– Подейкують, що люди на півночі носять дерев’яні черевики, – сказала Залія до Едді з задумою у погляді. Сама вона була взута у пошарпані грубі шкарбани, які в їхній місцевості називали шорбутсами.

Мешканці Кальї мандрували вкрай рідко, проте в їхньому розпорядженні були шляхи, якби раптом їм заманулося поблукати світом. Ці шляхи також були торговельними, й торгівля була дуже жвавою. На додачу до них була ще Вайє, яку іноді називали Великою рікою. Вона протікала південніше Кальї Брин Стерджис і впадала у Південні моря. Принаймні так розповідали знавці. Ще існували шахтарські Кальї й мануфактурні Кальї (де речі виготовляли за допомогою парового преса і навіть – о так! – електрики). А одна Калья була всуціль розважальною: там грали в азартні ігри, влаштовували дикі захопливі перегони, а ще…

Тут Тіан, який усе це розповідав, відчув на собі погляд Залії й присоромлено відійшов до казанка, щоб досипати собі ще квасолі. І капустяного салату для заспокоєння дружини.

– Тож, – сказав Едді й намалював патичком на землі вигнуту лінію. – Це землі прикордоння. Кальї. Це дуга, що тягнеться на північ і південь на… на яку відстань, Заліє?

– Це чоловіча справа, – відповіла вона. Тоді, побачивши, що її власний чоловік досі не відійшов від багаття й оглядає там казани, вона нахилилася ближче до Едді. – Ви обчислюєте у милях чи в колесах?

– В усьому потроху, але впевненіше почуваюся з милями.

Вона кивнула.

– Тоді десь миль зо дві тисячі туди… – вона показала на північ. – І вдвічі більше сюди. – На південь. Якусь хвильку вона зберігала таке положення, показуючи в обох напрямках, потім опустила руки, з’єднала їх на колінах і знову сіла в своїй скромній позі.

– А ці містечка… ці Кальї… вони простягаються аж до краю?

– Так нам казали купці. На північному заході звідси Велика ріка розпаровується на два рукави. Східний рукав ми кличемо Девар-Тете Вайє – по-вашому Маленька Вайє. Авжеж, частіше до нас припливають з півночі, бо ж річка тече з півночі на південь, бачте.

– Бачу. А що на сході?

Вона опустила погляд.

– Край грому, – сказала жінка так тихо, що Едді ледь розчув. – Туди не ходить ніхто.

– Чому?

– Там темно, – мовила вона, не зводячи очей зі своїх колін. Потім піднесла руку й показала в той бік, звідки прийшли Роланд і його друзі. Назад, на Серединний світ. – Там, кажуть, відбувається кінець світу. А там… – Вона тицьнула пальцем на схід і після цього підвела очі на Едді. – Там, у Краї грому, кінець світу настав. А посередині ми, ті, хто лише хоче жити в мирі й спокої.

– Як ти гадаєш, це можливо?

– Ні.

І Едді побачив, що вона плаче.

Невдовзі Едді вибачився й відійшов у гущавину дерев, щоби справити природну потребу. Коли він припіднявся навприсядки, щоб дотягтися до листя, яким можна було б підтертися, просто за спиною в нього пролунав голос.

– Тільки не ці, сей, будь ласка. Ця рослина отруйна. Підітрешся нею, і сверблячки не уникнути.

Підскочивши від несподіванки, Едді рвучко обернувся, однією рукою вхопивши штани за пояс, а другою тягнучись до Роландової кобури, що висіла на гілляці найближчого дерева. Та побачивши, хто до нього заговорив у такий несподіваний спосіб, трохи розпружився.

– Енді, підкрадатися до людей зі спини, коли вони серуть, некошерно. – Він показав на густий зелений чагарник. – А оце? Чим мені це загрожує, як я підітруся оцим?

Робот мовчав, тільки клацало щось усередині.

– Що? – спитав Едді. – Я щось не те зробив?

– Ні, – відповів Енді. – Просто триває обробка інформації, сей. Некошерно: невідоме слово. Підкрадатися: я не підкрадався, я підійшов, коли ваша ласка. Срати: схоже на сленговий вираз на позначення випорожнення…

– Ага, – сказав Едді. – Так воно і є. Але послухай… якщо ти не підкрадався, Енді, то чому я тебе не почув? Тобто тут же скрізь підлісок. Більшість людей здіймають шум, коли йдуть через підлісок.

– Я не людина, сей, – відказав Енді. Едді здалося, що в його голосі прозвучали самовдоволені нотки.

– Ну чувак. Як такий здоровило може ходити так тихо?

– Програмування, – тільки й сказав Енді. – Ні, ці листки вам не нашкодять.

Едді підкотив очі й зірвав листок.

– Ну звісно. Програмування. Авжеж. Я мав би здогадатися. Дякую-сей, довгих днів, поцілуй мене в зад і відправляйся на небеса.

– Небеса, – сказав Енді. – Місце, куди людина потрапляє після смерті. Різновид раю. За словами Старого, ті, хто йдуть на небеса, сидять одесную Всемогутнього Бога-Отця, навіки віків.

– Та ти що? А хто ж тоді сидить ліворуч? Продавці «Тапервейву»25?

– Не знаю, сей. Слово «Тапервейв» мені не знайоме. Чи не бажаєте послухати свій гороскоп?

– А чом би й ні? – сказав Едді й пішов назад у табір, на звук дитячого сміху й гавкіт пухнастика-шалапута. Над ним вивищувався Енді, блискучий навіть попри відсутність сонця, що сховалося за хмарами. Крокував він абсолютно безгучно, чи так здавалося Едді. Йому стало моторошно.

– Коли ви народилися, сей?

Це питання не заскочило Едді зненацька.

– Козлячого Місяця, – сказав він, потім уточнив: – Козла, того, що з бородою.

– Сніг зимою повен болю, зимова дитина міцна, як звірина, – сказав Енді. Так, авжеж, у його голосі бриніла самовтіха.

– Міцний, як звірина, – це про мене, – сказав Едді. – Я вже цілий місяць нормально не мився, можеш мені повірити, що я міцний, як звірина. Чого ще ти від мене хочеш, старенький Енді? Долоню тобі показати, чи що?

– У цьому нема потреби, сей Едді. – Втіху, що звучала в голосі робота, не можна було сплутати ні з чим, і Едді подумав: «Це все я. Куди б я не пішов, усюди і всім я несу радість. Мене навіть роботи обожнюють. Це моє ка». – Зараз Повна Земля, подякуймо всі. Місяць червоний, у Серединному світі його називають Мисливцем. Ви вирушите в мандри, Едді! Далекі мандри! Разом з друзями! Нині вночі ви повернетеся до Кальї Нью-Йорк. Познайомитеся з темношкірою дамою. Ви…

– А от про подорож до Нью-Йорка, будь ласка, докладніше, – зупиняючись, сказав Едді. Перед ними лежав табір. Він був так близько, що Едді бачив, як туди-сюди сновигають люди. – Тільки без жартів, Енді.

– Ви зануритесь у тодеш, сей Едді! Ви й ваші друзі. Тільки будьте обережні. Коли почуєте каммен, тобто передзвін, ви маєте зосередитися одне на одному. Щоб не загубитися.

– Звідки ти все це знаєш? – спитав Едді.

– Програмування, – відказав Енді. – Гороскоп закінчено, сей. Грошей не треба. – А потім, остаточно доконавши Едді: – Сей Каллаген, тобто Старий, каже, що в мене немає ліцензії на ворожбитство, тож я не маю права брати гроші.

– Сей Каллаген має слушність, – підтвердив Едді. А потім, коли Енді знову посунув уперед: – Зачекай хвильку, Енді. Залишся, прошу. – Було щось абсолютно дивне в тому, як швидко він призвичаївся так говорити. Енді охоче зупинився і обернувся до Едді. Його сині очі палахкотіли. Едді мав близько тисячі питань про тодеш, але в ту мить його більше цікавило дещо інше.

– Ти знаєш про цих Вовків.

– О так. Я сказав сеєві Тіану. Він дуже розгнівався. – І знову Едді розчув у голосі Енді якусь самозадоволеність… та, звісно, це його і вразило. Адже робот, навіть вцілілий зі стародавніх часів, не міг зловтішатися з труднощів людей? Чи міг?

«А коротка ж у тебе пам’ять, зайчику, вже й забув про монопоїзд?» – спитав голос Сюзанни в його голові, а до нього приєднався Джейків голос. Блейн негідник. А тоді пролунав його власний голос: Якщо ти, друже Едді, сприйматимеш цього типа як звичайнісінький ворожильний автомат на карнавалі, тоді ти заслуговуєш на все, що тебе може спіткати.

– Розкажи про Вовків, – попрохав Едді.

– Що ви хочете почути, сей Едді?

– Для початку – звідки вони з’являються. Де те місце, де вони спокійно можуть задерти ноги на стіл і голосно перднути? На кого вони працюють? Чому крадуть дітлахів? І чому ті, кого вони забирають, повертаються додому руїнами? – Аж раптом його осяяло інше питання. Те, що було на поверхні. – А ще звідки ти дізнаєшся, що вони йдуть?