– Енді безліч разів розповідав про тонкохід. Каже, що ця штука має звук, але що воно таке, не знає.

– Хто такий Енді?

– Ти скоро сама з ним познайомишся, сей. А ти теж з того Калья-Йорка, що і твої друзі?

– Так, – відповіла вона, знову насторожуючись. Він об’їхав візком стародавню акацію. Тепер дерев поменшало, а пахощі їжі стали відчутнішими. М’ясо… кава. В неї забурчало в животі.

– Але ж вони не стрільці, – кивнув Оверголсер у бік Джейка та Едді. – Тільки не кажи, що вони стрільці.

– Коли настане для цього час, ви самі повинні будете це вирішити, – ухилилася од відповіді Сюзанна.

Якусь хвилю він не відповідав. Колеса візка шурхотіли на камінні гірської породи, що виступала з-під землі. Попереду них між Джейком і Бенні Слайтменом тюпав Юк. Хлопчаки потоваришували надприродно швидко. На таке здатні лише діти. «Але чи добре це?» – замислилася Сюзанна. Бо хлопчики були надто різними. На їхню біду, з часом це стане очевидним.

– Він налякав мене, – озвався нарешті Оверголсер, але так тихо, що його було ледь чути. Неначе розмовляв сам з собою. – Думаю, річ у його очах. Здебільшого в очах.

– То це не змусило вас змінити свою думку? – спитала Сюзанна. Вона намагалася, щоб питання прозвучало якомога невинніше, і розуміла, що це не надто їй вдалося. Та все ж була вражена тим, як розлютився фермер.

– Ти що, жінко, з глузду з’їхала? Звісно, ні. І не змусить, доки я не побачу виходу з цієї коробки, в якій ми сидимо. Слухай мене уважно! Той хлопчисько… – Він показав на Тіана Джефордса, який крокував попереду з дружиною, – той хлопчисько виставив мене йолопом. Перед усіма нагадав, що в мене немає дітей того віку, який цікавить Вовків. Зате у нього вони є. Невже ти думаєш, я бовдур, який не розуміє, чого це все нам коштує?

– Я так не думаю, – заспокійливо промовила Сюзанна.

– А він? Я вже починаю думати, що він мене за такого має. – У голосі Оверголсера вчувалася боротьба, яку вели в його душі гординя і страх. – Невже я хочу віддавати діток Вовкам? Діток, які повертаються рунтами, овочами й нидіють потім до самого скону? Ні! Але я також не хочу, щоб якийсь зарізяка змусив нас припуститися помилки, за якою нема вороття!

Знову озирнувшись через плече, вона помітила дивовижну річ. Зараз він хотів сказати «так». Знайти причину, щоб сказати «так». Ось у який бік, не промовивши ні слова, навернув його думки Роланд. Без слів, просто… ну, просто на нього поглянувши.

Бічним зором вона помітила якийсь рух.

– Господи Ісусе! – вигукнув Едді. Сюзаннина рука притьмом опустилася до револьвера, якого не було. Вона знову повернулася вперед. З манірною обережністю, яка здалася Сюзанні потішною навіть попри її подив, до них наближався металевий чоловік заввишки щонайменше сім футів.

Джейк опустив руку до кріпильної муфти й руків’я револьвера, що з неї стирчала.

– Спокійно, Джейку! – сказав Роланд.

Металевий чоловік з очима, в яких спалахували сині іскри, зупинився перед ними. Близько десяти секунд він стояв непорушно, і цього часу Сюзанні з лишком вистачило, щоби прочитати слова, вибиті в нього на грудях. «Північний центр позитроніки, – подумала вона. – Знову на сцені. Не кажучи вже про Ламерк Індастріз».

Робот підняв свою сріблясту руку й притулив сріблясту долоню до сталевого лоба.

– Хайл, стрільцю з далеких країв, – сказав він. – Довгих днів і приємних ночей.

Роланд теж приклав пальці до чола.

– І тобі того самого, тільки вдвічі більше, Енді-сей.

– Дякую. – У незбагненних і глибоких надрах робота щось клацало. Він нахилився до Роланда, і сині очі заяскріли ще жвавіше. Сюзанна побачила, як рука Едді непомітно підбирається до сандалового руків’я стародавнього револьвера. Роланд, проте, навіть оком не змигнув.

– Я приготував смачний обід, стрільцю. Багатими дарами наділила нас земля. О так.

– Красно дякую, Енді.

– Ні за віщо. – Всередині робота знову щось клацнуло. – А чи не маєте ви охоти послухати свій гороскоп?

Близько другої години того дня вони вдесятьох сіли обідати, – точніше, розкошувати по-фермерському, як назвав це Роланд.

– Коли виконуєш ранкові обов’язки, то вдивляєшся в майбутнє з любов’ю, – пізніше сказав він своїм друзям. – А під час вечірніх озираєшся в минуле з ностальгією.

Едді подумав, що стрілець жартує, але з Роландом ніколи не можна було мати в цьому цілковиту впевненість. Гумор у Роланда перебував у зародковому стані, та й той був сухий, як порох.

Цей обід не був найпишнішим у житті Едді (бенкет у стареньких з Річкового Перехрестя досі посідав перше місце в його хіт-параді), але після тижнів, проведених у лісі, де вони харчувалися самими буритосами по-стрілецьки, а випорожнювалися твердими кролячими кульками десь двічі на тиждень, не частіше, таким харчам варто було віддати належне. Енді подав колосальних розмірів біфштекси з кров’ю, вкриті грибним соусом. Також була квасоля, якісь загорнуті штуки, що нагадували тако24, і смажена кукурудза. Скуштувавши її, Едді зрозумів, що вона тверда, проте смачна. Ще був капустяний салат, що його, як гордо повідомив їм Тіан Джефордс, приготувала його дружина. Ще їх частували смачнющим полуничним пудингом. І, авжеж, кава. Вони вчотирьох, прикинув Едді, мабуть, упорали цілий галон. Навіть Юк – і той трохи кави покуштував (Джейк налив йому трохи темного міцного напою в мисочку). Юк понюхав, сказав «Кав!» і швидко-швидко захлебтав.

Під час їжі ніхто не розмовляв про серйозні речі («Їда й бесіда несумісні» – такою була одна з багатьох премудростей, що їх вряди-годи висловлював Роланд), і все ж Едді багато чого дізнався від Джефордса та його дружини. Здебільшого йшлося про життя в цих краях, які Тіан і Залія називали «прикордонними». Едді сподівався, що Сюзанна (біля Оверголсера) і Джейк (коло хлопчиська, якого Едді вже подумки називав малюком Бенні) роздобули бодай половину цієї корисної інформації. Він думав, що Роланд сяде з Каллагеном, проте священик їв окремо від усіх. Він відніс свій харч трохи далі, помолився і взявся до їжі. Втім, її було небагато. Чи він досі був лютий на Оверголсера за те, що той перебрав на себе повноваження головного, а чи просто самітник від природи? За такий короткий час з’ясувати це було важко, проте, якби хтось приставив до голови Едді пістолет, він би проголосував за останній варіант.

Чи не найбільше Едді вражало те, наскільки збіса цивілізованою була ця частина світу. Порівняно з нею Лад, з його ворогуючими Сивими і Юнами, виглядав як Канібалові острови в дитячо-юнацькому романі про морські пригоди. У цих людей були дороги, були правоохоронці й система самоврядування, що нагадувала Едді міські збори в Новій Англії. Ці люди мали міську залу зібрань і надсилали перо, яке начебто правило їм за якийсь символ влади. Коли хтось хотів скликати збори, то надсилав перо, і ним обносили всіх мешканців. Якщо пера торкалася достатня кількість людей, збори відбувалися. Інакше не відбувалися. Несли перо двоє людей, їхнім підрахункам беззастережно вірили. Едді сумнівався, що подібне можна було б здійснити в Нью-Йорку, але для такого містечка цей спосіб керування видавався цілком непоганим.

На північ і на південь від Кальї Брин Стерджис дугою розташовувалося ще принаймні сімдесят інших Калій. Калья Брин Локвуд на півдні й Калья Еміті на півночі також складалися з ферм і ранчо. Вони теж потерпали від періодичних набігів Вовків. Далі на південь лежали Калья Брин Бауз і Калья Стефель, з їхніми величезними смугами фермерських угідь. Джефордс сказав, що й вони страждали через Вовків… принаймні він так думав. Далі на північ знаходилися Калья Сен-Піндер та Калья Сен-Хре – сільськогосподарські й вівчарські ферми.

– Ферми величенькі, – розповідав Тіан, – але що далі на північ, то дрібніші вони стають, а коли дійдеш туди, де падає сніг… так мені казали, сам я тих країв не бачив… то там роблять чудовезний сир.