Під картинкою досі стояло ім’я та прізвище Беріл Еванс.

– Блін, – сказав Едді. – Це так дивно. Я не хочу з’їжджати на бічну колію абощо… – Він замовк, збагнувши, що пожартував на залізничну тематику, потім продовжив. Усе одно Роланда не надто цікавили жарти й каламбури. – …але це дивно. Ту книжку, яку купив Джейк, Джейк Сімдесят Сім, написала Клаудія якась там Бахман.

– Інес, – озвався Джейк. – А ще там між іменами було «і». Маленьке «і». У когось є ідеї, що б це могло означати?

Ніхто не знав, але Роланд сказав, що подібні імена мали люди в Меджисі.

– Здається, це було щось на кшталт додатку, що свідчив про шанованість особи. І я не впевнений, що це побічна інформація. Джейку, ти сказав, що табличка на вітрині була інакшою, ніж колись. Що в ній було не так?

– Я не пригадую. Але знаєш що? Якби ти мене знову загіпнотизував… як тоді, патроном… то я б згадав.

– Можливо, іншим разом, – сказав Роланд. – Але нині вранці в нас обмаль часу.

«Знову, – подумав Едді. – Ще вчора час не існував, сьогодні його бракує. Але ж чомусь усе впирається в час, так? Роландові давні часи, наші давні часи, теперішнє. Це неспокійне теперішнє».

– Чому? – спитала Сюзанна.

– Наші друзі, – пояснив Роланд і кивнув на південь. – У мене відчуття, що невдовзі вони прийдуть знайомитися з нами.

– А чи вони наші друзі? – спитав Джейк.

– Оце вже справді неважливо, – сказав Роланд (але сам у цьому засумнівався). – Поки що звернімо око нашого кхефу до тієї книгарні для розуму чи як її там. Ви бачили, як розбійники з «Похилої вежі» мучили власника? Цього Тауера чи Торена.

– Тобто пресували його? – уточнив Едді. – Викручували йому руки?

– Так.

– Авжеж, мучили, – погодився Джейк.

– Учили, – вставив Юк. – Жеж учили.

– Закладаюся, що Тауер і Торен – насправді те саме прізвище, – сказала Сюзанна. – «Торен» голландською означає «вежа». – Побачивши, що Роланд відкриває рота, щоб заговорити, вона підняла руку. – У нашому куточку всесвіту, Роланде, люди так і роблять: міняють іноземне прізвище на більш… ну… більш подібне до американського.

– Ага, – підтвердив Едді. – Так Стемпович стає Стемпером… Яков – Джейкобом… або…

– Або Беріл Еванс стає Клаудією-і-Інес Бахман, – розсміявся Джейк. Але голос у нього був не дуже веселий.

Едді витяг з багаття напівобгорілого патика і став водити ним по землі. Одна по одній з’являлися великі літери: К… Л… А… У.

– Шнобель навіть сказав, що Тауер голландець. «Фріц воно і є фріц, правда, бос?» – Він питально глянув на Джейка, шукаючи підтвердження. Джейк кивнув, потім узяв паличку й продовжив: Д… І… Я.

– Те, що він голландець, багато що міняє, – сказала Сюзанна. – Колись голландці володіли більшою частиною Мангеттену.

– А хочете знов почути щось у дусі Діккенса? – спитав Джейк. Дописав на землі «і» після «КЛАУДІЯ» і глянув на Сюзанну. – Як щодо моторошного будинку, через який я потрапив до цього світу?

– Маєток, – сказав Едді.

– Маєток у Датч-Гіл12, – нагадав Джейк.

– Датч-Гіл. Ну звісно. Хай йому грець.

– Переходьмо до суті, – сказав Роланд. – А я думаю, що суть полягає в угоді, яку ви побачили. І відчули, що повинні її побачити, так?

Едді кивнув.

– Ваша потреба все побачити здавалася нагальною вимогою Променя?

– Роланде, я думаю, то й був Промінь.

– Інакше кажучи, шлях до Вежі.

– Угу, – сказав Едді. Він думав про те, як хмари текли вздовж Шляху Променя, як тіні тяглися в той бік, куди вказував Промінь, як кожна гілка кожного дерева неначе повертала у той бік. «Усе слугує Променю», – не раз казав їм Роланд. І потреба Едді побачити папірець Балазара, якого той тицьнув під носа Кельвінові Тауеру, здавалася саме потребою, пронизливою і невідпорною.

– Розкажи мені, що там було написано.

Едді прикусив губу. Зараз йому було не так страшно, як тоді, коли треба було вирізьблювати ключ, що дозволив би їм урятувати Джейка й видобути його на цей бік, але відчуття були схожі. Оскільки це було не менш важливо, ніж ключ. Якщо він щось забув, це може призвести до краху світів.

– Я не пам’ятаю дослівно…

Роланд нетерпляче махнув рукою.

– Якщо буде потрібно, я тебе загіпнотизую і витягну з тебе все дослівно.

– Думаєш, це має значення? – спитала Сюзанна.

– Я думаю, все має значення, – відповів Роланд.

– А що, як гіпноз не подіє на мене? – поцікавився Едді. – Якщо я типу непіддатливий?

– Нехай це буде мій клопіт, – сказав Роланд.

– Дев’ятнадцять, – ні сіло ні впало озвався Джейк, і всі звернули погляди до нього. Він роздивлявся літери, що їх вони з Едді награмузляли біля пригаслого вогнища. – Клаудія-і-Інес Бахман13. Дев’ятнадцять літер.

Замислившись на мить, Роланд вирішив поки що на це не зважати. Якщо число «дев’ятнадцять» було якимось чином із цим усім пов’язане, з часом його значення саме про себе нагадає. А поки що їм трьом і без того було над чим помізкувати.

– Аркуш, – сказав він. – Спочатку про нього. Розповідай усе, що можеш згадати.

– То був юридичний документ із печаткою внизу й усім таким. – Едді замовк, бо його осяяла проста думка. Ймовірно, Роланд частково міг зрозуміти, про що йдеться – зрештою, він же був у своєму світі кимось на зразок правоохоронця, – та не завадило б переконатися. – Ти ж знаєш, хто такі юристи, правда?

Відповів Роланд найсухішим тоном з тих, що були в його арсеналі.