– Дивлюся на дерева – бачу дев’ятнадцять. У багаття – і там дев’ятнадцять. Імена складаються з дев’ятнадцяти літер, як у Оверголсера й Каллагена. І це лише те, що я можу вимовити, що можу побачити й осягнути розумом. – Едді говорив надзвичайно швидко, дивлячись Роландові просто у вічі. – Є ще одне. Це стосується тодешу. Знаю, що ви вважаєте, буцімто мені все нагадує про ті часи, коли я ширявся, і, можливо, так і є. Але, Роланде, тодеш дуже схожий на кайф від наркотика.

Про такі речі Едді завжди розмовляв з ним таким тоном, наче Роланд за все своє довге життя ніколи не вживав нічого міцнішого за ґраф. А це було дуже далеко від правди. Іншим разом він нагадає Едді про це, але не зараз.

– Саме перебування тут, у твоєму світі, подібне до тодешу. Тому що… чорт, як же це важко…. Роланде, тому що тут усе реальне і нереальне водночас.

Роланд хотів було нагадати Едді, що це вже не його світ – для нього кінцем Серединного світу і початком усіх таємниць, що лежали за його межами, стало місто Лад, – але знову вирішив тримати рота на замку.

Едді набрав у жменю глиці, згрібши пахучі голки і залишивши на землі п’ять чорних слідів – відбиток руки.

– Усе реальне, – сказав він. – Я це відчуваю, і на запах також. – Він підніс пригорщу глиці до рота й торкнувся колючок язиком. – На смак я це теж можу відчути. Та водночас усе якесь несправжнє, як цифра дев’ятнадцять у вогні чи та хмара в небі, схожа на черепаху. Ти розумієш, про що я?

– Чудово розумію, – пробурмотів Роланд.

– Люди реальні. Ти… Сюзанна… Джейк… той тип Ґешер, який викрав Джейка… Оверголсер зі Слайтменами. Але те, в який спосіб тут вигулькують різні штуки з мого світу – оце вже нереально. Це і нерозумно, і нелогічно, але не про те мені зараз ідеться. Це все не насправді – от що мене турбує. Чому люди тут співають «Гей, Джуд»? Я не знаю. Той ведмідь-кіборг, Шардик, – звідки мені відоме це ім’я? І чому воно нагадує про кроликів? Уся ця трахомудія з Чарівником Країни Оз, Роланде, – я не маю жодних сумнівів, що все це сталося з нами насправді, але водночас мені видається, що цього не було. Таке відчуття, що це тодеш. Як дев’ятнадцять. І що відбувається після Зеленого палацу? Ми потрапляємо до лісу, як Ганзель і Гретель. Знаходимо дорогу, якою можна йти. Ягоди-пундиці, які можна збирати. Цивілізації настав гаплик. Усе в світі розладналося. Так ти нам сказав. Ми на власні очі бачили це в Ладі. Тільки знаєш що? Ти помилився! Так вам, придурки!

Едді коротко розсміявся. Сміх вийшов різким і нездоровим. Відгортаючи з лоба волосся, він лишив на ньому темний слід від лісової землі.

– Прикол у тому, що тут, за мільярд миль від великого Ніщо, ми знаходимо селище, що ніби зійшло зі сторінок книжки з казками. Цивілізоване. Пристойне. Населене людьми, які здаються тобі знайомими. Нехай не всі вони симпатичні – Оверголсер дещо неприємний тип, – але все одно в тебе таке відчуття, ніби ти їх звідкись знаєш.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.