– Ти забуваєш, що я родом з Ґілеаду, Едді. Найцентральнішої з Внутрішніх бароній. У нас було більше купців, фермерів і фабрикантів, ніж юристів, але їх теж не бракувало.

– Ти нагадав мені про одну сцену з Шекспіра, Роланде, – розсміялася Сюзанна. – Двоє персонажів – точно не пригадую, може, Фальстаф і принц Гел – розмовляють про те, що зроблять, коли переможуть і війні настане край. І хтось із них каже: «Перш за все скараємо на горло всіх юристів».

– Для початку було б непогано, – сказав Роланд, і його серйозний замислений тон змусив Едді здригнутися. Потім стрілець знову повернувся до нього. – Продовжуй. Джейку, якщо згадаєш щось, то додай, будь ласка. І розслабтесь обидва, заради ваших батьків. Поки що я хочу про все почути в загальних рисах.

Хоч Едді й здогадувався про це, але ті слова Роланда додали йому наснаги.

– Гаразд. То був меморандум про договір. Назва стояла вгорі, великими літерами. Внизу було написано «Угоду підписали», а поряд два підписи. Один – Кельвіна Тауера. Другий – Річарда як-його-там. Джейку, ти не пам’ятаєш?

– Сейр, – підказав Джейк. – Річарда Патрика Сейр14. – Він замовк, ворушачи губами, а потім кивнув. – Дев’ятнадцять букв.

– І про що в ній ішлося, в тій угоді? – спитав Роланд.

– Правду кажучи, нічого особливого, – відповів Едді. – Чи то мені так здалося? Загалом, мова була про те, що Тауер володів пустирем на розі Сорок шостої вулиці й Другої авеню…

– Тим самим пустирем, – виправив Джейк. – Де росте троянда.

– Твоя правда, тим самим. Цю угоду Тауер підписав п’ятнадцятого липня 1976 року. Корпорація «Сомбра» відвалила йому сто штук. Натомість він, наскільки я розумію, пообіцяв їм не продавати ділянки нікому, крім самої «Сомбри», впродовж усього наступного року, дбати про неї, тобто сплачувати всі податки й таке інше, а потім надати «Сомбрі» привілей для придбання, звісно, якщо він доти ще не продасть їм пустиря. Чого він вочевидь не зробив станом на ту мить, коли ми його навідали. Проте до кінця терміну дії угоди ще лишалося півтора місяця.

– Містер Тауер сказав, що сто тисяч уже розійшлися, – вставив Джейк.

– У тій угоді було щось про те, що «Сомбра» має першочергове право купівлі? – уточнила Сюзанна.

Едді з Джейком задумалися, перезирнулися й похитали головами.

– Впевнені? – не вгавала Сюзанна.

– Не зовсім, але майже, – відповів Едді. – Думаєш, це важливо?

– Не знаю, – похитала головою вона. – Така угода, про яку ви розповідаєте… без пріоритетного права купівлі вона не має сенсу. Якщо подумати, до чого вона зводиться? «Я, Кельвін Тауер, погоджуюся подумати про те, щоб продати вам свою ділянку. Ви платите мені сто тисяч доларів, і я буду думати цілий рік. Звісно, у вільні від шахів і кавування з друзями хвилини. А коли рік добіжить кінця, то я, може, продам вам пустир, а може, знайдеться покупець, який відвалить більше грошиків. А ви, мої лапенята, можете піти подутися, якщо вам щось не подобається».

– Ти забуваєш про одну річ, – м’яко нагадав Роланд.

– Яку? – здивувалася Сюзанна.

– Ця «Сомбра» – не звичайна законослухняна компанія. Сама подумай, чи законослухняна компанія найняла б когось на кшталт Балазара, щоб він переказував від неї повідомлення.

– А ти маєш рацію, – погодився Едді. – У Тауера жижки трусилися від страху.

– Все одно, – сказав Джейк, – це багато пояснює. Наприклад, ту табличку, яку я бачив на пустирі. Ця «Сомбра» також здобула право за свої сто тисяч «рекламувати майбутні проекти». Ти бачив той пункт, Едді?

– Здається, так. Одразу під пунктом про те, що Тауер зобов’язується не допускати арешту майна чи інших ускладнень, тому що «Сомбра» має свій «заявлений інтерес», правда?

– Так, – підтвердив Джейк. – На табличці, яку я бачив на пустирі, було написано… – Він замислився, потім підняв руки й подивився кудись поміж них, немовби читаючи лише йому одному видимий напис.

БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ «МІЛЛЗ» І «СОМБРА-НЕРУХОМІСТЬ».

МИ ЗМІНЮЄМО ОБЛИЧЧЯ МАНГЕТТЕНУ.

А далі:

НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ БУДЕ ЗВЕДЕНО

ЕЛІТНІ БУДИНКИ «ЗАТОКА ЧЕРЕПАХИ».

– То он навіщо їм ця земля, – сказав Едді. – Кондомініуми. Але…

– Що таке кондомініум? – наморщивши лоба, спитала Сюзанна. – Якесь занадто новомодне слівце.

– Це типу будинок, що перебуває у спільній власності мешканців, – розтлумачив Едді. – Думаю, тоді, коли ти жила в Нью-Йорку, такі теж були, тільки називалися по-іншому.

– Авжеж, – з різкими нотками у голосі сказала Сюзанна. – Ми називали їх кооперативами. А якщо викаблучувалися, то могли й багатоквартирним будинком назвати.

– Це не важливо, бо кондомініуми тут ні до чого, – втрутився Джейк. – Ніякого будинку вони й не збиралися зводити. То все лише для… чорт, як же це назвати?

– Для прикриття? – підказав Роланд.

– Саме так, прикриття! – просяяв Джейк. – Річ у троянді, а не в споруді! А вони не можуть накласти на неї лапу, поки не викуплять землі, на якій вона росте. Я в цьому впевнений.

– Можливо, ти маєш рацію: будинок потрібен лише про людське око, – сказала Сюзанна. – Проте назва «Затока черепахи» теж не випадкова, ви так не думаєте? – Вона глянула на стрільця. – Роланде, та частина Мангеттену так і називається – Тертл-Бей15.

Анітрохи не здивувавшись, він кивнув. Черепаха була одним з дванадцяти Вартових, і майже не лишалося сумнівів у тому, що охороняла вона дальній край Променя, вздовж якого вони тепер прямували.

– Може, будівельникам з «Міллз» нічого не відомо про троянду, – сказав Джейк, – але я впевнений, що корпорація «Сомбра» дуже добре в цьому обізнана. – Він запустив руку в шерсть Юка, настільки густу на шиї, що пальці, занурившись у неї, зникли. – Гадаю, десь у Нью-Йорку, в якомусь бізнес-центрі, напевно, в істсайдському Тертл-Бей, є двері з написом «Корпорація “Сомбра”». А десь за тими дверима – ще одні двері. З тих, що ведуть до цього світу.

Якусь мить вони в повній тиші думали про це – про світи, що обертаються на єдиній осі нетривкої гармонії, – і ніхто не промовив ні слова.

– А тепер послухайте, як я собі все уявляю, – сказав нарешті Едді. – Сьюз, Джейку, якщо я в чомусь помиляюся, виправте. Цей чувак Кел Тауер – хтось типу опікуна троянди. Можливо, сам він цього не усвідомлює, але так є. До того ж не лише він, а й усі його родичі-попередники мусили про неї дбати. Це пояснює, чому в них таке прізвище.

– Тільки він останній, – додав Джейк.

– Сонечко, ти не можеш цього знати напевно, – заперечила Сюзанна.

– У нього не було обручки, – відповів Джейк, і Сюзанна кивнула, визнаючи (бодай тимчасово) його правоту.

– Можливо, свого часу в Нью-Йорку була купа Торенів, які володіли купою ділянок міської землі, – продовжив Едді, – але ті часи давно в минулому. Тепер єдине, що перешкоджає корпорації «Сомбра» дістатися до троянди – це напівзбанкрутілий черевань, який узяв собі інше прізвище. Він… як називають людину, що любить книжки?

– Бібліофіл, – підказала Сюзанна.

– Так, він один з них. А Джордж Бйонді (хоч він аж ніяк не Ейнштейн) сказав одну розумну річ, коли ми підслуховували. Він сказав, що Торенів заклад був не справжньою крамницею, а дірою, де безслідно щезали гроші. Там, звідки ми родом, таких, як він, – хоч греблю гати, Роланде, й відбувається з ними одне й те саме. Коли моя мама бачила по телику якогось багатія… ну наприклад, Доналда Трампа…

– Кого? – зачудувалася Сюзанна.

– Ти його не знаєш, у шістдесят четвертому він ще пішки під стіл ходив. До того ж це не має значення. «Три покоління нероб, – ось що вона казала. – Оце по-американському, хлопчики».

Отож Тауер, як Роланд, – останній зі свого роду. Час від часу він продає якусь нерухомість, платить з цих сум податки, розраховується за помешкання, поповнює кредитні картки, віддає борги лікарям, сплачує за поповнення книжкового асортименту. Звісно, я це все вигадую… але чомусь таке відчуття, що насправді все так і відбувається.