Усередині Енді заклацало, тривало це довго, мабуть, цілу хвилину. Коли Енді знову заговорив, його голос змінився. Він нагадав Едді поліцейського на прізвище Босконі, з тих часів, коли він ще жив у бідняцькому районі. Ділянкою роботи Боско Боба, як його називали, була Бруклін-авеню. Якщо ти просто зустрічав його, коли він неквапом прогулювався вздовж вулиці, крутячи в руках свого кийка, Боско заговорював до тебе так, наче ти людська істота і він, відповідно, теж: як життя, Едді, як там твоя матінка, твій ні-до-чого-не-здатний брат, чи запишешся ти в учнівську команду Поліцейської спортивної ліги, окей, побачимося в спортзалі, гляди, не кури, гарного тобі дня. Та якщо він запідозрив тебе в чомусь протиправному, Боско Боб перетворювався на чувака, якого б ти волів обходити десятою дорогою. Той офіцер Босконі вже не усміхався, і очі за окулярами нагадували кригу на калюжі у лютому (місяці, який тут, на цьому боці Великого Казна-що, називали Часом Козла). Боско Боб ніколи не бив Едді, проте кілька разів (один раз після того, як якісь розбишаки підпалили крамницю Ву Кіма) йому здавалося, що той недоносок у синій формі його таки відлупцював би, якби Едді забракло клепки й він почав огризатися. То не була шизофренія, принаймні не в тому чистому вигляді, як у Детти/Одетти, але до неї було недалеко. Існувало дві версії офіцера Босконі. В одній версії він був добрим хлопцем. А в другій – копом.

Коли Енді заговорив знову, його голос більше не звучав, наче в того добродушного й трохи недоумкуватого дядечка, який беззастережно вірив у всі ті історії в дешевих журналах про хлопчика- алігатора і про те, що Елвіс не помер та живе в Буенос-Айресі. Цей, інший Енді говорив відсторонено та якось мертво.

Як справжній робот.

– Ваш пароль, сей Едді.

– Га?

– Пароль. У вас десять секунд. Дев’ять… вісім… сім…

Едді згадав шпигунські фільми, які він бачив.

– Тобто я маю сказати щось на кшталт: «У Каїрі квітнуть троянди», а ти маєш відповісти: «Лише в садку у місіс Вілсон», а потім я скажу…

– Пароль неправильний, сей Едді… два… один… нуль. – У нутрощах Енді пролунав низький глухий звук, що видався Едді вкрай неприємним, – наче лезо гострого різницького ножа розітнуло шмат м’яса і встромилося в дерево дошки. Він уперше впіймав себе на думці про Древніх, які, поза сумнівом, створили Енді (а може, то були люди, що жили ще до Древніх, скажімо, Супердревні – хто їх там зна?). І якщо звироднілі рештки їхнього племені в Ладі були представниками цього народу, то Едді не хотів би з ними познайомитися.

– У вас є ще одна спроба, – промовив холодний голос. Він був трохи подібний до того голосу, що запитував Едді, чи він, бува, не хоче почути свій гороскоп, але подібність була віддаленою. – Хочете спробувати знову, Едді з Нью-Йорка?

Едді міркував швидко.

– Ні, – сказав він. – Не хочу. Інформація конфіденційна, ге?

Кілька клацань. Потім:

– Конфіденційна: не для розголосу, службова, як інформація у даному документі чи на к’ю-диску. Доступ обмежено колом осіб, що мають право на використання такої інформації. Для санкціонованого доступу слід повідомити пароль. – Чергова пауза для обдумування, і Енді сказав: – Так, Едді. Ця інформація конфіденційна.

– Чому? – спитав Едді.

Почути відповідь він не сподівався, але Енді відповів:

– Директива дев’ятнадцять.

Едді поплескав його по сталевому боці.

– Друже ти мій, скажи, і чому я не здивований? Директива дев’ятнадцять, атож.

– Хочете послухати свій розширений гороскоп, Едді-сей?

– Ні, я пас.

– А як щодо пісні, яка називається «Я пила вчора ввечері сім’яний сік»? У ній багато цікавих куплетів. – Десь у діафрагмі Енді прозвучала гугнява нота камертона-дудки.

Дещо стривожившись від думки про багато цікавих куплетів, Едді пришвидшив ходу.

– Може, як-небудь іншим разом? – спитав він у робота. – Зараз я б не відмовився від ще однієї чашечки кави.

– Все задля вашої втіхи, сей, – сказав Енді, проте голос у нього був доволі нещасний. Як у Боско Боба, коли ти повідомляв йому, що влітку ти не матимеш часу на Поліцейську спортивну лігу.

Роланд сидів на камені, сьорбаючи каву. Він мовчки вислухав Едді, лише в одному місці розповіді вираз його обличчя трохи змінився: на словах «Директива дев’ятнацять» на мить піднялися брови.

На протилежному боці галявині Слайтмен-молодший витяг з кишені якусь іграшку, за допомогою якої можна було видмухувати напрочуд тривкі мильні бульбашки. За ними ганявся Юк, хапав їх зубами. Після того, як кілька бульбашок луснули, він начебто допетрав, чого хотів від нього Слайтмен – зганяти бульки в тремку копичку світла. Та копичка нагадала Едді про чаклунську веселку, ті лихі магічні кристали. Невже у Каллагена справді був один такий? Найгірший з усього кодла?

За спинами у хлопців, на краю галявини, стояв, згорнувши на сталевих грудях сріблясті руки, Енді. Напевно, чекаючи часу, коли можна буде прибрати після їжі, яку сам приніс і зготував. Ідеальний слуга. Куховарить, прибирає, розповідає про темну леді, яку ти зустрінеш. Та навіть не надійся порушити Директиву дев’ятнадцять. Якщо ти не знаєш пароля.

– Підійдіть усі до мене, будь ласка, – попрохав Роланд, трохи підвищуючи голос. – Настав час для бесіди. Вона буде недовгою, і це добре, принаймні для нас чотирьох, бо ж ми вже мали розмову перед тим, як до нас прийшов сей Каллаген. А з часом будь-яка розмова вичахає.

Всі підійшли й посідали коло нього, як слухняні діти: люди з Кальї й люди, що прийшли сюди з далеких країв, маючи попереду ще довший шлях.

– Спочатку я б хотів послухати, що вам відомо про цих Вовків. Едді розповів мені, що Енді не має права казати, яким чином він дізнається про їх наближення.

– Твоя правда, – промимрив Слайтмен-старший. – Або ті, хто його зробили, або їхні наступники змусили його мовчати про це, хоча він завжди попереджає нас про їхній прихід. На інші теми він язиком горох товче.

Роланд подивився на великого фермера Кальї.

– Може, ти почнеш, сей Оверголсер?

Тіан Джефордс вочевидь засмутився, що не до нього звернулися з цим проханням. Його жінка теж засмутилася – через нього. Слайтмен-старший кивнув з таким виглядом, наче іншого вибору він від Роланда і не сподівався. Проте сам Оверголсер не наприндився, як індик, хоч Едді цього очікував. Фермер просто опустив погляд на свої схрещені ноги й стоптані шорбутси й дивився на них десь тридцять секунд, потираючи щоки, розмірковуючи. На галявині було так тихо, що Едді чув, як шкряботить фермерова рука об триденну щетину. Врешті-решт Оверголсер зітхнув, кивнув і подивився на Роланда.

– Дякую. Мушу зізнатися, ти інакший, ніж я собі уявляв. І твій тет. – Оверголсер обернувся до Тіана. – Ти правильно зробив, що привів нас сюди, Тіане Джефордс. Ця зустріч була нам потрібна, і я дякую.

– То не я вас сюди привів, – відповів Джефордс. – То Старий.

Оверголсер кивнув Каллагенові. Священик відповів кивком і накреслив рукою, вкритою шрамами, у повітрі хрест – наче кажучи, подумав Едді, що то не він їх покликав сюди, а Господь. Може, й так, але коли йшлося про те, щоб загрібати жар голими руками, Едді поставив би по два долари на Роланда з Ґілеаду проти кожного долара, який ставив на Господа й Людину-Ісуса, цих небесних стрільців.

Роланд чекав, його обличчя виражало спокій і ввічливість.

Зрештою Оверголсер заговорив. Його розповідь тривала близько п’ятнадцяти хвилин, була повільною, але завжди посутньою. Почав він з двійнят. Мешканці Кальї розуміли, що діти, які народжуються по двійко, в інших частинах світу, в іншу пору минулого були радше винятком, ніж правилом. Але в їхньому регіоні Великої Дуги якраз одиначки, як-от Аарон у Джефордсів, становили рідкість. Величезну рідкість.

А років десь так сто двадцять тому (чи сто п’ятдесят – з тим дивним плином часу, якого він тепер набув, ніхто вже не міг напевне стверджувати такі речі) почали набігати Вовки. Вони з’являлися не раз у покоління, тобто за кожні двадцять років, а трохи рідше. Проте ненабагато.